Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗

III

— Добри ранок, пане вояку! — Здорова була, сестро! Десь поблизу бійці віталися з словачками. Сагайда крізь теплу дрімоту слухав їхній голосний, милозвучний гомін, думаючи, що це, певно, йому ще снується сновиддя. Хіба вже справді ранок? Він повільно розплющив очі і радісно вразився: просто над ним, вся в цвіту, розкинулась віттям тендітна яблунька. Немов прийшла звідкись вночі і стала в головах. І всі дерева навкруги, які вночі були чорні та царапкі, мовби виплетені з колючого дроту, тепер стояли біло-рожеві, м’які, святкові. Золоті бджілки гули, метушилися в пелюстках, то ховаючись між ними в чашечках, то з’являючись звідти ще золотішими. Тепле, спокійне повітря було наскрізь чисте, все пройняте сонячними блискітками. Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тілі солодку повноту сили і енергії. Зовсім близько на заході височіли гори. — Малі Карпати, тягнучись могутнім пасмом десь із півночі країни до самої Братіслави. Вночі, коли полк підійшов до них, гори були темними, як зубчасті середньовічні мури. А до ранку вони наче підсунулись ближче до полку, заблищали до сонця камінням, а подекуди вже навіть весело зазеленіли схилами. Десь у гірських глибинах глухо вигримував бій, а тут, біля Сагайди, було затишно і спокійно. Весь самієвський полк, якому після шаленого маршу нарешті випала коротка передишка, зараз розкошував. Сьогодні він мав одержати поповнення. Штаб полку зупинився вночі в словацькім селі Грінаві, яке розкинулось внизу понад Братіславським шосе, а бойові підрозділи батальйонів, в тому числі і мінометники Івана Антоновича, зайняли собі всі сади підгір’я, що нависали над селом величезним квітучим амфітеатром. Сагайда, випроставшись між низькими деревами, якусь мить стояв приголомшений і засліплений блиском вранішньої природи. Протирав по-дитячому кулаком очі, намагаючись перш за все зорієнтуватись у цьому незвичному весняному краю. Японські черешні розкотилися перед ним пишними рожевими клубками по всьому підгір’ю. Внизу, мовби припливши з далеких зелених рівнин, пришвартувалась до гір словацька Грінава. Витягнувшись понад шосе, ледве видніється вона черепичними дахами з-поміж садів. Густо розкинула над собою білі снасті, напнула сяючі вітрила, легко зависла на них, готова попливти в далечінь при найменшому вітрі... Куди попливеш, Грінаво? На рівнинах за селом розгортались густо помежовані поля. Ледве мріли на шляхах валки підвід, пролітали машини, сліпучо зблискуючи на поворотах до сонця склом кабін. Рухливі марева невпинно перебігали на далекі обрії, мов лави прозорих атакуючих військ. «Оце й я розумію, що весна!» — думав Сагайда задоволене. Роту він наздогнав кілька тижнів тому на Гроні. Тоді весна ще тільки натякала про себе, висилаючи вперед своїх зухвалих розвідників — гомінливі буйні ручаї по південяях схилах гір. А ось тут, в словацьких гоститатгих вєсках’, весна розгорнулася повністю, рушила полкам назустріч своїми сонячними прекрасними силамн. І полки з’єдналися з нею, мов дві братні армі’ї. Грінава гула внизу, як вулик, вперше виставлений після довгої зими на сонце. Бійці та словаки групами роїлися по селу, юрмилися на майдані. Незважаючи на ранню пору, то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня. Біля мінометів «е було майже нікого. Лише кілька бійців чистили зброю, та походжав між ними свіжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи, ревно дошукуючись плям. — Де народі’ —голосно звернувся до нього Сагаїіда. — Всі тати, — махнув Денис рукою нa село, — мітингують із словаками та словачками. їхні партизани з тгр виходять... — І комроти там? — Комроти в полку. Пішли з гвардії лейтенантом відбирати поповнення. — Прийшло? — Начебто. Сагайда скинув кітель, скинув сорочку і став умиватись, овлява-ючи себе водою до ігояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з відра просто на .стнну, в фін, солодко вигинаючи хребта, іржав, пирхався на всі боки. — Нічого мені комроти не передавав? — Вони вас обидва тягли за ноги, ніяк не могли добудитись. Потім кинули, засміялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скільки влізе. Казали, що ви три дві можете спати без’просипу. — От ще мені експериментатори, — засміявся Сагайда і, збивши тгабакир свою кубанку, всгеся біля термоса, де йому було залишено сніданок. — Сідай і ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить. — Ні, я вже. — Як хочет... Ая повеселюсь. Після сніданку Сагайда і собі подався до села. Ішов навпростець, то пірнаючи в білу тінь розквітлих садів, то знову видираючись на залиті сонцем розпушені виноградники. Вітався з знайомими офіцерами, що, пороззувавшись, снували по терасах підгір’я і, перекидаючись жартами, вперше пробували голими підошвами приємно лоскотливу, теплу землю. Двоє незнайомих Сагайді бійців, сидячи під деревом, мирно бесідували, навперемінки сьорбаючи з казанка свіже, ще напухирене пишням шумом молоко. — Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму,, не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед, — говорив один з них, в погонах сержанта. — Насамперед любов! Любов до всіх поневолених, до’ всіх трудящих людей на землі... Нею ми сильні, Мартинов, ось у чім суть... «Філософи», — приязно подумав Сагайда, проходячи непоміченим повз бійдів і, всупереч власній звичці, не зганяючії їх окриком, щоб вітали його. «Любов рухає армії... хм... закрутив», — посміхнувся Сагайда, пригадуючи, що колись уже чув щось подібне від Брянського. Тоді він лише поглузував з слів друга і назвав його ні з сього ні з того Спінозою. А сьогодні ці слова чомусь припали Сагайді до, серця. Починалася окраїяні подвір’я Грінави. Тут було зовсім затишно і ніщо не нагадувало Сагайді про війну. Кудкудакали кури, шукаючи гнізд, щоб знестися... Підіймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко, зелене громаддя гір погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бій? Невже він, Сагайда, тільки тимчасово вибрів із тієї темної спеки війни й опинився поза гуркотом, поза димом та кров’ю серед цих садків, серед цвіту й сонця, мов виплеснутий уві сні на якийсь сонячний острів? — Младий пане! З грядки через подвір’я до нього дрібно поспішає старенька згорблена словачка. — Просим вас, не миніть моєї господи, завітайте хоч на єдину хвильку!.. Вона стоїть навпроти Сагайди, маленька, мов куріпка на межі, весь час жалібно і невпевнено посміхаючись. — Маєтні люди днесь відчинили пивниці, частують других висвободнтелів, — губи бабусі скривджено засіпались. — А я, убога словачка, ніц не мам, герма’н повиїдав, повипивав вшецко... Але хце се мі таке приймати гостя2, руського вояка, посадити його на красному місці... Не погребуйте мнов... Зайдіть-но!.. Сагайда схвильовано засопів. — Чого ж... Зайду... З радістю зайду. Бабуся дріботіла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотіла впевнитись, чи офіцер справді-таки йде. Скрипнули двері, відчиняючись навстіж, заспівали на все подвір’я: — Про-о-сим!.. В хаті було як у вінку. Хоч убогість, справді, виглядала тут з усіх кутків, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою чистотою, що лежала на всьому. Стіни розписані виноградом, на вікнах квіти в глечиках, від порога до самого стола прослався барвистий домотканий килимок, видно, тільки сьогодні покладений. Частина кімнати була відгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальці, заглянула за перегородку, всміхнулася і відставила ширмочку вбік. На невисокому дерев’яному ліжку, згорнувшись клубочком, спала дівчина, розшарівшись, важко дихаючи і час від часу здригаючись уві сні всім тілом. Білява, зовсім юна, вона була зодягнена так, наче тільки оце повернулася з далекої дороги: в чоботях, в теплій зимовій хустці, підперезана ременем. Світле, пишно розпущене волосся розсипалося їй на плечах шовковистими волоткамя. — Видите, знову одягнулась, — говорила бабуся, погладжуючи рукою випукле, високе чоло дівчини. — Отак буває, тільки-но вийду на обійстя, повернусь, то вона в одязі — мовби має зараз десь мандрувати. Далеко ти зібралася, голубко?.. І вночі отак: прокинеться, схопиться і все на себе, на себе. Одягнеться, як до війська, потім паде й спить... Єзус-Марія, як їй чоло палає!.. — Давно занедужала? — запитав Сагайда, соромлячись підійти близько до ліжка. — О, то ще взимі! — співучо й майже з гордістю говорила бабуся. — Видите, ноги і вві сні їй смичуться, начебто вони самі кудись ідуть, ідуть, ідуть... Юлічка моя всі Татри сходила з нашими партизанами... А як застудилася в горах, то її лікували добрі пани в Братіславі. Потім вони тайно привезли Юлічку сюди... Оце стала одужувати... Та хуртовини й бурани досі ввижаються... Обличчя дівчини пашіло жаром. Шарке, напружене, воно щомиті нервово мінилося, набирало щораз іншого настрою. Тонко вигнуті брови то густо хмурилися, то лагідно розбігались, падаючи одразу всьому обличчю виразу спокою, задоволення й сердечності. Бабуся витерла стілець, який і без того був чистий, і подала його Сагайді. — Юлічка вельми хотіла вас бачити, — говорила вона таким тоном, немов Юлічка особисто знала Сагайду і саме його хотіла бачити. — «Закличте та закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу...» Біля самого ліжка на тумбочці стояв маленький кошик з свіжими синіми квітами, схожими на проліски. Сагайда зупинився на них поглядом, задумався. Власне дитинство майнуло йому синім крилатим майвом, залопотіло босоніж в заміські гаї... Бабуся перехопила той погляд, взяла кошик на руки, як вазу. — Маєте на Руському ці квіти? Як то се вона по-руськи? — Проліски. — Проліски? По-словацьки: нёбовий ключ. То є най-раніша, перша квітка нашої весни. Юлічка кохається в тотих квітах... «Мамо, ходіть-но до лісу, маєте дістати мені нёбовий ключ!» «О доню, там ще сніги лежать». «Мамко-любко, вже сонце за вікном високе, вже проріс нёбовий ключ... Принесіть, хай здорова буду». — Нині щодня їй ношу, — тихо сміється мати, — хай видить, хай радіє, хай здоров’ям буде красна... Раптом дівчина, стріпнувшись, починає голосно говорити уві сні. — Віоло, Віоло! — енергійно кличе вона когось. — Де ти, я не виджу тебе, Віоло!.. О, яка сніговиця, який вітер студений!.. Мати дивиться на Юлічку спокійно, вона вже, видно, звикла до цього. — Віола — це її посестра з Банської Бистриці, — пояснює мати Сагайді, коли Юлічка замовкає. — Вони разом були у Високих Татрах, в одному загоні Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу? — Ні, не чув, — зізнався щиро Сагайда, трохи ніяковіючи, що не чув про цього Пепу. — О, таже він був знатним комуністом, народним посланцем республіки2. Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!.. його імення гриміло в наших горах, геиби весняний грім!.. А про пана Стьопу ви чули? — Про якого Стьопу? — Про Стьопу з Руська... О, його, либовь, вся Словаччина знає!.. То був славний легінь... Як вирвався з німецької концентрації та з’явився торік у Крушногор’ї, то всі гардисти вже не мали собі спокійного сну. Пана Стьопу наші партизани найменували поміж себе старшим, хоча літами він був, кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загін німцям та гардистам!.. Мости летіли на воздух, машини разом з окупантами гуркотіли в провалля!.. А невловимий був, як блискавиця в горах!.. — О, коби я могла, коби я була моцна! — знову марила Юлічка. І раптом вона рвучко підхопилась, сіла, спустивши ноги з ліжка. Мати кинулась до неї. Дівчина дивилась у стіну нерухомим, знетямленим поглядом. — Юлічко! — Мати взяла її за плечі, пригорнула до себе. — Ти хотіла мати гостя, кукай-но! — Вона вказала дочці на Сагайду, що сидів біля вікна. —Ти видиш, хто завітав до нас? — вона вимовила це таким тоном, немов Сагайда їм доводився близьким родичем, якого обидві давно чекали. — Ти не впізнаєш його? Таже це руськийі.. Юлічка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдині погони та ордени. Потім раптом стала на ноги, вся. просяяла: — Братку!.. Вона трималась рукою за материне плече, боячись впасти. Сагайда підвівся і, густо червоніючи, пішов їй назустріч. — Я покличу лікаря... — Не треба лікаря, братку... Найліпші ліки вже маюі Достатечдє маю! Відчиняйте, мамо, всі вікна до саду... О, яка там весна сьогодні, яке сонце ласкаве... IV Хому в цей день бачили скрізь. То він стояв на дверях парового млина і вітійствував перед словаками, голосно радячи їм «суспілити підприємство для народу»; то сидів, розпустивши вуса, за столом у садку католицького попа і паплюжив за віщось перед ним папу римського; то, нарешті, водився по селу з захмелілими хліборобами та нахвалявся поділити чиїсь грунти. Нарешті чутка про все це дійшла до вух майора Воронцова, і той наказав негайно викликати йому Хаєцько-го. «Дай такому волю, то він назавтра тобі колгосп організує, — думав Воронцов про подоляка. — А ти маєш в дивізії за нього пілюлі ковтати...» Незабаром Хома з’явився на виклик. Він прибув не сам, а в супроводі цілого почту місцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь потастуватись сливовицею. Словаки вже запросто кликали його на ім’я, як свого односельчанина, і, розмахуючи руками, клялися, що обрали-б Хому своїм приматором, якби він залишився тут. — Приматор — це що? Голова сільради? — питався Хома і запевняв своїх нових друзів, що його, мовляв, на такий пост і вдома оберуть. Комина самовпевненість веселила словаків. Усе це були переважно літні, статечні газди в крислатих капелюхах та з люльками в зубах, їм не треба було перекладача, бо словацька мова, як відомо, дуже споріднена з співучим подільським Хомнним діалектом. Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами наліво й направо, а словаки, весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали кожне сказане слово. — Коли мій товариш майор буде мене занадто вже розпікати, то ви підтримайте, — навчав Хома приятелів. — Тягніть за мене руку... Будьте живими свідками, що, мовляв, Хома нас нічим не кривдив... Біля двору, в якому розташувалась політчастина, Хаєцький зіткнувся з Воронцовим. Майор саме вийшов з воріт з кількома озброєними юнаками. Вони були-в картатих піджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрічками на капелюхах. Юнаки щось жваво розповідали Воронцову про «Стьопу з Руська». Забачивши Хаєцького, майор зупинився. — Розповідайте, — суворо звернувся він до мінометника, — чию ви там землю зібралися ділити? Може, маєте тут свої власні угіддя? І хто вас взагалі уповноважував на такі річі? Хома, виструнчившись, якусь мить поїдав майора очима, намагаючись вгадати настрій начальника. — Совість мене уповноважувала, товаришу гвардії майорі — нарешті впевнено випалив він. — Це йшлося про землю тих зрадників, що з німцями вивтікали! — То гардисги! Тіссовці! Поліціянги! — дружно загули словаки. — Тікали би вони до своєї могили! — Не буде їм нашої зємє! ‘ — Хай їм Гітлер дасть, коли має! Хома, підтриманий цим одностайним хором, одразу підбадьорився і, видно, не почуваючи на собі ніякого гріха, сміливо правдався далі. — Навіщо би я мав їхні грунти ділити? Хіба ви, брати словаки, — звернувся він до своїх приятелів, — самі не годні впоратися? Хіба ви дозволите ворогам народу повернутися з-під німця та знову посісти оці лани? — Не дозволимо, пане Хомо! — збуджено загули словаки. — Я, товаришу гвардії майор, тільки радив їм допіру, як ліпше... — Що ж саме ви радили? — А моя рада була така: оброблені та засіяні лани розподілити між партизанськими вдовами та матерями. Тут є навіть такі сім’ї, що їхні сини в генерала Свободи воюють... А з незасіяного клина заможнішим нарізати, які власне тягло мають... А щоб не було ніяких нарікань та перекручень, то треба обрати комісію таку, як наш комнезам був. «Чим ти йому заперечиш? — думав, усміхаючись в душі, Воронцов. — Непогано розсудив, чорт візьми!» — Всі ці питання, Хаєцький, будугь розв’язані органами нової цивільної влади. Я певен, що тут обійдеться без вашого вгручання. Товариші словаки самі впораються з такими справами. Як ви скажете, товариші? — приязно звернувся Воронцов до Хоминих свідків. — Впораєтесь? — Впораємось, пане майор! — енергійно закивали вусами селяни. — От бачите, Хомо, — посміхнувся Воронцов, — виходить, ваше втручання в такі речі непродумане і навіть зайве. — Товаришу гвардії майор! — майже інтимно звернувся Хаєцький, миттю впіймавши знайомі іскри веселої приязні в очах майора. — Та чи я дуже втручаюсь? Де я годен у все втручатись? Але якщо мене люди зо всіх боків шарпають — розкажи, допоможи, порадь, — то мушу радити! Хіба ні? Ти, говорять, Хомо, вже академію соціалізму пройшов, а ми тільки за парту сідаємо! Ти он яку практику маєш за плечима, а ми ще тільки першу борозну йдемо! Тож мушу людям пособити, свій досвід передати!.. Воронцов ледве стримував усмішку, дивлячись на розпаленого Хому. Пригадалося майорові, як торік в Альпах товариші витягували Хаєцького канатом на стрімку скелю. А зараз «патку мій, патку» уже сам витягує інших. — Гаразд. Тільки це не все... «Тепер за папу римського почнеться», — догадувався Хома, помітивши, як майор знову нахмурився. Хаєцький мав підозру, що взагалі ця тяганина почалася через попа, з яким він сьогодні пив чарку, а потім жорстоко посварився, не зійшовшись з ним поглядами на папу римського. Треба було, мабуть, зовсім не чіпати того кляузного попа. Зсукати б йому дулю при зустрічі, як мати колись вчила, та й піти собі геть. Може, це й забобони, але допомагає напевно. Мало не всім чорнорясникам Європи Хома вже пересукав дулі, щоб нічого лихого не сталося, а цього пощадив та й здобув собі халепи. Звичайно, що це саме він наскаржився замполітові. Либонь, розповів, які нахвалки посилав Хома папі римському, сидячи за поповим столом... Зараз почнеться, тримайся, Хомо!.. Однак майора цікавило зовсім інше. — Доповідайте, як ви там у млині порядкували. — Мусив, товаришу гвардії майор, — чесно доповідав Хома, зрадівши, що найголовніша, на його думку, небезпека минула. — Мусив! Бо власник того млина в Австрію п’ятами накивав, а в людей мливо кінчилось... Як бути? Треба, виходить, суспілити підприємство... Я їм прямо кажу: суспільте! Накуйте жорна по-новому та й пускайте машину!.. А то? Правдиве моє слово, Юрашу? — апелює Хома до одного із своїх явних прихильників, що стоїть поперед інших. — О Хомо, — задоволене відгукнувся Юраш. — Суспілимо для народу, хай його мамі! Воронцов переглянувся з юнаками партизанами, які ресь час весело спостерігали цю сцену, і всі разом засміялися. А невгамовний Хома, розходившись, уже допитував іншого: — Штефане! Твоя думка? — То так має бутиі — вигукнув Штефан, присадкуватий, войовничий, видно, готовий хоч зараз взятися за багатієвого млина. — То буде демократіцка справа! — Францішкуі А ти чого мовчиш? Ти — за? — Айно, — рішуче тупнув босою, порепаною ногою Францішек, — айно! — Айно, — підхопила в один голос решта селян. — Чуєте, всі кажуть: файно! — резюмував Хома. — Народ хоче! А коли народ чого-небудь захоче та дружно візьметься, то вже так і буде, клянусь на свої діти! Воронцов незабаром відпустив подоляка, не наклавши ніякого стягнення. Однак серйозно попередив, щоб надалі Хома не брався розподіляти землю, яка йому не належить. Хомя запевнив, що — най його мамі — лінії не перегне. А годину пізніше він уже господарював у роті. Мав собі тут чимало клопоту. Офіцери щойно привели кількох бійців молодшого поповнення, і Хаецький, здійснюючи свої старшинські права, мусив вишикувати їх і проінспектувати. Іван Антонович, лейтенант Черниці і всі обслуги, пересміхаючись, чекали, як Хома буде струнчити новачків. А він, бровою не зморгнувши, поважно обходив шеренгу і, нівроку йому, знав, з чого почати. Передусім став екзаменувати новоприбулих, чи твердо завчили вони напам’ять номери своїх автоматів та карабінів. Потімстромляв пальці кожному за ремінь, шарпав до себе та визначав, чи досить туго підперезані орли. Залишився вдоволений. — Те, що нумер карабінки завчив, — це одне добре. Те, що погони на тобі сидять, як вилиті, — це друге добре. А те, що вигляд маєш молодецький, —це третє добре. Таким будь! — закликав Хома. — Маєте і надалі пильно за собою стежити, бо в мене охляп не проживеш. За перший гудзик — даю мораль, другий — уже накладаю стягнення. Зірки на пілотках щоб сяяли від вас на двоє гін вперед! Зрозуміло? Іншого я не визнаю. Адже ти не якийсь там собі айн-цвай, ти — великий чоловік! На тебе світ очима пряде, стежить, як ти сів, як устав, як рушив, як пішов!.. Все це мусите собі назавжди взяти втямки та й тримати голову високо. В нашій мінометній нема таких, що вуха по землі тягають. В нас такий народ, що сам на чужі вуха наступає! Ясно всім? — Ясно! — Не чую! — Ясно!!! — Розійдись!.. Новаки сипонули врозтіч. Однак Хомі здалося, що вони розбіглися не досить прудко. — Е-е, хіба так гвардійці розходяться? Гвардійці розскакуються, як пружини! Становись! Новоприбулі знову вишикувались. — Розійдись! — Становись! — Розійдись! — Становись! Піт уже річками котився по червоних, міцних обличчях новаків. Нарешті Хома змилувався. — Гаразд. Отак щоб завжди. А зараз підете зі мною на склад. Я одержу обмундирування, а ви принесете, бо мінометному старшині носити на плечах тюки не по-ложено. Звістка про літнє обмундирування викликала захоплення всієї роти. V «Що, власне, сталося? — думав Сагайда, крокуючи вулицею Грінави. — Чому тобі такою особливою, багатозначною видається оця сьогоднішня розмова в словацькій хаті? Ну, закликали тебе, ну, привітали... Зрештою, звичайнісінька річ... Але чому ж ти вийшов звідти такий роз-хвильований? Яким зіллям тебе напоїли в тій убогій світлиці, розмальованій до самої стелі буйним виноградом? Ідеш і землі не чуєш під собою... Ідеш, і дзвенить тобі весь чае у вухах ніжне слово: — Братку! Наче розбагатів несподівано, наче вперше повністю відчув свою велику солдатську гідність... Звідки це все? Був час, коли тобі, грубому, мстивому, озлобленому особистими втратами, хотілося все витоптати в- цих інр-землях, ти не бачив перед собою нікого й нічого, крім ворогів. З похмурою недовірою блимав на тих, що тебе вітали. В їхніх вітаннях вчувалися тобі нещирість і винувата запобігливість перед твоєю силою. Затятий у своїй зненависті до ворогів Вітчизни, ти з вічною підозрою проходив крізь чужі люди, як крізь колючі терни, накладаючись лише на себе, на товаришів, на зброю. «Любов рухає армії вперед...» Хто це сказав? Де? Ага, це ті молочники... Це ті філософи... Справді, як подумати, чорт візьми, то це таки щастя — любити людей!.. Звичайно, путящих. Звичайно, справжніх. Таких, як... оці». Сагайда захоплено дивився на своїх однополчан, що гомоніли, жартували, гуртуючись вперемішку з словаками біля кожного двору, дружньо бесідуючи, жартуючи. Декотрі вже в свіжо-зеленому, щойно одержаному обмундируванні, інші ще в торішньому... Обтріпані в походах обмотки, вигорілі, вилинялі гімнастьорки, прості, одвер-ті обличчя. Однак дивишся на них і надивитись не можеш... Чи не вперше оце Сагайда глянув і на себе, і на своїх товаришів такими очима... Здається, ніде ще він не почував так глибоко своє значення і свою роль визволителя, як тут, на цій словацькій землі, де його ждали «через шість довгих-довгих літ...». Щойно його питали: — Матку маш? Йому подумалось про Вітчизну. — Маю, — відповів він. — Вітця маш? — Маю. — Братів маш? — Маю, маю! — Сестру маш? Коли Юлічка запитала його про сестру, він не міг відповісти одразу. Це запитання влучило прямо в його живу, незагоєну рану. Адже він справді мав-таки десь сестру, єдину із всієї рідні, свою щебетушку Зінку, вивезену в запломбованому вагоні на німецьку каторгу... Де ти, Зінко, де ти, сестричко? Чи скнієш рабинею на підземних осоружних заводах, старіючись у свої вісімнадцять літ, чи, може, катюги вже загнали тебе передчасно в могилу? Юлічка, мабуть, зрозуміла його важку мовчанку, збагнула його думки. — Май мене за сестру, — сказала вона. — Буду тобі за рідну... Юлічка... Коли вона лежала, зібгавшись в постелі, то здавалась йому зовсім маленькою. Коли сіла, то стала вищою. А коли, відкинувши коси, стала на ноги і випросталась, то вже була високою та гінкою! — Здравія бажаю, гвардії лейтенант! Хто це? Шовкун!.. Стоїть перед Сагайдою впевнено, з гідністю, як рівний перед рівним. Голос його помітно змінився, в ньому тепер міцно забриніла гвардійська мідь, замість тієї вкрадливої, податливої м’якості, з якої жорстоко тішився Сагайда, коли Шовкун ще був ординарцем Брянського. Тепер Шовкун, видно, не дозволив би нікому кататися на собі. Вуса підстрижені щіточкою, санітарна сумка при боці. Гвоздь! Сагайда від душі радий йому, як радий усьому на світі, що якоюсь мірою причетне до його першого друга, до Брянського. — Одержав оце листа від Ясногорської, — хвалився Шовкун. — Незабаром буде в полку. Комбат сказали, як тільки Ясногорська заявиться на горизонті, знову будуть вимагати її до нас. — А Нюра? — Наладимо геть, — рішуче висловився Шовкун про свою теперішню начальницю, немов доля її цілком залежала від нього. — Хіба вона рівня Ясногорській? Мізинця її не варта... На неї й командир санроти уже зуби гострить. Нас, тобто санітарів, подав на «Відвагу», а їй — дулю під ніс, вибачте на слові. Бо ми з вогню не вилазимо, а Нюра наша більше за кавалерами стріляє... Видно було, що Шовкун добре знає ціну своїй роботі, і хоч вона йому важка, але ніскільки не обтяжлива. — Ти вже, дружище, вріс у свою нову посаду, як добрий вершник у сідло, — засміявся Сагайда. — Хвалю за ухватку! — А чого ж... При моїй посаді інакше й бути не може. Людьми дорожиш, і тобою дорожать. — Та я чув... Комбат про тебе хорошої думки. Коли ж буде Ясногорська? Хоча б побачити, яка вона... — Через тиждень-два буде. — Ого! До того часу ще тричі вмерти можна... — Тепер уже гріх вмирати, товаришу лейтенант... Кінець видно. Повернувшись у роту, Сагайда не впізнав своїх: всі вже були переодягнені в нове, зелене, весняне. Хома зустрів його доганою: — Нарешті дочекався вас, гвардії лейтенант. Бачите, всі вже як рута взеленилися, лише один ви оце між нами вилинялий... Та ще Маковея десь бенеря носить, і -на обід не з’являвся... Прошу, одержуйте своє обмундирування і речову книжку. Черниш уже був з ніг до голови в новому, вирядився, як до параду. Пригвинтив орден, затяг ременя, підійшов до Сагайди: — Оглянь мене, Володько! Скажи своє авторитетне? — Повернись... Так... Все як на тебе шите. Тільки чоботи не зовсім... Занадто вже богатирські. Чоботи з жовтої юхти, з довгими дебелими халявами справді здавались непомірними і важкими для легкої, красивої фігури Черниша. — То нічого, що важкі, — зауважив Роман Блаженко. — Зате хода виробиться. Адже коня-рисака навмисне кують у важкі підкови, щоб ногу до грудей викидав... Антонович, роззувшись, ще тільки старанно примірявся. Сагайда чекав від нього якогось неприємного сюрпризу — де, мовляв, був та в кого питався дозволу, ідучи з розташування роти. Однак Антонович удав, що Сагайда оце никав десь саме з особистого дозволу його, Антоновича. «Зрештою, цей кирпань — симтгатичний тин, —подумав Сагайда про командира. — Але як же воно так виходить, що ми ніяк не мажемо з ним вжитися? З першого дня на ножах...» Повернувшись після госпіталю в полк. Сагайда був неприємно вражений, що його ротою — славнок» ротою Брянського! — тепер командує якийсь Кармазин. Правда, цього «якогось» він добре знав, бо Іван Антонович перед тим довгий час командував мінометниками сусіднього батальйону. Тоді Сагайді доводилось не раз мати з Антоновичем різні справи, офіціальні й неофіціальні, і стосунки між вими в цілому залишались добросусідськими. Але тепер, коли Кармазин раптом опинився його безпосереднім начальником, Сагайду це просто кинуло в лють. Хай би Черниш, хай би хтось інший, близький до Брянського, очолював роту — Сагайда погодився б на таке беззаперечно. А то якийсь Кармазин. Стороння людина, далека від родинних традицій роти, прийшла собі на готове і стала тут спокійно порядкуватні.. Перші дні Сагайда почував себе так, наче, повернувшись у батьківський дім, несподівано застав у ньому мачуху. Своє невизнання «мачухи» Сагайда мимохіть переносив на декого з бійців, що прибули в роту вже при Кармазинові. Незаслужено кривдячи їх. Сагайда всю свою яезграбну, ще не прочахлу закоханість в Юрія Брянського тепер переніс на ветеранів роти, на тих людей, здо мовби несли на собі негаснучий відблиск загиблого друга-офіцера. Ними дорожив, їх оберігав. Відлюдьку-ватому, невживчивому Сагайді взагалі важко було когось вподобати, але коли вже хто здобував його вибагливу любов, то — на все життя. Особливо у фаворі в нього був малий Маковей. йому лейтенант дарував різні пільги, вимотуючи жили з Маковеєвих напарників-телефоністів. Антонович не міг стерпіти таких несправедливостей, і на цьому грунті між ним і Сагайдою не раз виникали гострі сутички. Іван Антонович, розлютившись, кричав, що, доки командує ротою, нікому не дозволить створювати в ній нездорові взаємини. «Нема в мене синків і пасинків, своїх і не своїх! В мене є тільки наші люди, радянські бійції» Напередодні, зчепившись із Сагайдою, Антонович навіть погрожував, що віддасть його на офіцерський суд честі. А зараз між ними — як нічого й не було. Приміряючи свої чоботи, Кармазин спокійно повідомляв Сагайді, що одержав оце трохи поповнення, молодих, необстріляних. — Всі підуть у мій взвод? — насторожено запитав Сагайда, сподіваючись, що командир роти навмисне дасть йому всіх новаків замість вихованців Брянського. — Не дам тобі жодного, — приголомшив Сагайду Антонович. — Чому? — А тому... Тобі важко з людьми вживатися. Вихопуєш повільно... Всіх даю в перший взвод, Чернишеві. А ти візьмеш тих, з якими... легше. Сагайда образився, але промовчав. Він зрозумів, що тут не обійшлося без змови командира роти з Чернишем. Адже Черниш теж, звичайно, хотів би мати у себе людей вивірених, досвідчених, на яких з певністю можна покластись. Але він згодився забрати собі весь оцей необстріляний молодняк. Надіється, що має кращі, ніж у Сагайди, командирські дані. Ну, що ж... Хай буде так. Взувши нарешті свої нові жовті чоботи, Антонович пройшовся в них туди-сюди, випробував, чи не муляють, і, сівши на горбику, знову роззувся. Потім гукнув ординарця: — На, заховай... — А ви ж як? — здивувався ординарець. — Поки що шкрьобатиму в старих, доб’ю вже до краю. А нові, — Антонович посміхнувся до всіх, — нові взую вже в день Перемоги. — До того часу я собі ще одні вигавкаю в начальника ОВС, — рішуче промовив Сагайда і, тримаючись Чер-иишеві за плече, так дригнув ногою, що напівстягнутий старий його кирзовий чобіт відлетів за кільканадцять метрів, мало не зачепивши по тім’ю Івана Антоновича. — Куди ви шпурляєте? — несподівано почувся знизу Маковеїв голос. Телефоніст вийшов з-поміж гіллястих білих дерев, усміхаючись роті. — Хіба ви не бачите, що це я йду? — Іди-но, йди, гультяю, — поманив його Хома, — засаджу тебе до ночі бараболю чистити! Маковей вступив на вогневу, як молодий королевич: в боковій складці його збляклої пілотки зухвало синів кущик небового ключа. Загледівши новаків, хлопець одразу попередив їх, що, як тільки він перепочине, буде з кожним з них боротися по черзі. — Випробую вашу зелену силу. Обідати Маковей відмовився. — Я недавно заправився, — повідомив він. — Обідав з розвідниками та з партизанами, навіть вина кухоль вихилив. Ви не знаєте, що це за народ — партизани. Наші, як є: «Полюшко» навіть співають! Ми з Козаковим першими їх помітили, коли вони спускалися з гір. Дивимося, спускаються стежкою один за одним, махають нам капелюхами та беретами... Вони берети носять. Я зопалу навіть був подумав, що це ми вже з’єдналися з іншим фронтом. «Союзники!» — кричу Козакову. А ближче підійшли, чуємо по розмові — брати словаки... — Звідки ж вони «Полюшко» знають? — А в них у загоні командиром був якийсь наш капітан, по імені Стьопа. Він їх всього навчив. «Стьопа з Руська» — так вони його звали. А справжнього прізвища його ніхто не знає. Тільки й відомо їм, що був цей Стьопа офіцером Червоної Армії, потім десь потрапив у полон, всі концтабори пройшов... Його вже в печах мали спалити, а він організував собі товаришів, перебив з ними варту та й випурхнув, як орел, на волю! — Маковей аж засміявся при цьому. —З’явився у Високих Татрах, встановив контакт з партизанами, в боях славу здобув. А потім вони обрали його командиром одного і з своїх загонів. Незамінимий, кажуть, був ватажокі. Скрізь німчура перед ним тремтіла. — Це правда, — підтримав натхненного Маковея Сагайда. — Я також чув про нього. «Буває ж отаке з людиною, — задумався Роман Блаженко. — Дома його вже, либонь, занесли в безвісти пропавші, а він десь живе, діє, з ворогами бореться...» — Де він зараз, Маковею? Хлопець похилив голову: — Місяць тому в Моравії десь поліг... Разом з цілою групою партизанів... Але прізвище його неодмінно буде встановлено! Майор Воронцов сам взявся за це. — Даних мало, — пошкодував Денис. — Важко буде шукати. — Чого там мало, — енергійно заперечив Маковей. — Звання відоме — це тобі раз. Ім’я відоме — це тобі два. Родом... радянський — це тобі три! А ще ж я не доказав — у нього дома дівчина зосталась. У вільний час він якось розповідав про неї партизанам. І пісні, кажуть, співав вечорами для неї. Щоб вона їх почула, щоб знала, де він є. Скрізь, де він проходив із своїм загоном, словаки співають його пісні. По всьому Крушногор’ю співають, в кожній хаті лісника, де він перегрівався в хуртовини та завірюхи... Хіба по таких фактах не можна людину розшукати? — Розшукають, — усміхнувшись, заявив Сагайда. — По таких слідах... по піснях — та не знайти! Знайдуть! VI Так Хомі й не довелося на цей раз засадити Маковея чистити бараболю. Увечері полк знявся, ввійшов у смугу Малих Карпат. Бій вигримував дедалі чутніше, стрічки трасуючих куль, перетинаючи темні міжгір’я, наближалися, яскравішали. Відсиніло височезне грінавське небо, віддзвеніла співуча братня мова, відшумували білим шумом переповнені келихи садів. Кінчився короткий перепочинок, коли солдати, мовби виключившись з війни, вихопившись з її задушливих цехів, опинились були на мить в несподівано сонячнім, незвичнім, оновленім краю. Все урвалося знов... Попереду темним, підступним морем знову клекотіла війна. Полк звично забродив у неї по пояс, по груди, по шию... Таке принаймні враження було зараз у Сагайди. Він ішов узбіччям вузької дороги з командиром взводу бронебійників Теличком. Перед ними з-за найближчого хребта вже зводились багряні маяки заграв, підпираючи собою небо над переднім краєм. Дорога круто дерлася вгору, лягаючи то по вузьких карнизах над урвищами, то входячи, як зараз, у лісисті міжгір’я, тем»і й тісні, мов тунелі. Важко дихали в темряві коні, тягнучи вози та гармати. Побрязкувала зброя на бійцях. Лунали короткі сердиті команди. Сагайда, поступово прохмеляючись після міцних грі-навськях вражень, нещадно хрущав своїми новими чобітьми по дрібному камінню. Його супутник Гарасим Теличко, маленький, забіякуватий, горластий, належав до тих людей, з якими •Сагайда мав певне коло своїх солдатських секретів. Молодший лейтенант Теличко був ветеран, «старик», з яим Сагайда не раз потрапляв у скрутні перепалки, і тому коли вони зустрічалися, то ніколи не могли виговоритись до кінця. Сьогодні мінометники та бронебійники йшли поруч, і Сагайда, певний за своїх «гренадерів» (а з новачками хай няньчиться Кармаз’ик та Черниші), міг спотайнісінько всю дорогу точити ляси з приятелем. Вже вони встигли перемити кісточки коханці якогось дивізійного начальника, вже вихрестили знайомого скнару інтенданта, вже добралися до Антоновича, з-якого покепкувати сам бог велів. — Знаєш, Гарасиме, мій кирпатий Сократ (так Сагайда заочно величав Антоновича) знову оце проїхався по мені. Почувши це, Теличко розреготався: видно, Сагайди-на скарга прозвучала для нього зовсім комічно. — Як же це він примудрився, формальна його душа? Адже по тобі, Вовко, проїхатись — діло нелегке! — Уяви, що примудрився. З нового поповнення не дав мені жодного свистуна. «Ти, — каже, — повільно виховуєш, тобі з новими людьми важко, — сідай на легший ліб...» Та не дракон він після ц-ього, скажи? — І ти йому змовчав? — Змовчав. Саме був у такому настрої, гака лірика найшла на мене після Грінави... Не хотілося ні з ким сваритися, з .кожним братався б... Як не кажи, а він — Антонович — теж чесно протопав свою тисячу кілометрів, щоб визволити оцю Грінаву... Трудяга, віл! — А як же з новачками? Що він, собі за пазуху їх покладе? — Передав усіх у перший вз.вод, Чернишеві. Хай, мовляв,кує. — І той не заперечував? — Навпаки, сам зохотився. Бачиш, він вважає, що з нього більше для цього даних, що для мене це буде важче, ніж для нього... Ну, й хай тягне... — Він, здається, й досі з себе незайману корчить, . оцей ваш Черницюк? Ні анекдота путнього від нього не дочуєш, ні спиртяги з ним не потягнеш. Все вій чимось заклопотаний, все він серйозний, всё в нього йде по програмі. Чхнути не може без програми. — Ти його просто мало знаєш, — заперечив Сагайда. — Він лише н