Москалиця - Матиос Мария Васильевна (книги без регистрации txt) 📗
На оборі стояв чоловік років сорока п'яти, в такій же воєнній формі, але із синіми петлицями на картузі й гімнастерці.
- Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, — відрекомендувався старший. — Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і небла-гонадьожних. Прошу показати метрику про народження.
Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було.
А як і мала — то вода її взяла разом з її мамою.
Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно — Петра-Павла п'ятнадцятого року.
- Петра-Павла — це коли? — перепитав Вороній.
- Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, — стиснула плечима Северина. — А як не знаєте, то запитайте отця їларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку.
- О чьом она? — запитав старшого молодший.
- У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чіс-ла свого рождєнія.
- Вот темнота-а-а...
- Нє темнота. Она москаліца. Так єьо назива-ют в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь.
- Откуда ізвєстно?
- Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. — розтлумачив нарешті старший і звернувся до Севе-рини: — Господарство яке тримаєш? Худоба... ну, там коні, корова... Чоловік. Діти.
Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини — вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров — ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати.
- Усе, що бачите, — то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також.
Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко.
Северина показала рукою на них:
- Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас рі-ворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила.
- І більше нічого не маєш? — старший офіцер занотовував щось у зошиті.
- Маю. Служницю маю. — відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. — Показати?
- Служницю? — недовірливо перепитав Во-ронін. — Клич її сюди.
- Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня.
- О чем она? — удруге поцікавився молодший.
- Говоріт, что у нєйо єсть служанка.
- Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конєч-но... — і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем.
- Слухай, москалице... Чи то, Северина... А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді... Ти ще молода. Га, москалице?
Северина нібито опустила очі додолу — а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою:
- Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту — то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. — І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непро-шених гостей.
- Іншим разом, — чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки.
НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше — лишити.
Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина — і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину — а далі летить у хату. Щось там мудрує.
А дорога, як гадина, в'ється понад самий потік. І все їй добре із граба видно, аж ген до Нижнього Лустуна. Хто йде, хто конем їде... а ондечки троє вершників усе більшають і більшають із долини, і поблискують проти сонця їхні картузи із зірками.
І Северина зсувається з дерева, стає лицем до схід сонця — і хреститься... хреститься.., та перебирає поблідлими устами нечутну молитву. Ніби когось за щось перепрошує... чи кається... а тоді біжить до хати, не причиняючи дверей.
І так майже щоднини. Майже щоднини... Боже! Їй треба боронитися!
А що роблять ті, у кого повна хата дітей?! Як вони бороняться?
Навіть Северині відомо, що в сільраді є такий папір, який каже весь Лустун — і Верхній, і Нижній — звільнити від живих людей. До ноги.
І звільняють.
Горб за горбом.
Урочище за урочищем.
Хутір за хутором.
Ще трохи — і тут залишаться лише буки та ялиці. Але як так далі піде, то скоро не буде кому притулитися лицем до живого стовбура, обвивши його руками, щоб набратися сили з кори.
І вона знову летить у хату, не зачиняючи дверей. І щось там мудрує. Чи може, молиться. Хтозна...
Якби хто відважний просунув голову поміж зілля й коріння, то, може, й знав би.
А так... ліниві коти дрімають собі в ряд перед порогом, ніби вартують свою господиню.
А їй тільки того й треба.
...КОЛИ НАРЕШТІ ПРИЙШЛИ за нею, вона вже сиділа на лавці під хатою: обтирала яйця. Навіть не так.
Зі стежки, якою до хати наближалася група уповноважених із зірчастими кашкетами, було видно лише одне: Северина сиділа на лавці і між розчепірених колін затискала плетений кошик. Руки втоплені в кіш, але збоку було зрозуміло, що вона там щось перебирає.
- Ну, що... — без особливої церемонії, але доволі приязним голосом, ще здалеку звернувся до неї майор Воронін: — Не прикидайся, а лишай роботу і збирайся, москалице, з нами. Може, твій тато, дякуючи нам, у світі знайдеться... — стояв так близько, що вона втягнула носом запах його поту. Піт був ледве чутний. І якийсь мало не солодкавий. — Що це ти робиш? — зазирнув у кошик. — Бандитам яйця готуєш? Так уже не встигнеш. Хай вибачають. — засміявся до неї дуже білими зубами. — Чекай, а що це ти робиш? — перепитав раптово занепокоєний Воронін, нагнувшись над кошиком трохи нижче, але тут же якось дивно відкинувся назад.
Тимчасом Дмитро Берник — «стрибок», обходив хату, раз по раз поправляючи за плечима ґвера.
