Гоцик - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
Жінка зацьковано роззирнулася. Певно, їй здавалося: збожеволіла! Затулила долонями лице, заплакала.
– Не плач, кохана, – прошепотів Горе.
– Ти проклинаєш мене? – простогнала Міліца.
– Я люблю тебе, Міліцо з роду Црноєвичів. Ти добилася свого. Наше кохання житиме вічно. Навіть тоді, коли помруть камені. Тільки ми з тобою ніколи не будемо разом. Це так само жахливо, як і вічність.
– Де ти? Де ти, Горане?! Благаю! Дозволь побачити тебе!
– Ти завжди була надто гордовитою і надто прекрасною для того, аби бути просто щасливою. Що ти робила після того, як я… щез?
– Майже рік не виходила з дому. А потім… Пішли на війну і повернулися наші воїни. Зістарилася і померла мама. За нею тато. Стали руйнуватися наші гори, а я все цвіла! Та від радості не лишилося й краплини! Жах, вічний жах… Я хотіла зрозуміти, що відбулося, потайки стала випробовувати еліксир на людях. Я ще не знала, що еліксир вбив тільки мою смерть, для інших – він лише неприємна недієва настоянка.
– Не настільки він недієвий, як ти думаєш, – мовив Горе. – Всі, хто скуштував хоч краплю еліксиру, живі…
– Не може бути! – приголомшено прошепотіла Міліца.
– Я ж живий… – сумно усміхнувся Горе. – Живі й інші. Тільки перестали бути людьми. Вони стали… птахами, зміями, звірами, рибами і навіть… тарганами. Той, хто боявся висоти, став легкокрилим птахом. Хто рубав з плеча, став хитрою змією. Базікала перетворилися на мовчазних риб. А відчайдухи, що горіли жаданням померти за Вітчизну, отримали тарганячі лапки…
– Ти… – Міліца затремтіла. Хиталася, коліна підгинался.
– …Тарган, – видихнув Горан. – Живу у вусі чорнявого юнака на ім’я Ілія. І звати мене тепер… Горе. Непогане ім’я для воїна, чи не правда?
Міліца упала на підлогу.
– Я хочу померти, – прошепотіла.
– Я теж, – мовив Горан-Горе. – Та ти прирекла нас на вічне життя…
Міліца так довго нерухомо лежала на підлозі, що Ілія навіть подумав: Бог змилувався, прибрав бідаху. Та жінка раптом важко підвелася. Пішла до ліжка, на якому лежав Ілія.
– Я хочу бачити тебе, Горане, – прошепотіла пристрасно.
На середину мочки Іліїного правого вуха виліз маленький чорний, як смола, тарган. Кумедно перебирав лапками, крутив вусами. Міліца з роду Црноєвичів заплющила очі.
– Прости мене, любове моя! Прости мене, Горане!
– Йди… – попросив Горан. – Я більше ніколи не потурбую тебе. І ти більше ніколи не побачиш мене. Я насмілився поговорити з тобою тільки заради того, аби сказати: я люблю тебе. Йди, Міліцо з роду Црноєвичів. Благаю. Ти ж знаєш: вічне життя не відміняє жодного з людських страждань.
Жінка усміхнулася скорботно.
– Тепер у моєму жахливому вічному житті з’явився хоч якийсь сенс. Страждати і вічно вимолювати у тебе прощення, коханий мій! Прощавай, Горане з роду Івановичів. Прости за вічність.
– Прощавай, Міліцо з роду Црноєвичів. Я… люблю тебе.
Жінка розчахнула двері навстіж. У золотаве тепло дома увірвалася нічна прохолода. Міліцо підхопила важку торбу, понесла надвір. Повернулася по другу. Не стала збирати її. Як була напівпорожня, таку й потягла з дому.
Ілія краєчком ока спостерігав за жінкою, серце не вміщало всього болю Міліци і Горана, рвалося, ридало: бідолашні, бідолашні…
А надворі Міліца покидала торби на міцний візок, сама сіла. Чи то наказала, чи то попросила білого коня:
– Поїхали…
Ілія боявся поворушитися. До біса сильно хотілося підвестися хоча б для того, аби зачинити двері. Та незрозуміла сила не дозволяла. Затуляла очі. І вдруге за цю дивну ніч Ілія забувся неспокійним тривожним сном.
Ілія і Гоцик прокинулися одночасно. Від холоду. Ілія не пам’ятав нічної розмови Горана і Міліци. Були важливіші справи. Підскочив до рюкзака, розкрив поспіхом, уже хотів було переховати шкатулку в труси – слава Богу, ще на місці, – та озирнувся: на лавці сидів Гоцик, глузливо спостерігав за Ілією.
Ілія закляк зі шкатулкою в руці, повів очима – де господиня?! При ній Гоцик не посміє – і очам не повірив: Матір Божа! Та що ж це знову?! Дежа вю. Було… Коли уперше перетнувся з Гоциком у білій хаті на півдні Польщі, на ранок у вправній з вечора кімнатці теж оселилося спустошення.
От і тут… Павутиння, холод, забуття. Вкриті пилом цупкі портьєри похитуються край вікон, як мерці повішані. У вікна – день, невблаганне сонце б’ється у тьмяні дзеркала, а ті сумують, не віддзеркалюють світла. На кривому столику – важкий кутий свічник без жодної свічки. Підлогу, книжкову полицю, фоліанти у палітурках зі свинячої шкіри гризуть хробаки, так стараються – хрумкіт чути…
Ілія перелякано зиркнув на Гоцика.
Гоцик жваво підхопився з лави, підійшов до Ілії, вирвав шкатулку з його рук.
– Знайома шкатулка, – усміхнувся скептично. – Знайшлася?
Ілія почервонів до скронь. Зціпив щелепи, стиснув у кулаки порожні долоні.
– Геть несподівано… Я й не сподівався. Мріяв, зустрінемося і я обов’язково…
– Заткнися, – наказав Гоцик.
Підхопив свій рюкзак, поставив на стіл, почав діставати з нього речі, аби надійніше заховати Іліїне добро. Светр, шкарпетки, прошуто, немалий зливок золота…
Ілія побачив золото, забув про страх.
– Звідки у тебе золото, Гоцику? Міліца дала?
– Тобі що до того?
– Ні, ти скажи! Міліца?! Яка кепська баба! Мені не дала! А тобі… За що?! За які гарні справи?
– Щоб не вбивав тебе, – відповів Гоцик холодно, покрутив у руках невеличку гостру сокиру, сховав у рюкзак.
Ілія зіщулився. Опустив голову. Зиркнув на Гоцика із ненавистю.
– Віддай мою шкатулку, – прошепотів уперто. – У тебе он скільки золота!
– Пішов ти…
Гоцик повкидав добро до рюкзака, туди ж полетіла шкатулочка. Буцнув носком у двері, пішов надвір.
Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.
– Зачекай! Тільки два слова! – біг-спотикався.
– Відвали! – порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних кам’яних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.
– Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я… Я знаю одну справу. Ми… станемо багатими. Як Крез!
– Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!
– Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!
Гоцик зупинився, в’ївся в Ілію поглядом:
– Тата вбив?
– Ні… – Ілія обм’як, обтік, як м’яке морозиво. – Я не можу вбити людину.
– Чому?
– Він… далеко. Не тут. Я… збрехав, що йду… по його душу.
– Якого ж біса ти сюди перся?
Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.
– А-а-а… пусте, – з благанням глянув на Гоцика. – Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.
– Так ти, сука, у матері вкрав? – скептично констатував Гоцик.
Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.
– А не задарма… Ясно тобі?! – фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. – Місце знаю… Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те… п’ятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною…
– Блін, ну ти йолоп хворий, – гидливо скривився Гоцик. – Тобі бухгалтера вбити треба, а ти за якимись скарбами примарними ганяєшся.
– Бо я не ти! Не збираюся… брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому… який уб’є покидька, підлоту і зрадника, – патякав, сам себе не чув. Але вірив – так і буде.
Гоцик примружив очі, схилив голову набік.
– І де ті скарби? – запитав хижо.
– В Іспанії, – ляпнув Ілія.
Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото… Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається – Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний… Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень…
