Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
Тепер він ішов до печери Мари. Не одразу йти до неї зважився, затаївся в лісі та вичікував, чи немає за ним погоні. Тільки коли зрозумів, що немає, тоді пішов. Чеслав не знав, як зустріне його стара, але тверезо розсудив, що вона теж вигнана. Та й інших ідей, куди б його податися, у нього поки що не було.
Перш ніж вийти на галявину перед печерою, він довго придивлявся та прислухався, чи немає в Мари гостей. І тільки переконавшись, що стара жінка сама, з’явився їй на очі.
— Ну, і довго ти там стояти збирався, хлопче? — незворушно запитала його Мара. — Я вже вирішила: сам не зрушиш із місця — каменем кину.
— Добре б ти зустріла гостя, Маро.
— Гостя? Ой чи? — розсміялася баба.
Та так заливисто й голосно, від душі, що Чеслав навіть злякався, чи не розсиплеться стара.
— Чого? — Чеслав здивовано глипав на Мару.
Насміявшись, жінка добродушно махнула рукою.
— Крива Леда тут уже побувала. Вдавала, буцім зуб у неї прихопив, прийшла за зіллям, а сама, лисиця обдерта, усе щось винюхувала та видивлялася. Видно, тебе шукала. А потім не витримала й розповіла, та квітчасто так, як ото вона вміє, про те, як ти втік. А про справи ваші я ще раніше знала.
— То й що думаєш? — Чеслав уважно дивився їй у лице.
Зморшки на обличчі Мари втратили веселість. Кивнувши головою, знахарка вказала Чеславові на вхід до печери, запрошуючи ввійти. Чеслав пішов за старою.
— У те, що ви з братом убили батька вашого, не вірю. Що втік від родичів — дурень. Думаєш, вигнанцем легко бути? Поїж, голодний, мабуть, — простягнула вона юнакові горщик із якимсь варивом.
Чеслав, присівши на пень, що заміняв Марі лаву, охоче взявся до їжі. У горщику була каша з якимись корінцями та зеленню. Вона видалася Чеславові незвичною, але смачною.
— Тепер тобі й чужих, і своїх боятися треба, — продовжувала Мара. — Чужих, бо ж не випадково в тебе стрілою цілили. Своїх, бо втеча підозри в провині твоїй посилила.
— Але ж я не міг убити батька, Маро!
Баба, присівши напроти юнака, гірко посміхнулася.
— Я ж сказала: вірю. А вони — ні, точніше — сумніваються. Така суть людська. А ось навіщо ти втік — знаю. Убивцю батька шукатимеш. Тільки, думаєш, легко це зробити? Он у лісі дерев скільки, а спробуй розбери, яке з них гниє та трухлявіє зсередини.
— Ох, маєш рацію, Маро, — Чеслава захопила мудрість жінки. — У мене в голові наразі, як у цьому горщику, намішано. Мені б із Соколом поговорити, він би точно підказав, як шукати. Так непритомний лежить від рани підлої.
— Опам’ятався Сокіл. Руда прибігала порадитися, казала: краще йому, однак ослаб він дуже, — узявши глиняну ступку, знахарка почала розтирати в ній квіти й трави. — Тобі ж у городище дорогу заказано.
Чеслав, наївшись, відставив горщик. А Мара, помовчавши, продовжила:
— Що ж до того, як шукати, — не скажу, не сильна в тім. Хіба що як траву чи корінь знайти, підказати можу, а от кого шукати… Ти, хлопче, життя лісу не гірше за мене знаєш. У кожній зграї є ватаг, а інакше порядку не буде. Але є й інші, які теж би воліли ватажками стати та й у силу вже ввійшли. Їм аби шматок від здобичі кращий урвати. Тому й вичікують інші, коли з ватажком що станеться, пораниться або постаріє. А як тільки нагода трапиться — намагаються його місце посісти… А отже, і тобі, хлопче, шукати потрібно того, кому смерть батька твого на руку була. Чи то з вигоди, чи то із заздрості, чи то з помсти.
— Чи із заздрості, чи із помсти… — задумливо повторив слова старої Мари Чеслав.
— Заховатися тобі слід, — вивела його з роздумів стара.
— Я думав, у тебе можна.
Мара заперечно похитала головою.
— Це тільки здається, що тут я, птахи та дикі звірі. Але ні. Люди, буває, з потреби прибігають, та й цікаве око яке зненацька зазирне. Знають же, що ти тут бував, дівку ховав, так і тебе тут насамперед шукатимуть. У городищі сьогодні тризну по твоєму батькові справляють, не до мене їм. А то б уже навідалися.
Чеслав не розумів, чи то баба ремствує на те, що її турбують гості, чи то на те, що змушена жити тут на самоті. Але запитати про це не зважився.
— Ти маєш рацію, Маро, тут мені не схоронитися, враз знайдуть, — визнав хлопець.
— Є в мене схованка в лісі. Я, коли за травами та корінням заблукаю десь далеко від печери своєї, то вночі або від дощу там ховаюся. Гадаю, і тобі там саме враз, хлопче, буде. Підеш до верхів’я струмка… Зачекай! — насторожилася Мара й, підійшовши до входу в печеру, прислухалася. — Здається, сорока заскрекотала… Так і є. Запримітила когось птаха. Сюди йде непрошений. Відчувала я… І тризна їм не завада.
Чеслав підхопився з місця й підійшов до Мари. Тепер уже й він чув, як кричить птах, попереджаючи про появу в її володіннях чужинця.
— Від верхів’я струмка підеш у бік заходу сонця до ярочка, — швидко заговорила стара. — Минеш його, потім ліщина невелика. Потім озерце побачиш, а трохи віддалік дуб стоїть величезний, як дім. А в дубі тім дупло є. Його кущ затуляє. Про дуб той ніхто не відає. Там і схоронишся.
Баба сунула йому в руки стару шкуру й, провівши долонею по обличчю та щось прошептавши, — якесь замовляння, — виштовхнула з печери.
Чеслав вийшов із кам’яного житла і квапливо рушив у бік, протилежний від стежки, якою прийшов до баби. Він не став чекати, щоб подивитися, хто завітав до Мари, йому було не до того. Засвітла мусив дістатися до дуба, де була вказана Марою схованка.
«Шукай, кому смерть батька на руку!.. Чи з вигоди… чи із заздрості… чи із помсти», — печерною луною відгукувалися в голові в Чеслава слова Мари.
Чеслав прокинувся й не одразу зрозумів, де він і що зараз — ніч чи день. У дуплі дуба, куди він забрався напередодні ввечері, було темно. І тільки біля виходу, закритого кущем, пробивалося світло. Відкинувши шкіру, у яку закутався на ніч, Чеслав вибрався на білий світ.
Він зробив кілька кроків і зупинився, зачарований побаченим. Перед ним лежало невелике озерце в очеретах, оточене стрункими соснами. Крізь їхні пухнаті гілки пробивалися промені ранкового сонця, занурюючись у тиху воду. Здавалося, що небесне світило — сам усесильний Великий Даждьбог — так і хоче пірнути до дна, щоб розвідати, що ж ховає від нього під собою озерна гладь.
Велична тиша й спокій раннього ранку змусили юнака завмерти на якусь мить від побоювання порушити цю красу. Після вчорашнього стрімкого, метушливого дня, де, як у бурхливій річці, змішалися похорон батька, його втеча й страх бути спійманим, Чеславові здалося, що він заблукав і прокинувся зовсім не там, де вчора осліпив очі мертвим сном.
Колись, ще в дитинстві, Болеслава, щоб утішити маленького Чеслава, розповідала йому про далекий край, що простягся далеко за їхнім лісом і навіть за високими, незрозумілими для нього горами. І в якому так спокійно й красиво, так солодко співають птахи, що людина, потрапляючи туди, забуває всі свої болі, журбу й відчуває такі радість і захват, що перехоплює подих від щастя. «Може, це і є та сторона, а Болеслава просто не знала, що вона зовсім не так далеко, а тут, поруч?» — подумалося Чеславові.
«Шукай того, кому смерть батька твого на руку!» — знову пронизала його свідомість неждана пекуча думка, змушуючи оговтатися. «От дурість!» — поремствував він на свої приховані думки про край щастя й попрямував до озера. Роздягнувшись, Чеслав кинувся у воду, безжально розбивши її спокійну гладь.
Вийшовши на берег, він уже вирішив, що йому потрібно зробити насамперед. Прохолодна вода й ритмічні рухи рук під час плавання допомогли впорядкувати думки. Чеслав знав, що в лісі йому не вижити без зброї, тому слід якнайшвидше роздобути її. І, здається, він уже зміркував, як це зробити. Одягнувшись, юнак вирушив у бік городища.
Попетлявши лісом і переконавшись, що за ним ніхто не стежить, Чеслав дістався до місця, священного для їхнього Роду. Тут спочивав прах їхніх предків. Оглянувшись і не помітивши нікого з живих, юнак обережно вийшов на галявину, де спочивали мертві.
