Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж (читать книги полные txt) 📗
Дунк спробував сісти. Прикра помилка. У голові все попливло, а ліва нога запалала болем, щойно він переніс на неї трошки ваги. Він побачив, що гомілка огорнута полотном. Груди й голова теж були перев'язані.
— Тихше, не рухайтесь.
Над ним з’явилося обличчя: молоде, гостре, з темними карими очима та гачкуватим носом посередині. Дунк знав це обличчя. Воно належало чоловікові у сірій рясі, з вільним ланцюгом навколо шиї — маестерським ланцюгом з багатьох металів. Дунк ухопив його за руку.
— Де?…
— У Холоднокопі, — відповів маестер. — Ви отримали надто багато поранень, щоб повертатися до Стояка, тож пані Роганна наказала доправити вас сюди. Ось випийте.
Він підніс кухлика з… чимось… до Дункових вуст. Трунок був гіркий, наче оцет, але принаймні змив смак крові.
Дунк примусив себе випити усе. Потім зігнув та розігнув пальці на мечевій руці. Тоді на щитовій. «Руки та пальці працюють — вже добре.»
— Що… що я собі пошкодив?
Маестер пирхнув.
— Спитайте радше, що не пошкодили. Ви зламали гомілку, звихнули коліно, зламали ключицю, забили собі… геть усе. Від пояса і вище ви жовто-зелені, а права рука — трохи не чорна. Я гадав, що вам і череп пробили, та здається, ні. Ще є поріз на обличчі, пане. Після нього, на жаль, залишиться рубець. А ще ж ви потонули, поки ми встигли витягти вас із води.
— Потонув? — перепитав Дунк.
— Ніколи не гадав, що одна людина здатна проковтнути стільки води. Навіть така велика, як ви. Вважайте, вам пощастило, бо я сам — залізного роду. Жерці Потоплого Бога добре вміють топити людей і повертати їх до життя, а я навіть склав розвідку про їхні звичаї та вірування.
«То я потонув.» Дунк спробував сісти, але не мав сили. «Я потонув у воді, що не доходила навіть до шиї.» Він зареготав, але відразу застогнав з болю.
— Як там пан Лукас?
— Мертвий. Чи ви сумнівалися?
Та ні. У цьому якраз Дунк не сумнівався. Він згадав, як сила раптом залишила відразу всі члени Довговерхового тіла.
— Яйка, — вичавив він із себе. — Яйка б.
— Яєчко хочте? Голод — то добрий знак, — відповів маестер, — та зараз вам краще спати, аніж їсти.
Дунк хитнув головою, про що негайно пошкодував.
— Яйк — то мій зброєносець…
— А, отой? Хоробрий хлопчина, ще й сильніший, аніж здається. Саме він витяг вас із річки. Допомагав знімати з вас обладунок, їхав з вами на возі до замку. Сам не спав, а сидів поруч із мечем на колінах, аби вас ніхто не скривдив. Підозрював навіть мене: примушував куштувати усе, що я давав вам пити. Дивакуватий малий, але дуже відданий.
— Де він зараз?
— Пан Явтух запросив його на весілля зі свого боку. Нікого іншого ж не було. Нечемно відмовлятися.
— На весілля? — Дунк нічого не зрозумів.
— Та ви ж не знаєте, ясна річ! Після вашого бою Холоднокоп зі Стояком примирилися. Пані Роганна попрохала старого пана Явтуха про дозвіл перетнути його землю та відвідати могилу Аддама, і він дозволив. Вона стала навколішки у ожині та заплакала. Це так зворушило старого, що він пішов її втішати. Цілісіньку ніч вони пробалакали про юного Аддама і вельможного батька моєї пані. Князь Виман та пан Явтух були друзі не розлий вода, аж до самого Повстання Чорножара. Його вельможність та мою пані одружив цього ранку наш добрий септон Сефтон. Явтух Осгрей — тепер господар на Холоднокопі, й клітчастий лев майорить коло павука Тенетників на кожній башті та мурі.
Світ закрутився навколо Дунка. «Це все трунок. Я зараз засну.» Він заплющив очі й дозволив болю витікати геть. Круки каркали та верещали один на одного; він чув їхні голоси, свій подих і щось інше… якийсь тихий, м’який, настійливий шурхіт, що дивно заспокоював.
— Що це таке? — пробурмотів він у напівсні. — Що це шурхотить?
— Що? — Маестер прислухався. — Та це просто дощ.
XIX
Господарки він не бачив аж до дня від’їзду.
— Це нерозумно, пане, — жалівся септон Сефтон, поки Дунк важко шкутильгав двором, сяк-так переставляючи поламану ногу і спираючись на ковіньку. — Маестер Керрік каже, ви ще й наполовину не видужали, та й дощ… ви застудитеся, якщо знову не потонете. Почекайте хоча б, поки дощ скінчиться.
— Він може скінчитися за кілька років.
Дунк був вдячний товстому септонові, який відвідував його мало не кожен день… начебто помолитися за його одужання, але скоріше заради байок та пліток. Дункові бракуватиме його балакучого та живого язика, а заразом і веселого товариства, та все ж…
— Мені час їхати.
Навколо вирувала злива. По спині неначе сікла тисяча холодних сірих батогів. Кирея вже просякла наскрізь. Та сама біла вовняна кирея від пана Явтуха Осгрея, з зелено-золотою клітчастою облямівкою. Старий лицар примусив її взяти як подарунок на прощання.
— За вашу мужність та вірну службу, пане лицарю, — казав старий пан. Застібка, що припинала кирею на плечі, також була подарована: павук слонової кістки зі срібними ніжками. Плямки на спині були викладені дрібними гранатами.
— Сподіваюся хоча б, що ви не затіяли якусь дурницю, на зразок вистежити Беніса, — мовив септон Сефтон. — Ви такі побиті та зранені, що я боявся б за вас, якби ви перестріли його зараз.
«Беніс», гірко подумав Дунк, «семиклятий Беніс». Поки Дунк бився на смерть посеред річки, Беніс зв’язав Сема Горбика з дружиною, обнишпорив Стояк знизу доверху і втік з усім цінним, що знайшов: від свічників і зброї до старого Осгреєвого срібного келиха та невеличкої калитки грошей, яку старий ховав у світлиці за побитими пліснявою гобеленами. Колись Дунк таки сподівався зустріти пана Беніса Бурощита знову, і тоді…
— Беніс зачекає.
— То куди ви прямуєте? — Септон рвучко дихав поруч. Дунк навіть з ковінькою шкутильгав так широко, що товстунові було важко втримати крок.
— До Файного острова. До Гаренголу. На Тризуб. Заплоти є усюди. — Дунк здвигнув плечима. — Завжди хотів побачити Стіну.
— Стіну?! — Септон різко спинився, а тоді заволав, благально простягши руки під дощем. — Ви засмучуєте мене, пане Дункане! Моліться, пане, моліться Стариці, аби вона освітила вам вірний шлях!
Дунк навіть кроку не стишив.
Пані чекала на нього у стайні коло жовтих пакунків сіна у зеленому, як літо, вбранні.
— Пане Дункане, — привіталася вона, щойно Дунк пропхався до дверей. Її руда коса висіла спереду, кінець лоскотав стегна. — Як добре бачити, що ви звелися на ноги.
«А на спині ви мене й не бачили», подумав він.
— Мосьпані. Що привело вас до стайні? Для прогулянки верхи трохи сирувато.
— Можу сказати й вам те саме.
— То це вам Яйк розпатякав?
«Я винен хлопчині ще одного ляща.»
— Радійте, що так, бо інакше вас притягли б назад силою. Жорстоко з вашого боку никати, як злодій, і навіть не попрощатися.
«Але ж вона жодного разу не з’явилася, поки про мене дбав маестер Керрік. Жодного.»
— Зелений колір вам пасує, мосьпані, — мовив він. — Підкреслює колір очей.
Він незграбно сперся на ковіньку, аби полегшити ногу.
— А я по коня прийшов.
— Вам не обов’язково їхати. Для вас є посада у замку — сотник замкової сторожі — яку ви зможете посісти, коли видужаєте. А Яйк хай приєднується до інших зброєносців. Хто він такий, ніхто не дізнається.
— Красно дякую, мосьпані, але ні. — Грім стояв у стійлі за десяток загорож звідти. Дунк пошкутильгав до нього.
— Прошу вас, пане, подумайте. Часи зараз небезпечні. Навіть для драконів та їхніх друзів. Залиштеся хоча б до видужання.
Вона пішла поруч із ним.
— Пан Явтух теж би втішився. Він вас дуже любить.
— Так, любить, — погодився Дунк. — Якби його дочка була жива, він би видав її за мене. Тоді б ви через шлюб стали моєю вельможною матір’ю. А я ж ніколи не мав матері, ще й такої вельможної.
Якусь мить здавалося, що пані Роганна знову дасть йому ляпаса. «А може, підіб’є ногою ковіньку.»
— Ви розлючені на мене, пане, — мовила вона. — Дозвольте якось віддячити за вашу добрість.
