Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (хорошие книги бесплатные полностью txt) 📗
XII. МОГИЛА
Група, що зосталась від експедиції Барсака, вирушила з Каду вранці 24 лютого, в супроводі шести носіїв, найнятих у селі. Хоч які тривожні були останні події, усі виїжджали в веселому настрої, приємно схвильовані великодушністю, навіть героїзмом того, до чого готувались. Зрештою, нічого ще не було втрачено. Верхові коні були у всіх шістьох мандрівників, а також у Тонгане (який посадив позад себе Малік), вони мали при собі зброю і вдосталь харчів та предметів обміну. Навкруги панував спокій, і починало здаватися, що на шляху до Кубо їх уже не чекають серйозні випробування.
Тепер, не маючи великої кількості ослів, можна було надіятись і на більшу швидкість. Щоб всіляко прискорити рух, довелося піти на великі жертви. В подяку за послуги старості Каду залишили значну частину товарів, відмовились і від наметів, зберігши тільки один — для Джейн Бакстон (хоч вона й протестувала проти цього).
Треба було пройти близько п’ятисот кілометрів; мандрівники сподівалися прибути в Кубо між десятим і п’ятнадцятим березня. Початок подорожі не суперечив щасливим передчуттям. Невтомність і старанність нових носіїв сприяли цьому, і через п’ять днів експедиція без ніяких пригод прибула в Санабо, за сто сорок кілометрів від Кубо. Майже завжди була змога ночувати в тубільних хатах; прийом був скрізь дуже добрий, харчі в достатку.
Першого березня вранці мандрівники виїхали з Санабо. Досі в них не було ніяких підстав шкодувати про прийняте рішення.
— Це аж надто добре! — заявив Амедей Флоранс другого березня, ідучи поруч Сен-Берена.
— Так винагороджуються добрі діла, любий друже, — відповів той. — Ви ж не схотіли нас покинути.
— Коли справи йтимуть так і далі, то наша заслуга буде нікчемна, — повертаючись у сідлі, вставив доктор Шатонней, який їхав попереду.
— Хто знає! — сказав Сен-Берен. — Ми ще не доїхали.
— Ет! — вигукнув Амедей Флоранс. — Все одно. Цього разу вітер попутний. Це завжди почувається, чорт забирай! Я певен, що ми доїдемо до Кубо, як у кріслі, без ніякісіньких пригод, що, зрештою, не дуже приємно журналістові, редактор якого… Гей! — перебив він сам себе, звертаючись з цим вигуком до свого коня, який тяжко спіткнувся.
— Що сталося? — запитав Барсак.
— Та щось скоїлося з моїм конем, — пояснив Флоранс. — Не знаю, в чім річ. Весь ранок спотикається. Треба буде оглянути…
Він не встиг закінчити. Кінь раптом спинився, похитнувся і затремтів. Репортер ледве встиг зіскочити, як у коня підігнулися коліна, і він простягся на землі.
Усі оточили бідолашне створіння, яке важко дихало. Розв’язали попруги сідла, змочили ніздрі коня водою з річки, та ніщо не допомагало, і за годину кінь сконав.
— Було б мені потриматися за дерево, — жалібно промовив Амедей Флоранс, який став пішим. — Це ж відомо: коли людина похваляється, що їй щастить, обов’язково накличе біду.
— Невже ви забобонні, пане Флоранс? — спитала Джейн Бакстон, усміхаючись.
— Не зовсім! Просто, зло бере, от і все!
Репортеру віддали коня Тонгане, Джейн Бакстон посадила Малік позад себе, і, після двогодинної затримки, мандрівники вирушили далі.
З настанням ночі спинилися біля купи дерев понад шляхом, на невеликому підвищенні, що давало можливість бачити далеко у всі боки і таким чином забезпечувало від несподіванок. Очевидно, зручність цього місця помічали й інші мандрівники до них, — видно було, що на цьому місці вже робилися зупинки. Сліди, залишені ними, свідчили, що ці групи були численні і мали коней. Хто вони, ці люди? Негри чи білі? Друге припущення (більш імовірне, бо негри рідко користуються кіньми) підтверджувала і знахідка Амедея Флоранса — звичайний ґудзик, тобто продукт цивілізації, мало вживаний неграми.
Прим’яті трави вже випробовувались, отже, люди ці тут проїжджали принаймні днів десять тому. А з того, що зіткнень з ними не відбулося, можна було зробити висновок, що вони теж прямують на північний схід і що зустрітися з ними не доведеться.
3-го березня нічого особливого не сталося, але 4-го надвечір кінь Барсака здох точнісінько так само, як кінь Амедея Флоранса. Це вже ставало дивним.
Доктор Шатонней, оглянувши мертву тварину, при першій нагоді сказав Флорансу віч на віч:
— Обидва коня були отруєні.
— Та не може бути! — скрикнув репортер. — І хто б їх отруїв? Негри, найняті в Каду?.. Вони не зацікавлені в тому, щоб створювати нам труднощі.
— Я нікого не звинувачую, але обстоюю те, що сказав. Після першого випадку в мене виникла підозра, після другого в мене немає найменшого сумніву. Ознаки незаперечні. Останній неук, і той не помилився б.
— Що ж нам робити?
— Тут я знаю не більше, ніж ви. Я вас попередив, і, по-моєму, треба повідомити й інших, за винятком міс Бакстон, а її не варто турбувати даремно.
— Безумовно, — погодився Флоранс. — Але скажіть мені: невже це неодмінно мусить бути злонавмисність? А чи не можна це пояснити інакше? Чи не могли наші коні наїстися отруйної трави?
— Це не тільки можливо, а інакше й бути не могло. Лишається з’ясувати, випадково домішалася до їхньої їжі отруйна трава, чи ця випадковість зветься людиною? А цього я теж не знаю.
Вирішено було ще пильніше доглядати п’ятьох уцілілих коней. Під час зупинок один з європейців або Тонгане залишався біля них, щоб ніхто не міг підійти непомітно. Чи то допомогли ці заходи, чи просто перші дві смерті були випадкові, але наступні два дні минули без подій, і всі потроху заспокоїлись.
Зрештою, крім загибелі двох коней, з ними досі не сталося нічого прикрого. Перед ними тяглася рівнина, подорож по ній не виснажувала носіїв, харчі вони весь час в достатку купували по селах. Тільки в кінці дня 5 березня і весь день 6-го вони не зустріли на своєму шляху жодного села. Довелось скористатися з досі недоторканного запасу продуктів. Правда, Тонгане запевняв, що незабаром вони наблизяться до чималого населеного пункту, і тому це нікого не стурбувало.
І справді, 6 березня мандрівники досягли селища Яхо. Та не встигли вони наблизитися до стіни тата, як згори пролунали лайливі вигуки і навіть кілька пострілів з кремінних рушниць — там зібрався чималий натовп. Якщо не брати до уваги зустріч, влаштовану населенням Кокоро, це вперше від Конакрі вони наштовхувались на такий прийом.
Як не намагався Барсак зав’язати дружні стосунки з жителями цього села, ніщо не допомогло. Марно майорів білий прапор на довгій палиці. Ця емблема миру, зрозуміла скрізь, на всій нашій планеті, викликала бурю вигуків, супроводжувану градом куль, які, на щастя, не завдали шкоди парламентерові, що мав обережність триматися на достатній віддалі. Не кращого добилися й Тонгане та ще двоє носіїв однакової раси з жителями Яхо. Їх не схотіли слухати і обсипали кулями, камінням і взагалі всім, що потрапляло до рук. Було ясно, що жителі села вирішили не вступати ні в які зносини з чужинцями.
Які б не були причини такої негостинності, мандрівники не змогли поповнити свої запаси продуктів, і їм довелося вирушити 7 березня далі, маючи їжу тільки на два дні. Проте в цілому становище не викликало великої тривоги: експедиція зробила вже більше трьохсот кілометрів від Каду, і можна було сподіватися, що в ближчих селах їх чекає більш дружній прийом.
Проте за весь цей день вони не побачили жодного села, а надвечір здох третій кінь — точнісінько так само, як і два перших.
— Хтось все ж таки примудряється отруювати наших коней, хоч ми й пильнуємо їх? — спитав Флоранс доктора Шатоннея.
— Це мало ймовірно, — відповів доктор. — Отруїли їх, очевидно, ще до від’їзду з Каду, можливо, в ту ніч, коли втекла охорона. І якщо коні гинуть не одразу, а поступово, це, мабуть, залежить від різної опірності їх організмів, а також від неоднакових доз отрути.
— А тим часом, — промовив Амедей Флоранс, — у нас уже троє піших на чотирьох вершників. Не дуже весело!
8 березня мандрівники вирушили далі в не зовсім спокійному настрої. Майбутнє не обіцяло нічого доброго. Не можна було більше закривати очі на те, що ворожа сила, перше ніж зникнути, подбала про отруєння коней, а це свідчило про невгасиму ненависть, жахливу і незбагненну. З хвилини на хвилину тепер можна було чекати загибелі чотирьох коней, які ще лишалися живими. З другого боку, харчів лишилося тільки на один день, і доведеться голодувати, якщо до заходу сонця не зустрінеться якесь село.
