Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (книги полностью .TXT) 📗
Моє привітання
Мертвий горіх встає з землі і вириває птахів зі своєї голови. Птахи розлітаються, важко тріпочучи чорними кістяками крил. Ці птахи теж давно мертві.
В дуплі у нього живе хтось, хто давно чекає мене і кличе до себе, заманює дарами і обіцянками.
Щоразу, коли встає з землі мертвий горіх, дупло його засвічує своє темне сонце і шукає за мною очима сухотних лиликів.
– Йди до мене… до мене… мій солодкий…
В дуплі живе хижа миша, що пожирає приблуд, яких доля лиха заведе до горіха. Коли я наступив на неї чоботом, горіх промовив:
– Лиши її… вона наша…
Я міг би утекти від горіха, кудись далеко, але ця втеча мало що б дала, бо завше наді мною лопотіли чиїсь жорстокі залізні крила, а стебла сичали на кожен крок, наїжена трава повстала б проти кроків моїх, а сни всі мої він би вичистив так дбайливо, так виголубив їх, що стали б і вони бездонними, а через те мертвими. Я залажу в дупло і в ту ж мить відчуваю, як мені стає легко і тепло. Дупло лагідне і мовчазне. Це те, що треба. Аби не балакало зайве. Воно добилося свого. Та і я позбавився переслідування.
Я сідаю в карету і їду гостинцем, який проклали в дуплі ті, хто вірив у мене. Виймаю з кишені зашмаркану хустинку і махаю вам.
Я вас вітаю з моїм прибуттям.
1987
Може, я – місто
Може, я – місто. Дуже велике місто. З безліччю вікон. І стільки ж дверей. Двері відчиняються і зачиняються. Входять і виходять. Постійно щось відбувається.
Вносять дитину – виносять труну.
З плачем народжуються – з плачем помирають.
Колиски схожі на домовини.
Деколи хтось щось наплутає, і тоді в колисках вмирають, а в домовинах народжуються.
Дехто спить в домовині, як в ліжку. Є такі, що й кохаються, заганяючи скалки в сідниці. І зачинають дітей. Не питаючи згоди моєї.
Роблять, що хочуть. А я терплю.
Входять і виходять. Більше виносять, як вносять. Хочуть мене спорожнити. Щоб став я, мов діжка. Бо ж якщо і вносять, то лише пустоту. І мені так на душі пусто!
Пустопорожнє місто.
Я не можу заснути, бо ця пустота усюди. В розмовах, у книгах, У тих, хто мене оточує і ще не оточує (бо не мали вказівки), у поглядах в очі й з-під лоба.
Я порожнію і легшаю на вазі, скоро стану, наче пір'їнка. Хтось порадить по-дружньому: дмухни на неї.
І я дмухну.
І полечу в пустоту пустоти.
1974
Тільки тінь
Звідкіля в мене цей страх? Який вітер завіяв його зерно і дбайливо полив молодим дощем?
Я озираюсь і лякаюсь тіні, що одірвалась від дерева і крадеться за мною, перетинає світляні калюжі, розлиті ліхтарями.
Будинки склеплюють повіки, вікна мовчазно хрестяться і за фіранками смеркають налякані обличчя.
Ніхто не хоче бачити мого переслідування. Лишають мене самого зі своїм страхом.
Тінь ковзає бруківкою, прослизає попід моїми ногами, попід моєю власною тінню і щезає удалині.
Хто се був? Що йому треба?
Невідомість жене мене навздогін, в темряву й тишу нічного міста, котре відреклося від мене.
Але поволі страх таки розпрямляє листочки, випростовує гілочки і ледачо потягується. Він змушує мене вернутися назад, запорпатися в листя і причаїтися до пори, виловлюючи тіні слів, що давно померли.
Ось вони сходяться до моєї постелі і обступають довкруж, руки холодні кладуть на спітніле чоло, питають: – Звідкіля в тебе цей страх?
1980
Жити у склянці
Бачу чудесних русалок на дні голубої склянки. Вони колишуться серед зелених водоростів, а бульбашки повітря здіймаються вгору і плавають на поверхні.
їхні сонячні перса дзвонять грайливо і лине музика із голубої склянки, і їхні білі долоні спурхують понад водою, і опадають, розлітаючись, бризки на моє обличчя. На вустах чую смак солодкого вина.
Я розмішую ложечкою русалок у склянці, розмішую їхній світ, вони сполохано метушаться, мало з води не вистрибують.
Я калатаю ложечкою усе швидше і швидше. Небавом усі вони кружляють у дикому вирі, в якому зникає прозорість вина.
Оплетені густо водоростями, скидаються тепер на зелених птахів, що потрапили в ловецькі мережі. Вони кружляють навздогін за моєю ложечкою, мов навіжені доньки вітрів. Здавалося, ніби крутиться чортове колесо. Швидкість його зростає. Посередині склянки утворюється глибокий повітряний колодязь, що сягає мало не до самого дна.
І тут я помічаю, що вже не володію своєю рукою, вона починає крутитися сама по собі. Я хочу спинити її, але не можу. Вона крутиться усе швидше і швидше, і в міру зростання швидкості її затягує в цей винний вир.
Я захльобуюсь, другою рукою пробую зловитися за край склянки, але мене закручує з такою силою, що рука лише ковзає.
Чую, як об мої ноги б'ються тіла русалок, слизькі тіла, холодні тіла. Ловлю останній ковток повітря і щезаю у склянці. Довкола червоно аж горить, а в тій червіні – зелені тіла русалок, чиї сонячні перса тягнуть мене усе вглиб і вглиб, туди, звідки нема вороття – на саме дно голубої склянки, яку зараз тримаєш ти у руці і збираєшся випити.
1986
Час топельників
В небі жовтому – риби чудовні – очі витріщені від подиву. Золотая луска аж плавиться на сонці й тече вниз ясна карамель. Риби ворушать жабрами і кажуть «О».
Надвечір, коли хмари їх всіх затулили, і посіявся дощик дрібний, сірі топельці про нас ізгадали і до наших будинків приплинули. Вони припадали до наших вікон, розпластавши ніякі обличчя до мокрих шиб і губами робили «О». І дивились, дивились на все, що в кімнаті у нас відбувається.
Під їхніми пильними поглядами ми поводили себе дуже нервово, нам усе падало з рук. Не було й мови, аби хтось із нас дозволив собі у цей час любитися. Вони стежили кожен наш рух. Мені не забути, як того вечора найвродливіша в світі топельниця приплила до мого вікна. Показувала по частинах дивне тіло своє, чаклувала і вирувала… руками ніжними закликала… цілувала шибу так палко, наче б цілувала мене. Я навіть чув її подих – холодний і свіжий, як ранок узимку.
Тихий шепіт її прокочувався по хаті і танув у найглухіших закутках. Чим я мав оборонитися?
Я зачинився у шафі, запорпався у вбрання просмерджене нафталіном і почав уявляти тебе. Але ти чомусь не здатна була витіснити тіла топельниці.
Її шепіт ласкавий і тут мене розшукав, обволік мене й заколисав.
Коли я прокинуся, задихнувшись на смерть від нафталіну, то попрошуся до топельців, щоб зустрітися з нею. Часом запливати у рідне місто. Цілувати шиби вечірні і тихо муркотіти комусь колискову.
1986
Мертва липа
Коли я розплющив очі, то побачив чотири голі жінки, що хижо клацали зубами. Вони обступили ліжко з чотирьох сторін і ласо придивлялися, наче б вибирали смачніший шматок.
На стелі ясно горіли зорі, і блимав світлом якийсь заблуканий літак.
Вітер зняв ціле вітрило піску і проніс його над головою.
З темних таємних глибин підлоги випірнали холодні риби і блискали люто очима. Я чув, як ворушаться їхні плавники.
Хтось тесав камінь і тяжко стогнав.
Впав обірваний ланцюг.
– Почнемо, – сказали чотири жінки і пов'язали собі на шиї серветки.
В руках їхніх з'явилися виделки і ножі.
– А посолити? – сказала одна і посипала мене сіллю.
– А поперчити? – спитала друга і посипала мене перцем.
– А сметани? – згадала третя і полила мене сметаною.
– А кропу? – схопилася четверта і посипала мене кропом.
Водночас чотири виделки увіткнулися в мене, чотири ножі почали тяти мою живу плоть.
Вони старанно розжовували моє м'ясо. Ось одна задерла голову і виплюнула кістку. Підбитий літак закрутився і штопором полетів додолу, з виляском вдарився об підлогу і пішов на дно. Сполохані риби забили хвостами, але хутко заспокоїлися.
