Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
«Ніяких «якщо» не буде! – сказала вона сама собі. – Свєтка була просто подругою, у якої своє життя. А Льошка…»
З ним вона збиралася прожити разом усе життя. Це була не просто дружба, а щось більш піднесене й чисте. Щоб не дати лихим думкам знайти місце в її збудженій свідомості, Даша намагалася думати про щось хороше. Вона згадувала клятви коханого бути разом завжди. «Завжди, хоч би що трапилося», – згадувала вона очі Олексія, коли він говорив ці слова. А ще він любив цілувати її шию, де примостилися дві родимки, і називати «Моя нескінченність».
…По дорозі до Олексія Даша себе трохи лаяла за те, що була такою наївною, сподіваючись на підтримку подруги. «Треба було одразу ж, у першу ніч, не сидіти вдома, а летіти до Льоші, – думала вона, – впасти в його теплі могутні ведмежі обійми, виридатись і заспокоїтися».
…Олексій сидів у кріслі перед телевізором, витягнувши вперед загіпсовану ногу.
– Привіт! – весело сказала Даша, шукаючи свої капці.
Він не обернувся, не відповів. Даша радісно підбігла до хлопця, обхопила ззаду за шию, бажаючи припасти до його гарячих вуст, проте Олексій легким, але впевненим рухом відсторонив її від себе. Невиразна страшна здогадка пробігла по тілу дівчини, обпікши її крижаним холодом. Вона подивилася йому в очі. У них був сум і докір.
– Щось сталося? – впалим голосом запитала Даша і сіла на диван біля крісла Олексія, зрозумівши, що ноги відмовляються тримати її вмить обважніле тіло.
Олексій натиснув на пульт і вимкнув телевізор.
– Що трапилося? – тихо запитала Даша.
– Це ти мені розкажи, що сталося, – сказав Олексій, дивлячись Даші у вічі.
– І що ж ти хочеш почути? – з легкою іронією в голосі запитала Даша, здогадуючись, що подруга вже встигла все доповісти.
– Правду.
– Яку правду?
– Те, що мені сказала Свєтка, правда?
– Я не знаю, що вона тобі сказала.
– У тебе СНІД?!
– Так, – видихнула Даша і затамувала подих.
– І що… що тепер робити?
– Будемо жити, як і жили. Я піду на лікування…
– Будемо?! Ти сказала, будемо?! – підвищив голос Олексій. – А про мене ти подумала?! Як я житиму далі?
– Ти ж не хворий. Чому так хвилюєшся?
– Чому?! Ти ще питаєш, чому?! – обурився Олексій.
– Так. Чому?
– Та тому, що я їздив з тобою в село, до своїх батьків. Усі родичі, знайомі, друзі, співробітники – буквально всі знають, що я збирався з тобою одружитися!
– Ну й що? Що з того, що знають? Хіба це секрет?
– Саме це! Це не секрет! Це – мій сором! – сказав Олексій і аж почервонів від обурення. – Як мені тепер усім цим людям дивитися в очі?! Ти хоч можеш уявити собі, як ти мене зганьбила?
– Я? Я, значить, зганьбила. Моя провина, виходить, у тому, що я захворіла? – з неприхованою гіркотою в голосі запитала Даша.
– Одне тільки слово «СНІД» приведе будь-кого в шок!
– Отож. Для інших це тільки слово, а для мене – діагноз, – важко зітхнула Даша і додала: – Але тобі не варто так впадати у відчай. Бувають діагнози і страшніше, але живуть же люди. Звичайно, нам буде нелегко, особливо мені. Але поруч із тобою мені буде легше справлятися з хворобою…
– Поруч зі мною?! – Олексій підстрибнув у кріслі. – Ти з глузду з’їхала або прикидаєшся дурнуватою?!
– Не розмовляй зі мною в такому тоні, прошу тебе.
– А якого тону ти заслуговуєш?! Ти… ти розумієш, що мені скажуть батьки, дізнавшись, з ким я збирався одружитися? Як взагалі я зможу показатися в селі?
– Льошо, заспокойся, прошу тебе, і вислухай мене. Ти ж знаєш, якщо тільки тебе правильно поінформувала Свєтка, що я захворіла після тієї аварії. Це сталося не з моєї вини. Я намагалася допомогти пораненому хлопцеві. Звідки мені було знати, що він ВІЛ-інфікований? Від цього ніхто не застрахований. Не кинулася б я йому на допомогу, так хтось інший би почав його рятувати. Це випадковий збіг обставин, які призвели до зараження. Я розумію тебе прекрасно. Зараз ти переживаєш шок. Я теж його пережила, коли дізналася про хворобу. Треба себе взяти в руки і бути сильним, – Даша спробувала посміхнутися. – Ми все подужаємо. Головне, що ми разом, удвох.
– Дурепа! – Олексієве обличчя спотворила іронія. – Яка ж ти дурна. Невже ти думаєш, що я залишуся після цього з тобою?
Його слова боляче влучили прямо в серце. Даша здригнулась, як від удару батогом, і її губи затремтіли. Вона судомно зітхнула і на мить заплющила очі. В її уяві майнула спальня з широким ліжком і свічками навколо, весільна сукня, білосніжна легка фата… Майнула і зникла, як уже далекий привид, поховавши її надії.
– Ти… не можеш так вчинити… зі мною, – крізь сльози видавила Даша. – Це несправедливо… Нечесно… Ти обіцяв бути зі мною завжди… хоч би що трапилося.
– Хоч би що! Але тільки не це! Тільки не СНІД!
– А якби у мене був рак? Цироз печінки? Лейкемія?
– Це зовсім інша справа. Ти розумієш, що таке СНІД?!
– Розумію. Я – медпрацівник.
– Це ганьба!
– Чому ганьба?
Олексій засовався в кріслі, підшукуючи потрібні слова.
– Я не вірю тобі, – різко, грубо, нахабно сказав він, свердлячи Дашу сповненим ненависті поглядом. – Я тільки тепер зрозумів, чому ти так уникала зі мною близькості, удавала з себе невинну овечку, незайманицю таку собі! Ти давно вже підчепила цей СНІД від якогось козла. А мене труїла байками про свою невинність! Що, вирішила, що знайшла дурня і можна накинути на нього ярмо й оженити на собі? Правильний розрахунок! Кмітлива дівчинка дісталася мені! Від кожного слова червоніє, оченятами кліпає, як лялька Барбі! А я, дурень, вуха розвісив і не бачу, що локшина ззаду по землі за мною тягнеться! Довга така, кілометрова, а я обіймаю свою Дашеньку і не помічаю, як вона і далі мені її більше й більше на капловухі вуха намотує!
– Ти хоч тямиш, як ти мені робиш боляче?
– Якщо комусь і боляче, то це мені!
– Тобі?
– Так! Мені! Я просто жахаюся від однієї думки, що буде, якщо в селі дізнаються, що привозив із собою заражену.
– На холеру? Чуму? Проказу?
– Гірше! СНІД набагато гірше від чуми і холери! Краще б уже на холеру захворіла, ніж… А на роботі? Мені доведеться шукати нову роботу, заводити нових друзів… Усе починати спочатку. Ти хоч розумієш, скільки часу я на тебе згаяв?!
– Я думала, що ми любимо одне одного, що ми з тобою щасливі, – спокійно мовила Даша.
– Я теж так думав. Вірніше, це ти змусила мене так думати. А я вірив тобі, тому що був лохом.
– Ти правильно чинив, що вірив, – сказала, підводячись із дивана, Даша. – Людям треба вірити. Без цього не проживеш.
– Без тебе я вже точно проживу, – буркнув Олексій.
Даринка перевзулася біля дверей і на мить затрималася. Вона вже нічого не чекала, ні на що не сподівалася. Їй хотілося почути одне-єдине слово «пробач», але Олексій мовчав. Він сидів мовчки у кріслі, спиною до неї.
Даша дістала ключі від його кімнати й поклала на тумбочку в коридорі.
– Дурний ти, Льошко, – сказала вона і хотіла додати «Прощавай», але не змогла.
Розділ 19
Даринка цілий день безцільно вешталася берегом тихої річки. Вона зняла босоніжки і йшла по воді, ступаючи ногами на відшліфовані течією пласкі камінці. Схиливши голову вниз, вона помітила в прозорій воді зграйку веселих пуголовків, які гралися на сонці. Помітивши ноги, вони сміливо підпливли до них, оточили юрмою, але, не знайшовши в них нічого цікавого, попливли далі. Даша посміхнулася.
Вона вийшла на берег і звернула увагу на товстокору вербу з величезними лапами гілок, розкиданих навсібіч. Дівчина втомлено присіла в тінь і відчула запах лікарської ромашки та конюшини. Тільки тепер вона згадала, як довго нічого не їла і не спала. Вона відкинулася назад і сперлася спиною на стовбур верби. Десь угорі, високо-високо, в синяві безхмарного неба загубилася самотня маленька хмаринка, схожа на нетямущого баранця, і тепер, завмерши в блакитному нескінченному просторі, злякано роззирнулася.
Життя тривало. Воно була наповнене яскравими кольорами, але зараз не радувало Дашу.
