Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Всі затихли. Слова гетьмана були недвозначні і прозорі. Одно було незрозуміле: що пропонував гетьман цій молодій красивій туркені — своє тимчасове захоплення чи руку й серце?
Златка не знала, що сказати. Біля неї тремтіла, зіщулившись, Стеха. У мертвій тиші було чути лунке потріскування свічок.
— Ну, чому ж ти не відповідаєш, моя пташко? — Гетьман лівою рукою взяв Златку за підборіддя і заглянув дівчині в очі.
Але Златка мовчала, мов оніміла.
Тут підхопився Ненко, швидко заговорив по–турецьки, звертаючись більше до Азем–аги, ніж до гетьмана:
— Високоповажний пане гетьман, я не настільки володію вашою мовою, щоб відповісти на щойно сказані вами слова, але досить добре знаю її, щоб зрозуміти, що ви ображаєте мою сестру і мене…
Всі, хто розумів по–турецькому, а розумів багато хто, навіть сам гетьман, здивовано вирячилися на молодого турка, який посмів перечити гетьманові. У Азем–аги полізли на лоба чорні кострубаті брови. Многогрішний роззявив з подиву рота і так застиг, придуркувато кліпаючи віями. А Юрась Хмельницький довго стояв мовчки перед зніченою Златкою, але дивився суворо через її голову на красивого молодого агу, який своєю зовнішністю був дуже схожий на нього самого і якого він сам забажав мати у себе на службі.
— Ага розуміє, з ким говорить? — холодно спитав Юрась.
— Розумію, безперечно. І прошу вибачення за свої слова. Але я змушений вступитися за честь сестри…
За Ненком підвелися Младен і Якуб, та Ненко зробив ледь помітний жест рукою, щоб мовчали.
— Твоїй сестрі нічого не загрожує, — холодно відповів гетьман. — І ніхто тут не ображає її…
— Отже, це виходить мимо вашої волі, гетьмане… Ми думаємо і дбаємо про майбутнє Адіке, — сказав Ненко.
— А хіба я бажаю їй поганого майбутнього? — здивувався Юрась. — Ця дівчина завтра може стати гетьманшею і скріпити наш союз з високою Портою!
Якусь мить у покої панувала мертва тиша. Потім хтось тихо охнув. Прошелестів гомін здивування.
Полковник Яненченко, який краще, ніж будь–хто інший з присутніх, знав Юрія, вражено похитав головою. «Щось у лісі здохло, коли наш Юрась закохався, — подумав єхидно. — Давненько за ним не водилося такого гріха… Невже його намір серйозний? Чи це одна із забаганок навіженого?» Однак промовчав, бо відчував, що і над його головою збираються хмари.
Мурза Кучук теж жодним порухом не видав своїх почуттів, тільки кинув бистрий промовистий погляд на Чору, і той у відповідь злегка опустив рясні чорні вії. Ніхто не запримітив цієї мови поглядів, а хоч би хто й помітив, то не надав би значення, бо зрозуміла вона була тільки батькові та синові. До того ж усі були так вражені словами гетьмана, що нікому навіть не спало на думку звернути в цю мить увагу на білгородського мурзу.
Першим опам’ятався Ненко.
— Але ясновельможний ефенді гетьман забуває одну обставину…
— Яку?
— Адіке — мусульманка…
— Ну й що?
— А гетьман — християнин…
— Дурниці! — вигукнув роздратовано Юрій. — Пригадаймо, скільки дівчат–християнок стали дружинами найвищих сановників Порти! Навіть у султанських гаремах чимало їх! То чому тут віра має стати перешкодою? До того ж, мені здається, останнє слово має бути за Адіке… А вона — усі є свідками цього — не проронила жодного звуку. Здавна ж відомо, що мовчання — знак згоди!
Настала тиша. Погляди всіх були звернуті на дівчину.
Златка сиділа ні жива ні мертва. Тільки дрібно тремтів у піднятій руці келих, і з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напій.
Вона підвела голову, і в її широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо.
— Я ніколи не буду гетьманшею! Ніколи!
— Адіке! — скрикнув Юрась, смертельно бліднучи.
— Запам’ятайте — ніколи! — підвищила голос Златка. — Навіть найлютіша кара не змусить мене віддати вам серце і руку. Я кохаю іншого!
Вона поставила свій келих на стіл і сміливо глянула у вічі гетьманові…
Всі завмерли. Ненко, Младен і Якуб зблідли.
За гетьманським столом назрівала буря.
Азем–ага і татарські салтани з цікавістю ждали — що буде далі? Многогрішний поклав руку на шаблю і, весь у напрузі, подався вперед, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.
Юрасеві, здавалося, раптом забракло повітря. З чорних очей струмувала лють.
Та він не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися двері — до покою ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусі та баранячій шапці і троє підпилих старшин, що виходили до вітру.
— Ми впіймали запорожця, пане гетьман!
— Заглядав у вікна!
Старшини підштовхнули запорошеного снігом козака на середину покою, ближче до гетьмана.
Коли незнайомець скинув шапку і вклонився, почувся легкий дівочий скрик: то Златка і Стеха не змогли утриматися від несподіваного вигуку. Але ніхто з присутніх, крім Младена, Ненка і Якуба, не надали цьому ніякого значення, бо і для гетьмана, і для його оточення далеко більшою несподіванкою, ніж дівочий переляк, була поява в Немирові, в хаті самого гетьмана, цього запорожця. Всі мовчки дивилися на вродливого молодика і чекали, що він скаже. Та він теж мовчав і тільки пильно вдивлявся в обличчя присутніх.
ЯМА
1
Залишивши загін з тридцяти козаків у Краковецькому лісі (Самусь, Абазин та Іскра зі своїми невеличкими загонами відокремилися раніш і повернули кожен у свій бік), Семен Палій з Арсеном та його друзями прибув надвечір до Немирова. Коли добре стемніло, вони спустилися в долину, обережно перевели коней через замерзлий став і, піднявшись на узвишшя, де починалося місто, прокралися манівцями до крайньої убогої хатини, що стояла одиноко над урвищем. У її маленьких віконцях блимав ледь помітний у густій вечірній пітьмі вогник…
На стукіт у шибку з хатини почувся кволий жіночий голос.
— Хто там?
— Матусю, відчиніть! Не бійтеся. Ми люди свої — не татари. Лиха вам не завдамо, — обізвався Палій.
У сінях загримів засув.
— Заходьте, якщо ви добрі люди, — прошамкотів із темряви хрипкий жіночий голос.
Залишивши Яцька біля коней, козаки ввійшли до хати…
Коло печі, де в челюстях горів жмут скіпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахміття, вона злякано тулилася до припічка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомців.
— Добрий вечір, матінко, — привіталися козаки, оглядаючи хату.
— Вечір добрий.
— А у вас не жарко, — сказав Палій, показуючи на клубки сивої пари, що викочувалися з рота.
— Нічим протопити… А в ліс іти несила вже… Є трохи соломки в клуні — ото й прокурюю, — тихо відповіла стара.
— То ви самі живете?
— Сама…
— Де ж ваша родина?
Бабуся помовчала. Схлипнула.
— Родина… Родинонька моя… Були в мене три сини і дві дочки… Були невістки, зяті, онуки… Повна хата людей була… А тепер одним–одна зосталася… Як палець… Мов Богом проклята… Нікого нема!
— Ясно. — Палій важко зітхнув, поглядаючи на закопчені облуплені стіни.
Стара витерла кінчиком темної хустини мокрі від сліз, роз’ятрені очі, запитала:
— А хто ж ви будете, люди добрі? Бачу — не Юраськові посіпаки…
— Ні, матусю. Ми запорожці… Здалеку забилися до вас… Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повітки, щоб ніяка собака не побачила.
— Ночуйте. Тільки ж душі не нагрієте. Та й пригостити вас нічим…
— Не турбуйтеся, матусю, — весело відповів Палій і повернувся до друзів. — Ану, хлопці, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней — у хлів! Сакви — до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею…
За годину в печі палахкотіло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотів пшоняний куліш, затовчений салом. Крім пшона і солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлібина і кілька головок часнику. Палій захалявним ножем покраяв хліб на шість рівних скибок, до кожної скибки поклав по зубку часнику, у велику череп’яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив ніздрі зголоднілих людей смачним запахом смаженого сала, і запросив усіх до столу: