Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Того вечора, вечора зустрічі випускників, нічого особливого не сталося. Нажерлася я, хіба, немов десь на чужому весіллі, заплативши в складчину сміховинно малі гроші. Правда, мені, як потім мама казала, наврочили, і вся поляна опинилася в унітазі.
— Ой, мамко, жалко як. Виригала всю красоту.
— Виригала 150 гривень!
— Сто шістдесят, мамо… Там ще на щось скидалися в кінці. — Цього я, звісно, не сказала. Мама і так переживала за переводняк продукту, а то би іще й додала:
— Тим більше.
Ага, забула. На тому вечорі я ще питала у своїх колишніх однокласників, чи можуть вони пригадати свої дитячі мрії. І наскільки вони збулися.
— Моя збулася! — життєрадісно замахав руками Тороус. Хвостики його білявої зачіски а-ля чехословацький хокеїст кінця 80-х при цьому тріпотіли на нічному вітрі.
— Шо, викладати в коледжі? — здивувалася я.
— Ні! Оце! — обвів він рукою неозначений простір.
— Шо — оце? — оглянула я недовірливо ресторан і територію навколо.
— Ну. мені завжди хотілося бути в центрі уваги й керувати процесом, щоби всім було весело і всі були такі активні. От як сьогодні!
— А-а-а… — зрозуміла нарешті я. Тороус, виявляється, усе життя мріяв стати МС й вести корпоративні вечірки. Як оця наша сьогодні. Вивчені красиві тости, сигнали до наливання. Ну, в нього це чесно виходило.
— Чула, ти вже й на кількох весіллях тамадою працював? — з повагою ллю єлей я.
— На шести вже! Ірчик, — вдоволено уточнює він.
Ну, круто. Але нікому тут, крім мене, здавалося, не цікавими були деталі чужих історій. Тож я заткалася, не грузячи однокласників своїми подорожами, книжками, музикою і роботою на ТV. На хуй воно комусь треба.
— Ми з тобою завжди мріяли, що в нас будуть чоловіки, котрі нас люблять і забезпечують, а ми собі сидітимемо вдома, правда? І як воно все обернулося… — зверталася до симпатичної, розведеної, з дитиною, дівчини інша дівчина, ще симпатичніша і ще розведеніша. Тобто теж з дитиною.
— Нє, я цього не розумію! — виступила Альонка, що завжди була найменшою в класі, а відтак народила двох синів-близнюків і назвала їх Віталієм і Володимиром. Самі розумієте, на честь кого. — Я посиділа дома, посиділа, а тоді сказала: всьо, досить. І пішла на роботу. Хай там всі собі як хочуть. А я до семи в прокуратурі.
— Цінна однокласниця… — подумала я і ще хтось.
— Вибачте, вибачте! — протискалися до нас на веранду два гопніка. — От ми тут тільки що почули, що ви сказали. Можна вам руку пожать?
В Альонці вони, певне, побачили живий символ емансипації.
Олька Виксючка ні про що, якщо їй вірити, не мріяла. Але теж, народивши одну дитину, цілком прагматично планувала втриматись від другої. І якщо ще кілька років тому мої заміжні однокласниці дивилися на мене з сумішшю співчуття й почуття власної життєвої визначеності, то зараз, коли вони порозводилися, погляди їхні поінакшали.
— Нічо, дівчата, це теж цінний досвід, — казала я їм якусь тривіальщину. — Переживаючи подібну хуйню, ми стаємо мудрішими.
— Та так. Але ж страждають діти…
Так, правда. Але діти не винні, як і коні не винні. Винна дурна яремчанська громадськість, котрій завжди є діло, хто там із ким живе, хто з ким розвівся і кого б'є чоловік, згодом забираючи соковижималку, куплену для дитини. Тут ні серіалів, ні жовтої преси не треба вже. Розведену жінку віком від двадцяти п’яти років тримають вдома строгіше, ніж блядовиту малолєтку до вісімнадцяти. Бо розлучення ще й досі сприймається як ганьба родини.
Дебіли. Як же їй шукати собі чоловіка номер два? (За статистикою, до речі, другі шлюби майже завжди щасливі!) Карочє. Тьолки в аналогічних ситуаціях. Валіть з турботливого отчого дому. Ліпше попід тинням сиротами потроху ставати на власні ноги, ніж все життя залишатися невдалим продуктом статевого виробництва в тюрмі єдиної батьківської родини.
Лариса Процючка в школі дуже гарно співала. Її' завжди ставили солісткою, забирали з уроків до чогось готуватися, відправляли на обласні конкурси. Мене теж забирали з уроків, але підготовка (не до співу, нє! До КВК якогось, до іншої нудоти) слугувала лише алібі. Насправді ми з молодими вчителями закривалися в каптьорці і їли пересмажені тьоті-Аніни пиріжки з повидлом.
— Ну, ти ж пам’ятаєш? — сміялася Лариса. — Я мріяла вступити до консерваторії, а куди? В сраку поступила. Ланчин[2] — столиця світу.
Лара дуже сильно подібна на Моніку Белучі стала, до речі.
Більшість так і не змогли або не схотіли пригадати своїх дитячих мрій.
Кажуть, коли дуже сильно чогось хочеш, воно мусить збутися полюбас. Дивно. Чого тоді нас із Кропивою не понесла крадена дерев'яна лопата просто в небо над Парижем?
Я мріяла стати письменницею, співачкою, щоби в мене брало інтерв’ю телебачення, і ходити в білих атласних ліфчиках, як адвокатка у якімсь кіні. Збулося все, крім останнього.
…Коли виростаєш, все одно можеш говорити з неживими (для більшості людей) предметами і сутностями. Як от із вордівськими файлами, що я іноді й роблю.
— Твоє, стаття, статеве щастя, що в мене гроші на телефоні скінчилися. Бо дзвонила би всім, кому могла, і хєр би тебе писати стала…
Ну ще це, не тільки ентузіазм і трудовий порив з часом притлумлюються. Чим старше стаєш, тим менше схиляєшся до метафор. От зранку, підіймаючись ліфтом на роботу (а ліфт веде прямісінько в кав’ярню, і вже з неї треба йти до офісу), вже не скажеш, як сказав би в юності: "Ліфт щодня возив запах кави". Хоча так воно насправді й є. Кажеш: "Я знову не встигла поснідати. І випити кави. Тепер макітра болітиме цілий день. Йобанаврот".
…і музика.
РОМАН РОБИТЬ ІСКУСТВО
Здається, це придумав Діля. Саме він так розшифрував оте загадкове "RRІ", що висіло на дверях студії і значило не менш загадкове "Роман Рекордз Інкорпорейтед". Почув десь сам Роман, власник студії й творець іскуства, таке словосполучення, чи йому порадив хтось із беззаперечних київських авторитетів (Роман, як щирий львів'янин, киян ненавидів і слухав кожного їхнього слова), але назва була такою, як була. Імпортною, гордою.
Роман, власник студії, був курдупликом. Львівським шпеком. Дуже маленьким із дуже короткими ніжками. Із рідким кучерявим волоссям і червоним лицем. Як більшість чоловіків, що купують собі джинси в дитячому відділі, Роман вважав себе ВЕЛИКИМ. Великим продюсером, великим композитором, великим поетом. Чи варто цитувати його рими "Щастя нема — знову зима" чи "Хіп-хоп — нон-стоп" — не знаю, але відразу ж мушу висловити подяку. Побачивши в старшому класі школи по теліку підопічну Романа, що співала й танцювала пісню його авторства, я сказала, прасуючи білу блузку:
— Господи, яка хуйня. Але якщо навіть ТАКЕ показують по телевізору, то у мене в цьому житті є трохи шансів.
Так Роман, сам про те не підозрюючи, подарував мені віру в себе.
Ну, а я тоді навряд чи підозрювала, що за кілька років сама працюватиму прес-аташейкою у цієї самої співачки. Робота прес-аташе полягала в вигадуванні інтерв’ю (питання+відповіді — ніякої шизофренії!) та всіляких курйозних новин. А краще, скандалів. Шедевром моїх попередників була історія про те, як співачка тонула в Туреччині, а її врятував арабський принц із Еміратів. Що між ними відбувалося далі й де закінчується хвіст цієї мелодрами, вперто замовчувалося. Забагато честі жовтій пресі! Хай навіть їм всі ці піар-статті й парилися за гроші, але ж за розповсюдження звісток про добре діло й заплатити не шкода. Тим більше, коли це — просто ще один крок на шляху до колосального успіху. В його неминучості Роман не сумнівався ні секунди.
Щоби потрапити на всякі там "пісні-року" чи в списки найвідоміших зірок сучасності, простим смертним треба платити. Десь так по 2 тисячі доларів на ті часи. За одноразову участь у "благодійній" акції в палаці "Україна" чи в Палаці спорту. А ви як думали? Тільки ж от Роман — він не простий смертний. Він усім цим пишним тьотям у пишних шиньйонах може запропонувати щось ліпше, ніж гроші, — він може запропонувати БАРТЕР. Буде це безкоштовний запис "колгоспної пісні" (повалій-лорак-пономарьов… продовжіть список, будь ласка) для нового року чи цілодобове довбання над записом першого синглу чиєїсь євродоларової донечки чи жінки (а шо — талант нєажіданна аткрился!) — не важливо. Так чи інакше, з цим їбатиметься мега-професійний, компетентний, стриманий і безвідмовний Артим. Він же Олег. Прізвище його — Артим. Ім'я —…
