Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид (бесплатные книги полный формат txt) 📗
— Ви й так повелися надто щедро, — каже. — Ви дуже милий хлопчик… — їй-богу, вона була симпатична. Трохи нагадувала мені матір каналії Ернеста Морроу, ту, з якою я їхав у поїзді. Особливо коли всміхалася. — Нам було дуже приємно з вами порозмовляти, — додала вона.
Я відповів, що мені теж було дуже приємно з ними порозмовляти. І я казав щиро. Та ще приємніше було б з ними розмовляти, якби я не потерпав, що вони з хвилини на хвилину раптом спитають мене, католик я чи ні. Католики всі такі — завжди їм треба знати, католик ти чи ні. Зі мною це часто трапляється — ще й через те, що прізвище в мене ірландське, а більшість корінних ірландців католики. Мій батько, щоб ви знали, колись був також католик. Та, одружившися з матір'ю, він це діло кинув. Але в католика завжди намагаються вивудити, чи він католик, навіть якщо не знають, яке в нього прізвище. В Гутонській школі я мав одного знайомого хлопця-католика, Луї Гормана. Він був перший, з ким я там познайомився. Того дня тільки почалися уроки, і ми з ним сиділи в черзі перед самими дверима до лікаря на отой проклятущий медичний огляд. Розбалакалися про теніс. Луї дуже любив теніс, і я теж. Він розповів, що кожного літа їздить на національний чемпіонат у Форест-хіллі, а я сказав, що також там буваю, і ми трохи поговорили про екстракласних гравців. Як на свої роки, Луї на тенісі зуби з'їв. Серйозно кажу. А потім, серед розмови, він ні сіло ні впало й питає мене: «Ти часом не знаєш, де тут у місті католицька церква?» Вся штука в тому, що з його тону я відразу здогадався: він хоче взнати — католик я чи ні. Ось у чому вся штука. Не те що він мав упередження абощо, ні,— просто йому хотілося взнати. Луї залюбки базікав про теніс і т. ін., але ж у нього на лобі було написано: якби я був католик, розмовляти зі мною йому було б іще приємніше. А мене цей кретинізм просто казить. Я не кажу, що через це вся наша розмова пішла котові під хвіст абощо — ні, але після того вона й не пожвавішала. Тим-то я й був радий, що чернички не запитали мене, чи я католик. Може, це й не зіпсувало б нашу розмову, та завершилася б вона, мабуть, інакше. Ні, я католиків не звинувачую. Анітрохи. Мабуть, якби і я був католик, то робив би так само. Просто це нагадує, по суті, історію з валізами, про яку я вже розповідав. Я тільки хочу сказати, що такі речі лише псують приємну розмову. Ось і все, що я хочу сказати.
А коли вони підвелися, ті дві червиці, й зібралися йти, я втнув таку дурницю, що аж сором. Я саме курив сигарету і, коли встав попрощатися, ненароком пахкнув їм просто в очі. Я не хотів, так вийшло. Вибачався я, мов божевільний, але вони повелися дуже чемно й мило. Та все одно вийшло дуже негарно.
Коли вони пішли, я пошкодував, що пожертвував їм тільки десять доларів. Але ж я домовився з каналією Гейс піти на виставу, і треба було залишити кілька зелених на квитки й т. ін. І все ж мені було прикро. Кляті гроші! Завжди через них тільки настрій собі зіпсуєш!
16
Коли я поснідав, ще не було й дванадцятої. З Саллі ми мали зустрітися аж о другій, і я вирішив якомога довше погуляти. З голови не йшли оті дві черниці. Я все думав про отой старий, пошарпаний солом'яний кошик, з яким вони ходили збирати пожертви, коли не мали уроків. І я спробував уявити собі, як моя мати, чи тітка, чи ота психопатка мати Саллі Гейс, чи ще хтось із знайомих стоїть десь під універмагом і збирає гроші для бідняків у старий, пошарпаний солом'яний кошик. Навіть уявити собі важко! І не так мою матір, як тих двох. Тітка, правда, бере участь у добродійних заходах — особливо в тих, які провадить Червоний Хрест і т. ін.,— однак одягається вона завжди як на весілля і коли йде на такий захід, то теж щоразу вдягається як на весілля, й губи наводить, і т. ін. Просто не знаю, як би вона вийшла на вулицю робити що-небудь добродійне, коли б довелося надягти чорну черничу сутану й не фарбувати губів. А матуся каналії Саллі Гейс! Господи боже! Та ця піде — з кошиком збирати гроші тільки тоді, коли кожен, хто даватиме дрібняк, цілуватиме її в одне місце! А якби люди просто клали гроші в кошик і йшли своєю дорогою, нічого їй не сказавши, не звернувши на неї уваги і т. д., то вона вже через годину покинула б усе к бісовому батькові. їй це просто набридло б. Віддала б той кошик і побігла б обідати в який-небудь шикарний ресторан. Тим-то мені так і сподобалися оті черниці. По них зразу видно, що у шикарних ресторанах вони не обідають. І мені стало пекельно сумно, коли я подумав, що вони ніколи не ходять обідати у шикарні ресторани. Я знав: це не так уже й важливо, але мені все одно зробилося сумно.
Я рушив у бік Бродвею — просто так, знічев'я, адже я не був там цілу вічність. Крім того, я хотів знайти магазин платівок, який у неділю був би відчинений. Я збирався купити каналії Фібі одну платівку — «Крихітка Шерлі Бінз». Дістати цю платівку було страшенно важко. Там співалося про маленьку дівчинку, яка не хотіла виходити з дому, бо в неї випали два передніх зуби й вона соромилася. Я чув цю пісеньку в Пенсі. Один хлопець із верхнього поверху мав платівку, і я хотів її відкупити, бо знав, що Фібі просто вмре, як почує ту пісеньку. Але він не продав. То була дуже стара, але шедевральна платівка, її записала років двадцять тому негритянка Естелла Флетчер. Вона там співає з надривом, на манір диксиленду, як у борделі, але в неї виходить зовсім не сентиментально. Якби співала біла співачка, вона зробила б таку собі чарівну пісеньку, і все, а каналія Естелла Флетчер знала, що треба» Це була одна з найкращих платівок, які мені взагалі доводилось чути. Отож я й надумав купити її в одному з тих магазинів, котрі відчинені в неділю, а тоді піти з нею до парку. В неділю Фібі часто ходить до парку кататися на ковзанах, І я знав, де її там можна знайти.
Холоднеча стояла не така, як учора, але сонце не показувалось, і гуляти було не дуже приємно. І все ж дорогою я побачив одне приємне видовище. Попереду йшла ціла сім'я — видно, з церкви: батько, мати і маленьке, років шести, хлопченя. Виглядали вони досить убого. Батько був у такому блакитно-сірому капелюсі, що їх часто носять бідняки, коли хочуть мати елегантний вигляд. Він ішов поруч із дружиною, обоє розмовляли і не звертали на хлопченя ніякої уваги. А хлопченя було просто чарівне. Воно йшло не тротуаром, а вулицею, попід самою узбочиною. І ступало рівненько, мов по шнурочку, — хлопчики люблять так ходити. Йде і всю дорогу щось мугикає собі під ніс. Я наддав ходи — що ж воно, думаю, виспівує. А хлопченя виспівувало: «Якщо хтось когось піймає у густому житі…» Голосок такий тоненький, приємний. Співало хлопченя просто для забавки, це зразу було видно. Мимо пролітають машини — чух! чух! — раз у раз вищать гальма, батько й мати не звертають на хлопченя ніякісінької уваги, а воно крокує собі попід самим тротуаром і виспівує: «Якщо хтось когось піймає у густому житі…» У мене аж настрій піднісся. Аж на душі стало не так тоскно.
На Бродвеї стояв шум і гам. Була неділя, всього лише дванадцята година, однак людей — тьма-тьмуща. Всі бігли в кіно — у «Парамаунт», чи в «Астор», чи в «Стренд», чи в «Капітолій», а чи ще в котрусь з отих смердючих душогубок. Кожне таке прибране — неділя ж бо! І це було ще гірше. Але найгірше ось що: у кожного на лобі було написано, як йому кортить у кіно. Я вже не міг на тих йолопів дивитись. Я ще розумію, коли людина йде в кіно через те, що їй нема чого робити. Та коли тобі справді хочеться в кіно й ти біжиш у нього мов на пожежу — тоді це мене просто вбиває. А надто коли бачу тисячі людей, що з собачим терпінням стоять у жахливо довжелезній, на цілий квартал, черзі заради смердючого квиточка! Слухайте, я ледве добіг до кінця того розтриклятущого Бродвею! І мені пощастило. У першому ж магазині, куди я зайшов, виявилася «Крихітка Шерлі Бінз». З мене здерли цілих п'ять доларів — адже цю платівку вдень із свічкою не знайдеш! — але я не шкодував. Слухайте, я раптом відчув себе таким щасливим! Навіть не міг уже діждатися, поки добіжу до парку, знайду каналію Фібі й віддам їй платівку.
