В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна (серия книг .txt) 📗
— Легко тобі сміятися, — каже вона і дивиться йому в очі, вижидаючи.
— Легко, — каже він весело, — де вже не легко, коли Туркиня коло мене, а прийде час, будуть і старости. Сеї осені певно що будуть. Оця зима була така довга та тяжка, я стільки за тобою натужився, а тепер же самим пишним літом ще і «матерів» лякатися? Зо мною ти не бійся нічого.
І кажучи сі слова гордо й певно, голубить її з непогамованою палкістю.
— То дуже любиш? — питає вона і старається очима збагнути глибінь тої любові з його очей, в котрих свою душу згубила.
— Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобі. Тебе одну на світі. Коби знала ти, Туркине...
— А коби ти знав, — перебиває вона поважно, підсуваючи високо свої чорні брови, і чомусь сказала ними більше, як попередніми словами.
— Ти не знаєш, що в мене за серце, — впевняє він знов і приголублює її наново до себе.
— А я — Грицю... а я — о боже!.. — і не доказала.
— Люби, зозуле, люби, — молить він, — а я на руках занесу тебе до твоєї хати.
Нараз вона підіймає свою заквітчану голову і, мов вернула на хвилину з другого світу, незвичайно споважнівши, питає:
— А як перестанеш любити?
— Туркине, моя зоре... хіба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?
— Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? — відказала. — А я, Грицю, а я, — каже вона, і раптом шукає охорони від чогось на його грудях, — я... — і, не доказавши, замовкла, мов душу свою віддала.
— Посвистував я, Туркине, — оправдується він поважно, — посвистував я, щоправда, і не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, ніж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Іваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я — Гриць. Тільки і його багатства, що кінь та щире серце. — І, сказавши се, поцілував і притиснув її наново так щиро і палко до себе, що в тім вона вже вмовкла...
— Іноді зимою, — почала відтак вона по якійсь хвилині, — заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душі ходила, все молилася, щоб його господь відвернув від мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! — додала і обняла його шию. — І від тої днини, від тої години я вже не годна була тебе забути...
— А мене туга погнала, — об'яснив весело. — Видержки не мав, осідлав коня і пігнав до тебе. «Що буде, то буде, — думав. — Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на ті очі, брови, що душу украли, серце упоїли, спокій відібрали, а самі сховалися».
— А мати допитувалася опісля, — почала вона знов, — хто ти такий, відки тебе знаю. А коли я мовчала, вона і собі замовкла, додаючи лиш оце слово: «Уважай, Тетяно». Боюся я своєї матері, Грицю, як вона мовчить, та проте і не годна була забути тебе. Крізь сон бачила на чорнім коні, крізь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Інакше не могла. Так зиму пережила...
— Хоч би і раз, хоч би і два був би я завернув до тебе, Туркине, — обізвався він, — та саме горда твоя мати з хати відіпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
— Я не забула. От, чи не прибула? — питає і підсуває допитливо чорні свої брови.
— Спасибі, дівчино, моя пишна квітко, люби лише вірно і жди до осені.
— А ти? — питає вона і тоне всею душею, своїми очима в його гарних очах. — Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?
Він обіймає її.
— Тебе одну я люблю. На весь світ одну. В неділю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лісом, зацвіти в нім квіткою, я буду тут.
— Все лісом? — питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує...
— Все лісом.
— А може, ні, — каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.
— Туркине!
Вона не слухає — йде.
— Туркине!.. біжиш до свої матері?
— Біжу.
— Ов-ва!
Вона не обзивається, іде.
Він погнав за нею.
— Тетянко! — благає, — бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довго ждав... застріль мене, щоб не тужив більше за тобою... буде тобі легше...
Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.
Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається...
— Прийдеш знов? — шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.
— Прийду.
— Пам'ятай!
Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.
— Лю-биш? — погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде...
З-помІж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном... «Любиш?»
— Лю-блю! — кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. «Люблю»... А добившись на місце, тут навіки вмер.
І ходить Тетяна чи не щонеділі лісом. Вгору біжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго він не ждав... вдолину знов збігає, щоб не опізнитися, матір не прогнівити. А все про то мовчить... і все спішиться. Немов одна днина, збігає тиждень за тижнем, літо розкошує, любов їх міцніє...
— Приходь, моя Туркине, любити не жалуй... — просить він щиро за кождий раз, і доки попри білу стежку тягнеться ліс, іде він з нею враз. Все жаль її покидати... така йому мила, така гарна.
— Вертай вже назад, — упоминає його іноді, а сама стає йому в дорозі, щоб далі не йшов.
— Жалуєш мені ще хвилини? — докоряє він. — В мене стільки щастя, що ти одна на світі, а ти он яка! — останнє слово каже з гірким докором.
— Я — Грицю? Я? — питає вона, підсуваючи зчудовано чорні свої брови, а в її очах вже і жаль якийсь вражений розгорівся.
— Ти — ти не любиш так, як я. Все вагаєшся. Все, як на роздорожжі буваєш або як по вугля прибігаєш.
— Грицю, — відповідає вона, а далі вмовкає. Прудка і вразлива, здобувається вона вражена аж по хвилі на відповідь: — Я утопилася в тобі, других вже не знаю, матір свою обманюю... а ти... — і не доказує.
— Та все-таки вагаєшся, Туркине...
— Вагаюсь, чи вірно ти любиш. О Грицю, — молить вона і глядить на нього великими очима, — не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те серце вже не в моїх грудях — в тобі опинилося. Гадки, що я їх колись-думала, за тебе замінила. Душа, що була колись моя, за тобою волічеться. Не верне до давнього вона ніколи. Не обмани мене.
— Та все-таки вагаєшся, Туркине...
Її очі спалахнули.
— Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. — кликнула з жалем, і з тим трутила його від себе, як у дитинстві тручала матір свою, коли та не сповнила її волі,
— Заким сніг упаде, ти будеш в моїй хаті, — відповідає він місто всього, і горне, і голубить її, щоб жаль дарувала. — Не жалуй любити, — додає знов, благаючи. — Тільки й мого щастя, що ти одна на світі. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лісами, скажи всім в очі, що шукаєш щастя.
— Як, Грицю? — питає вона і чудується.
— Що шукаєш цвіт папороті, — пояснює він. — Не знаєш? Він дає щастя.
— Не знаю, — відказує вона і знов дивується його скорою видумкою.
— Цвіт папороті, — об'ясняє він ще раз. — Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає відтак все на світі і знайде своє щастя. От таке кажи. Хто тобі заборонить того цвіту шукати? Може, твоя мати? Смійся!..
— Може... моя... мати, — відказує задумливо і вмовкає.
— А заки сніг упаде, — повторює він, — будеш у моїй хаті.
— А заки сніг упаде, — повторює вона і, не докінчивши речення, мов їй блисла інша думка, додає з жахом: — Лячно, Грицю, довго ждати...
— Чому би лячно, серце? — питає він. — Доки ти зо мною, нічого вже не бійся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про інше не журися.
