Елементал - Шкляр Василь (читаем книги txt) 📗
Втім, усе могло бути набагато простішим. Можливо, Ася відвела найпершу підозру від чеченського, а тим більше французького сліду. Можливо, саме тому я їй подарував життя.
Ібрагім також мовчатиме, щоб не виказати свою причетність до щезнення Хеди, а окрім нього, ніхто мене тут більше не знав. І він також не знав, хто я насправді. Сміт і Вессон мертві. Так що французькі коридори в московських аеропортах швидше за все «зелені». Можливо… Цілком можливо…
Проте ліпше трохи перечекати. Ще трохи, ще… Бо якщо вже бути відвертим до кінця, то мені було тут зовсім непогано. А може, й добре. Дуже добре. І я знав, що такого не буде більше ніколи.
Тієї першої ночі я ще довго сидів на кухні, де в холодильнику замість експлуатаційної інструкції було все, що треба; після сумлінно виконаної роботи можна дозволити собі розслабитися, тим більше, що в морозильній камері уже достиг лід, а віскі «Білий кінь» цілком відповідало моєму настрою.
Я тримав у руці наповнену склянку, що приємно холодила руку, і слухав шум води, який долинав із ванної. Хеда відмовилася розділити зі мною компанію, хоч я припас для неї сухе «Шардоне» та пляшку шампанського «Мум Кордон Руж». Аби складалося враження, що ми вже в Марселі. Атож, ми вже в «Готелі дю Порт», з вікон якого видно жовто-зелене море, а взавтра підемо до собору Notre Dame de la Garde, собору Захисниці тих, кого переслідує небезпека на водах, і поставимо Їй свічку за те, що все так добре скінчилося. Потім заблукаємо у вузеньких, як струмки, вуличках старого міста, загубимося в якійсь глибокій пивничці, де продають справжнє «Шардоне» і справжній «Мум Кордон Руж», а тоді підемо до порту і… попрощаємося. Попрощаємося назавжди. Хеда сяде на корабель, який повезе її невідь-куди, а я стану франковим напівмільйонером, якщо бездоганно виконаю це завдання, і піду в монастир до Ніколь відмолювати гріхи. Їх, цих гріхів, назбиралося чималенько. Та, можливо, саме завдяки їм мені вдасться потрапити до «шарового» полку, який десь на острові в Тихому океані охороняє атомний полігон; робота не-бий-лежачого, а платня вдвічі більша. А можна ще їздити по «місіях»: три місяці відвоював — рік гуляєш.
Крізь скло у кухонних дверях я побачив, як майнула її гола тінь із ванної, і тільки тепер подумав, що в Хеди тут немає нічого, крім отієї куцої сукенки, в якій я вихопив її із шале. Треба купити їй щось із одягу, вранці спитаю… Хай минеться у неї це стресове заціпеніння, що поклало печать на тонке обличчя кольору молодого меду, відбилось у темно-синіх очах, які нікому так не пасують, як смаглявим жінкам. Бузковий туман стояв у тих відсутніх очах, а страх уже став байдужістю.
Мене трохи здивувала її коротка зачіска, яка начебто не зовсім в’язалася з кавказькою дівчиною, однак Хеда була не з глухого буару і навіть не з гір… Коротко підстрижене волосся робило її схожою на хлопчика, — напевно, тому, що на обличчі зовсім не було косметики, а я вже давно відвик од таких жінок.
На фотознімку, як і на ксерокопіях, порозвішуваних на російських блокпостах, у неї були довгі коси, — очевидно, ними довелося пожертвувати, щоб хоч трохи змінити зовнішність…
Я також довго стояв під душем, а коли вийшов, Хеда вже спала. Принаймні світло в її кімнаті не горіло. Я пішов до себе, ліг і заснув, як після десятикілометрового кросу через мертву пустелю. А потім мене розбудив крик…
Пустеля мертва лише вдень, коли від спеки глибоко ховаються змії і скорпіони, а вночі вона оживає, вночі, буває, настає така прохолода, що трусить тобою, як малярійна пропасниця. Тоді все живе виповзає на світ. Ти лежиш у спальному мішку і дивишся в чуже небо, де мерехтять зелені зірки, зовсім не такі, як удома, де місяць зовсім не той, що у нас, це якась зовсім інша планета, що пласко лежить на небі і на її ріжок не повісиш відра.
Цей сон мені снився часто: втома, як живчик, озивається в кожній клітині тіла, потім поволі тане, розтікається теплом, й тебе огортає такий млосний затишок, ніби вже ніколи не треба підводитися, нікуди не треба бігти, не треба втікати від тіні свого двійника. На грудях у тебе згорнувся калачиком Барсик, ти хочеш його погладити, тягнешся до нього рукою і раптом торкаєшся холодного слизу змії. Ти скрикуєш і прокидаєшся, свідомо розплющуєш очі, бо знаєш, що це сон.
Але я ніколи не кричав уві сні. Крик долинув із кімнати Хеди, я одним скоком опинився біля її дверей, прочинив їх і побачив Хеду в тій самій позі, в якій застав її там, на другому поверсі,— вона підтягла простирадло до підборіддя і так заціпеніла у темряві.
— Хедо… тобі щось приснилося?
Я увімкнув світло, її відсутні очі навіть не примружилися. У них і страху не було, тільки якась застигла апатія.
— Ти бачила поганий сон, Хедо?
— Ні,— сказала вона. — Не сон.
— А що?
— Я бачила те, що було. Вони знов прийдуть.
— Ніхто не прийде. Для того я тут.
— Не лишай мене, — сказала вона.
— Я тебе не залишу, Хедо. Поки ти будеш…
— Ти не зрозумів… Зараз. Дай мені руку. Будь ласка. — Вона відпустила простирадло.
Я присів на край ліжка, взяв її руку. Вона була холодна і знов уп’ялася нігтями в мою долоню.
— Ляж біля мене, — сказала вона. — Я тебе не боюся. Мені страшно самій. Не треба вимикати світло.
Я гладив її коротенького чубчика, відчуваючи, як слабне Хедина рука в моїй долоні.
Там, де поруч з’являються нормальний чоловік і нормальна жінка, завжди виникають потаємні думки і бажання. Але я не був нормальним чоловіком, тому лиш гладив її зворушливого чубчика, аж поки вона не заснула.
Вранці за кавою я намагався Хеду розговорити, однак вона так і лишалася загальмованою. Навіть тоді, коли я показав закордонний паспорт, який дав мені Русланбек, її обличчя було відчуженим.
— Ми скоро поїдемо звідси, — сказав я. — Все буде добре.
Це прозвучало для неї так, якби я сказав, що надворі давно розвиднилося…
— Ти не рада?
— Добре, — сказала вона. — Поїдемо.
— Хедо, я зараз піду…
Вона звела на мене очі, і тепер у їхній байдужості знов прокинувся страх.
— Куди?
— Мені треба вийти.
— Я з тобою.
— Хедо, тобі зараз краще побути тут.
— Нас шукають?
— Ніхто нас уже не шукає. Але так буде краще. Я хочу тобі щось купити з одягу. Що б ти хотіла?
— Мені все одно.
— Хедо, не можна так.
— Купи мені зубну щітку.
— Добре, — зрадів я. — Я куплю тобі зубну щітку. Що іще?
— На свій розсуд.
— Ти мені довіряєш? — усміхнувся я, але Хеда не зловила у тому жодного натяку.
— Що вважаєш за потрібне, те й купи, — сказала вона. — І не барися, добре?
— А ти нікому не відчиняй.
— Хіба сюди хтось може прийти?
— Ні, я тільки хотів сказати, що я не дзвонитиму в двері. Відчиню ключем, домовились?
Вона кивнула. Я взяв її холодну руку і злегенька похукав на неї теплом.
Потім уже на порозі зупинився й сказав:
— До речі, мене звуть Анрі. Анрі Дюшан.
Це вперше в житті я ходив по ганчір’яних крамничках з таким задоволенням. Слава Богу, їх вистачало на кожному кроці, і вишколені дівчатка-продавці були чемні й догідливі до нахабства.
— Що вас цікавить? На кого? Яка модель? А як вам оце — останній писк… Якщо не підійде за розміром, ми вам залюбки поміняємо.
Щоб вони менше мені докучали, я казав, що шукаю щось таке… знаєте… з березового ситцю, та врешті-решт вибрав одну сукню легеньку блакитну й одну довгу вечірню, кольору темного безу.
Де я незручно почувався, то це в секції жіночої білизни, але й там узяв кілька білих «серветок» на випадок глупої ночі.
Що ще? Ще мені потрібен був найповніший телефонний довідник міста Москви, і я напитав його в першому-ліпшому кіоску, де купував газети. Взагалі-то я не збирався подовгу розбалакувати по телефону зі своїх апартаментів, але один дзвінок зробити можна. Так, для дозвільного марнування часу. Ще не зашкодило б задзвонити Ібрагімові, запитати, коротше, чи нічого не чути від Сміта і Вессона та що з цього приводу каже Путята, але, мабуть, утримаюся. А раптом він переконаний, що мене вже немає в Москві або й на світі. Під час супернавчань, коли в реальних умовах відпрацьовуються методи боротьби з терористами, всяке трапляється.
