РАЙ. Центр - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗

Посеред голої кімнатки спантеличений Іван Степанович сидів у м’якому кріслі, однією рукою притискав до себе пластмасовий дипломат, другою двома пальцями з відразою тримав маленьку — і ковтку нема, ну повна дурня! — чашечку з кавою. Хвилин десять намагався пояснити усміхненій, як на плакаті, Марті, що зроду кави не любив, та пані притисла дядька до стіни немалим бюстом, із кокетством зиркнула в очі й прошепотіла, що зробить таку каву, яку дядько ніколи в житті не забуде. Довелося рятуватися від настирної у кріслі, бо біля стіни — небезпека. І тримати в руці оце чорне пійло, добре, що на один ковток.

Іван Степанович для годиться сьорбонув кави, глянув на людей у кімнатці: на дивані сидів безпорадний, думками далеко, Макс. Біля вікна шушукалися Марта з Шиллєром.

Дядько кахикнув. Шиллєр озирнувся, красивим жестом намалював у повітрі — хвилинку!

До Марти:

— Я притримаю шефа! Він повинен з’явитися в кульмінаційну мить. Як Дід Мороз опівночі. Бац — і всі в шоці!

— Ромо… А раптом з’ясується, що цей лікар… аферист чи взагалі кримінальна сволота, а ми… А Володимир Гнатович йому допомагатиме…

Шиллєр звів брови й обернувся до дядька — н-да?..

— Ти мариш, Марто! Глянь на нього. Він з дружиною через серветку цілується! І взагалі — не відволікай мене своїми вигадками. Діємо так… — На годинник. — Зараз будуть камери. Ти сідаєш за стіл і як помічниця народного депутата Сердюка приймаєш прохача… Тобто — візитера. Те, се… Як життя? Проблеми? А які? Клієнт виливає на тебе своє гівно, а ти сумно посміхаєшся… Не переплутай — обов’язково сумно посміхаєшся і з болем у голосі запевнюєш клієнта, що він прийшов туди, де чують голос народу, і таке інше…

— Це я і без тебе знаю. — Марта супила лоба, запам’ятовувала. На Шиллєра з сумнівом глянула. — Ромо… А яка у нього проблема?

— Не знаю. Яка різниця? У них завжди будуть проблеми…

— А раптом… ця проблема не має суспільної ваги? Ну… Приміром, жінка його кинула чи сусід паркан завалив… Володимир Гнатович нас…

Шиллєр нервово глянув на годинник, пробив у Марті дірку гострим оком.

— Значить, зроби так, Марто, щоб у нього з’явилася суспільно вагома проблема! Я замість тебе працювати не збираюся! Циґель, пані. Сідайте до столу.

Шиллєр крутнувся і побіг до дядька. Видрав чашку з кавою, принюхався — туфта! Не зрозумів — чому туфта? Кава у Марти… Знову принюхався — за-араза! Від чашки з кавою дядьковим горілчаним перегаром тхне. Жуйку! Терміново! На метр відійшов, оцінив картинку — ну, так… на трійочку. Драматизму в очах малувато. Капелюха на дядьковій лисині поправив, мить подумав… Зняв — хай полежить на дивані. Макс постереже. Присів перед дядьком, в очі зазирнув:

— Іване Степановичу… Зараз буде телебачення і ми…

— Що?! — дядько аж підскочив. До дверей. Та Рому Шиллєра такими дрібницями не зупинити.

— Унікальний шанс! Уся країна дізнається про ваше село…

— Райцентр!

— Чудово! Райцентр, так райцентр! Ви на екскурсію до Києва приїхали?

— Біда пригнала! — зовсім розгубився дядько. — Лікар я. І в нашому райцентрі…

— Стоп! — Рома Шиллєр затулив дядькові рота долонею, під руку та до крісла. — Отут і починається незбагненне таїнство. По секрету — у нас тут свої забобони. Про свою проблему треба казати лише раз! Але тому, хто допоможе її вирішити. Сідайте у крісло… Марто! Де камери?

— У коридорі.

— Запускай!

— Ви готові? — дядькові.

Дядько хоробро кивнув і відчинив на колінах пластмасовий дипломат. До кімнатки тихо влилися три оператори з камерами, Марта напружилася і сумно посміхнулася.

— Добрий день… Це громадська приймальня народного депутата України Володимира Гнатовича Сердюка. Звідки ви приїхали до нас?

Дядько закліпав очима і подивився у камеру.

— Доброго всім здоров’я, люди. Я говорю з вами з центру. Учора до Києва приїхав, бо терпіння вже нема. Хай у столиці знають, що чинять ті корупціонери, яких вони медалями нагороджують…

Шиллєр підскочив:

— Стоп, стоп… — Дядькові: — Іване Степановичу… Ну… Усе добре. Тобто — все просто чудово! І суспільна вага, відчуваю, на пару серцевих нападів потягне. Але… Не треба в камеру казати. Ви ж не на кастинґу телеведучих! Ви Марті розповідайте. Марта — помічниця народного депутата, до якого ви і приїхали зі своєю бідою.

— Нема у мене біди. Це в районі біда!

— Та як скажете! Поверніться до Марти і розповідайте їй. Забудьте про камери. Зрозуміло?

Дядько з розумінням кивнув і вивалив на стіл перед Мартою купу документів з пластмасового дипломата.

Рома Шиллєр стояв у коридорі біля прочинених дверей. Уважно спостерігав за всім, що відбувалося у голій кімнатці. Та-ак… Камери працюють. Марта сумно посміхається… Блокнот розгорни, дурепа! Ніби записуєш усе, що дядько каже. Клієнт — молоток! Як по писаному. Голос народу — приїхав зі своєї Сракожопівки з купою папірців, показує Марті кожний по черзі й у чомусь настирливо переконує.

— Шуллєре! — за спиною. Шеф, падло… І це називається почуття гумору?

— Шиллєр я! — обережно у відповідь. — Добрий день, Володимире Гнатовичу.

— Будеш мене у коридорі тримати? — Сердюк не в гуморі. Розпаньканий… Організуй йому виставу, ще й у зручний для нього час.

— Взагалі-то я планував…

— Що з лікаря витягли? Бачив він, як дівчина виходила з машини Макса?

— Мовчить… Я інтуїтивно відчуваю — нічого не бачив. Ну, я в лоба не питав… Це було б дилетантством, але… Він очі мружить. Поганий зір, а це значить…

— Гони всіх геть. Я сам з ним поговорю.

— Але ідея… «Сірий кардинал» допомагає нужденним…

— Телебачення зняло, як він Марті жаліється?

— Так, знімають… — у щілину зиркнув. — Він, здається, може ще годин сім-вісім розповідати.

— Гони всіх. Сам додумаєш, як це подати. — Замовк, замислився. — А що в нього за проблема?

Шиллєра перекосило від страху.

— Сус… пільно вагома… Наш формат.

— Гони всіх! — втретє наказав Сердюк.

Шиллєр губи стис — козел! А як красиво було б — входить Сердюк, Марта передає йому папери клієнта, Сердюк поважно киває дядькові — мовляв, усе зроблю, як народний обранець і слуга народу.

Обережно відчинив двері.

— Стоп! Усім дякуємо. Марто! Пригости наших друзів-телевізійників кавою в офісній кав’ярні. Там зручно обговорити й умови подачі матеріалу. Максе! Там на тебе чекають… У коридорі.

На півслові! Іван Степанович ще тримав у руці товстелезний документ з печатками і підписами — не інакше, судове рішення, ще намагався щось пояснити Марті, але камери вже згасли і оператори потягли їх до дверей. Лікар розгублено озирнувся — а як же ж?.. Марта сумно посміхнулася і посунула геть. За нею Макс. Ще мить — і лікар лишився у голій кімнатці сам.

— Що за цирк? — розгубився й обурився. Устав з м’якого крісла. Документи у пластмасовий дипломат вкидає. — І я теж — старий недоумок. Повірив якомусь сосунку. Стільки часу на цих клоунів витратив!

При цих словах двері відчинилися і до голої кімнатки увійшов серйозний, як асенізатор перед вигрібною ямою, народний обранець Володимир Гнатович Сердюк. З повагою потягнувся до лікаря рукою.

— Вітаю, — потис дядькову долоню, назвався: — Сердюк. Володимир Гнатович. Народний депутат України.

Дядько вороже зміряв Сердюка поглядом і відповів:

— Документа давай!

— Якого документа? — не зрозумів Сердюк.

— Що депутат!

Сердюку залило червоним очі. Видихнув — фу! Струсив гнів, потягся до кишені за депутатським посвідченням. Розгорнув перед дядьковим носом. Повторив:

— Сердюк. Володимир Гнатович. А вас як…

— Тьху ти, яка біда! Вибачте, вибачте, їй-богу, — розстроївся дядько. — Іван Степанович Гусько. Так оце ваші помічники заплутали, що… — замовк. На Сердюка з повагою насторожено: — Ви справді депутат? Допоможете?

— Сідайте, Іване Степановичу. — Сердюк зі значимою серйозністю вказав на крісло, сам — за стіл. — Ви голосували проти нашої партії? От бачите, голосували проти і навіть не здогадувалися — у будь-якому випадку я служитиму вам… Що там у вас сталося?