Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗

Він уже подолав повзком двадцять ярдів — цієї відстані було майже досить, аби вважати себе в безпеці, — коли раптом його осяяла жахлива (проте водночас і безмежно смішна) думка про те, що двері залишилися позаду. Навіщо ж, заради всього святого, він так мучився?

Повернувши голову, він побачив двері, але вже не внизу на узбережжі, а за три фути позаду себе. Якусь мить Роланд тільки й міг, що кліпати очима. Тепер він усвідомив собі те, що міг би раніше вважати суцільною маячнею, якби не лихоманка і не допит слідчих, які без кінця й краю засипали Едді питаннями: «Де ви, як ви, чому ви, коли ви?» (питання наче зливалися в нерівний хор із голосами повзучих потвор, що вибиралися на сушу з хвиль: Дед-е-чок? Дед-е-чам? Дид-е-чик?). Але це не маячня.

«Тепер двері рухаються разом зі мною, куди б я не подався. Так само, як і з ним, — подумав він. — Тепер вони всюди нас переслідують, наче прокляття, якого не позбутися довіку».

Все це здавалося настільки правдоподібним, що навіть не виникало сумнівів у істинності… так само, як і дещо інше.

Якщо двері у них за спинами зачиняться, то вже навіки.

«Коли це трапиться, — похмуро подумав Роланд, — він мусить бути на цьому боці. Зі мною».

«Та ти просто взірець добропорядності, стрільцю! — розсміявся чоловік у чорному. Схоже, він назавжди оселився в Роландовій свідомості. — Ти вбив хлопчика, пожертвував ним, і це дало тобі змогу впіймати мене і, по-моєму, створити двері між світами. А тепер збираєшся видобути свою трійцю, одного по одному, і приректи їх на те, чого й сам собі б не побажав: на життя в чужому світі, де вони можуть загинути, наче звірі з зоопарку, випущені на волю».

«Вежа, — затято подумав Роланд. — Щойно я добудуся до Вежі й здійсню те, для чого я призначений, виконаю той фундаментальний акт відновлення чи спокути, який є моїм призначенням, тоді, можливо, вони…»

Але несамовитий регіт чоловіка в чорному, чоловіка, що був мертвий, але продовжував жити як голос заплямованої совісті Роланда, обірвав його думку на півслові.

Проте думка про зраду, яку він зважував, не могла відвернути його від наміченого.

Він насилу проповз іще десять ярдів, озирнувся і побачив, що навіть найбільші з повзучих потвор не могли забрести далі, ніж на двадцять футів вище лінії припливу. А він уже подолав утричі більшу відстань.

Тоді все добре.

Все погано, радісно озвався чоловік у чорному, і тобі це відомо.

Стули писок, подумав стрілець, і сталося диво: голос замовк.

Роланд запхнув пакети з диявольським порошком у тріщину між двома скелями і накрив їх жмутом пила-трави, що росла тут в мізерних кількостях. По тому трохи перепочив, відчуваючи, як стугонить кров у голові, наче там пульсував гарячий плодовий мішок. Шкіру обсипало то жаром, то морозом. А потім стрілець вирушив назад, у інший світ, ненадовго залишивши смертоносну інфекцію позаду.

6

Коли він вдруге повернувся в своє тіло, воно перебувало в такому глибокому сні, що він подумав, а чи не настала кома… стан такого занепаду всіх функцій організму, що були моменти, коли він відчував, як свідомість вирушає в довгу путь повільного падіння в темряву.

Але стрілець змусив своє тіло прокинутися, копняками і стусанами вигнав його з темної печери, в яку воно заповзло. Він примусив серце битися швидше, змусив нерви знову відчути біль, що з шипінням просочився крізь шкіру і повернув організм до нестерпної дійсності.

Стояла ніч. Небо було всіяне зірками. Брутерботи, які купив йому Едді, були шматочками тепла в нічному холоді.

Їсти не хотілося, але він їх з'їсть. Проте спочатку…

Він подивився на білі пігулки, що лежали на долоні. Астин — так, здається, назвав їх Едді. Ні, не зовсім так, але Роланд не міг вимовити це слово так, як вимовляв його в'язень. Та в сутності своїй це були ліки. Ліки з іншого світу.

«Якщо я й сконаю від чогось з твого світу, В'язню, — похмуро подумав Роланд, — то радше від вашого зілля, ніж від ваших брутерботів».

І все ж йому доведеться спробувати. Це не ті ліки, які йому справді потрібні, — принаймні, так вважав Едді, — але вони можуть збити температуру.

Три зараз, три пізніше. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Він поклав три пігулки до рота, потім зняв кришку — зроблену з якоїсь дивної білої речовини, що не була ні папером, ні склом, а нагадувала і те, й те одночасно — з паперового стаканчика, в якому був напій, і запив ліки рідиною.

Перший же ковток так сильно вразив його, що якусь мить він просто лежав, спираючись на скелю і так широко розплющивши нерухомі очі, в яких відбивалося світло зірок, що будь-який випадковий подорожній міг би прийняти його за мертвого. А потім почав жадібно пити, тримаючи стакан обома руками. Напій настільки поглинув його, що він майже не відчував пульсування болю в нагноєних обрубках пальців.

Солодкий! О боги, який солодкий! Який солодкий! Який…

І тут йому до горла потрапив маленький плаский кубик льоду. Поперхнувшись, стрілець закашлявся, вдарив себе у груди і виплюнув його. Тепер голову пронизав інший біль: той гострий біль, що з'являється, якщо дуже швидко випити щось крижане.

Він лежав нерухомо, відчуваючи, як сильно, наче розігнаний двигун, калатає серце, як швидко вливається в його тіло свіжа енергія, і у нього складалося враження, що він от-от лопне. Не задумуючись над тим, що робить, він відірвав ще один шмат від своєї сорочки — скоро від неї не залишиться нічого, крім клаптя, що обвивається довкола шиї, — і поклав його собі на ногу. Коли напій закінчиться, він загорне у цей шмат лід і зробить компрес для пораненої руки. Але його розум був налаштований на інше.

«Солодко! — не вгаваючи, викрикував розум, намагаючись збагнути сенс цього слова чи переконати себе, що в ньому є сенс. Так само й Едді прагнув запевнити себе в тому, що інший — це жива істота, а не якийсь спазм головного мозку, за допомогою якого його друге «я» намагалося його надурити. — Солодко! Солодко! Солодко!»

У темному напої було повно цукру, навіть більше, ніж Мартен (за строгою аскетичною подобою якого ховався великий ненажера) клав собі у ранкову каву і в трактирі «Доунерс».

Цукор… білий… порошок…

Погляд стрільця помандрував до пакетів, прикиданих травою і тому ледь помітних, і він подумав, а чи, бува, речовина в цьому напої та порошок у пакетах — не одне й те саме. Він знав, що Едді чудово розумів його мову там, де вони були двома різними фізичними створіннями; підозрював, що якби, перебуваючи у власному тілі, переступив поріг і опинився у світі Едді (він усвідомлював, що це можливо… хоча якщо двері зачиняться за його спиною, то він залишиться там назавжди, так само, як і Едді залишиться тут, якщо вони поміняються ролями), то так само добре розумів би мову, якою розмовляють у тому світі. Перебуваючи в свідомості Едді, він дізнався, що мови двох світів перш за все подібні. Подібні, та не однакові. Тут сендвіч називався брутерботом. Там пошкребти означало знайти щось їстівне. Тож… хіба не можливо, щоб зілля, яке Едді називав «кокаїном», у світі стрільця називалося «цукром»?

Поміркувавши ще, він дійшов висновку, що це малоймовірно. Едді купив напій відкрито, знаючи, що за ним стежать Жерці Митниці. Крім того, Роланд відчув, що Едді заплатив за нього порівняно невеликі гроші. Навіть менше, ніж за м'ясні брутерботи. Ні, цукор не був кокаїном, та все одно Роланд не розумів, як хтось може потребувати кокаїну чи іншого забороненого зілля в світі, де так багато сильнодіючого цукру і де його можна купити так дешево.

Він знову подивився на м'ясні брутерботи і вперше відчув апетит… та з подивом і сором'язливою вдячністю зрозумів, що йому вже ліпше.

Напій? Це від нього йому покращало? Від цукру в напої?

Частково, можливо, що й так — але це лише незначна частка правди. З дитинства йому було відомо, що цукор може на деякий час додати сил тому, хто ослаб. Але втамувати біль чи загасити пожежу лихоманки в твоєму тілі, яке інфекція перетворила на палаючу піч, цукор не здатен. І все ж таки з ним відбулося саме це… досі відбувалося.