Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
«В настоящее время (Ромаскевич закінчив писати свою передмову 10 червня 1941 року.—В.Б.), когда волею партии и правительства дело изучения прошлого, дело исторического исследования получило должное направление (запам’ятайте: «направление».—В.Б.) и широкое развитие, “Сборник летописей”, — этот выдающийся памятник историографии Востока, — не мог быть забыт, и Институт Востоковедения Академии Наук СССР в 1936 г. включил в план своей исследовательской работы издание, перевод и комментарии первой части труда иранского историка… Вопрос об издании второй части… хотя и обсуждался, но пока еще окончательно не решен…
Издаваемая часть разбивается на три тома (це тільки перший том книги Рашид-ад-діна.—В.Б.)… Распределив материал согласно вышеуказанной схеме, мы выпускаем в свет прежде всего III том (тобто завершальну частину першого тому книги Рашид-ад-діна.—В.Б.)» [13, т. З, с. 8—9].
Отож, перший том розділили на чотири книги. І лише у 1946 році Академія наук СРСР «розродилася» третім томом. Книги перша і друга першого тому (кожна окремо) з’явились тільки у 1952 році, а другий том — у 1960 році.
Надзвичайно ретельно фільтрували матеріал книги, хоча він був повністю підготовлений до друку в 1941 році академіком А. А. Ромаскевичем.
Ще в 1952 році редактори першої книги першого тому пообіцяли всім, нерозумним, вчинити лікбез:
«В IV том (збирались і його видати.—В.Б.)… войдут археографический, историко-географический и терминологический комментарии… и приложения к изданию — исторические карты» [13, т. 1, кн. 1, с. 5].
Московити вкотре замість оригіналу Рашид-ад-діна збирались «нагодувати» людей фальшивкою. Це вони обіцяли зробити ще за життя «товарища Сталина». І, напевно, так би й сталося, якби Сталін прожив ще з десяток років. Однак той помер у 1953 році, і настала, як говорив Ілля Еренбург, «хрущовська відлига». Тож багато істориків із комісії, яка працювала над книгою Рашид-ад-діна, відмовились іти на відверту фальсифікацію матеріалу.
І тоді більшовицька московська влада вчинила як завжди: заборонила опрацьовувати другий і третій томи книги і видавати будь-які мапи, пов’язані з книгою «Збірник літописів». Пояснила так: «материал не представляет интереса».
А щоб зрозуміти, про що йдеться, нагадаємо зміст другого тому Рашид-ад-діна:
«Вторая глава (другого тому.—В.Б.) излагает в подробном виде историю каждого народа из (числа) народов, населяющих обитаемую часть мира… до сего времени предшествующие государи и историки этой страны такою историей не располагали и не знали о подобных делах. В эту же августейшую эпоху, в соответствии с указаниями государя ислама, извлекши пользу из всех книг каждого народа и привлекши ученых каждой народности, по мере возможности подвергши проверке полученные этим путем сведения, — была написана (настоящая книга)» [13, т. 1, кн. 1, с. 56].
За двісті років російські історики так і не зволіли зробити звичайний переклад «Збірника літописів» Рашид-ад-діна. Вчинивши брехню про слов’янське походження Московії, про «Київський період Московської держави», про «московську Русь» та багато подібного, вони досі бояться, як чорт ладану, давніх першоджерел, розуміючи, яку ті книги несуть небезпеку для російської псевдоісторії. Саме цим зумовлені всі їхні вчинки.
Ні царська, ні більшовицька влада не дозволили російським історикам зробити елементарне видання книги Рашид-ад-діна за одним із текстів, які і сьогодні зберігаються в державних бібліотеках Ташкента, Стамбула, Тегерана, Парижа, Лондона, де б паралельно були видруковані арабський текст і російський переклад.
Навпаки, древній текст книги, який є в Інституті Сходознавства АН СРСР настільки понівечений «доважками брехні», що навіть А. А. Ромаскевич свого часу не радив на нього звертати увагу:
«…Обозначенная нами сиглом “В” (копія рукопису.—В.Б.) была уже однажды использована для издания текста И. Н. Березиным, но по своим достоинствам она состоит позади всех выше охарактеризованных (Ташкентської, Стамбульської, Тегеранської, Парижської, Лондонської.—В.Б.)… Небрежность в переписывании, искажение не одних только трудно читаемых собственных монголо-турецких имен, переделка местами текста, наконец, что самое интересное, наличие в тексте нескольких пассажей, ненаходимых в вышеописанных рукописях» [13, т. 3, с. 13].
Підроблене під московську ідею так зване першоджерело зберігається в Російському державному інституті.
Кожен, хто стикався з цим джерелом фальші, розумів — «переделка местами текста» та внесення «в текст несколько пассажей, ненаходимых… (у всіх інших закордонних.—В.Б.) рукописях» чітко засвідчує московське походження цієї підробки.
Красномовні слова про відкрите фальшування професору А. А. Ромаскевичу дали змогу говорити тільки про перський текст Рашид-ад-діна. Щодо якості російського тексту перекладу — він скромненько змовчав. Влада говорити не дозволила.
Тому не будемо забувати, що, видаючи перший том «Збірника літописів» аж чотирма книгами, московити наповнили його тисячами недомовок, хитромудростями, викривленням тексту та звичайними відсебеньками. Російські історики, описуючи похід хана Батия на Рязань та Ростов, залюбки називають його «походом на Русь», ігноруючи самі московські літописи, які ті землі в X—XV століттях ніколи «Руссю» не називали. Виявляється, чужі історики та літописці знали краще московську історію, ніж самі московити.
Отакий анекдот.
Та чомусь не смішно.
Спираючись саме на таке підґрунтя, розглянемо питання щодо походження етносу, який володів упродовж майже 300 років землею, звідкіля походять так звані великороси. Досить коротко вже говорилось про зміст другого і третього томів праці Рашид-ад-діна. Пропонуємо придивитись до першого тому цієї праці. Ось про що в ній ідеться:
«Первый том… Этот том состоит из двух разделов…
Первый раздел посвящен повествованиям о появлении (на исторической сцене) тюркских народов, каковы их разветвления на разные племена и подробности жизни предков каждого народа на (их) общем пути. Этот раздел состоит из введения и четырех глав. Введение заключает сведения о пределах местожительства тюрков и подробное перечисление имен и прозваний каждого племенного подразделения этого народа (из) того, что известно (этому предмету). Главы содержат подробности о жизненных перипетиях упомянутого народа» [13, т. 1, кн. 1, с. 53].
У першому томі книги Рашид-ад-діна йдеться виключно про тюркські племена, які згодом відійшли до іншої касти.
Навіть російські професори, які опрацьовували перший том, про який зараз говоримо, змушені були визнати: «Поэтому при столь несовершенной азбуке, как арабская, транскрипция монгольских, тюркских, китайских и других имен, слов и терминов оказалась весьма неточной… Если присоединить к этому еще и то обстоятельство, что свойству арабского алфавита короткие гласные а, и, у в словах опускаются, что переписчик на одной и той же странице допускал различные начертания для одного и того же слова… что установление правильного произношения некоторых монгольских слов XIII—XIV вв. на основании данных монгольского языка наших дней не удается, — то трудности правильной передачи русской транскрипции тюркских и монгольских слов станут совершенно очевидными» [13, т. 1, кн. 1, с. 37].
А якщо згадати московську зацікавленість у поданні всіх Чингісидів стовідсотковими монголами (саме монголами і ніким іншим!), то й отримаємо те, що маємо.
Хоча, як пам’ятаємо, В. де Рубрук зазначав, що хан Сартак належить не до монголів, а до моалів. А це щось інше. А Рашид-ад-дін абсолютно всі племена Чингісханового роду вважав тюркськими. Маємо отаких, вигаданих Москвою монголів.
Нагадаємо основні племена, які, за Рашид-ад-діном, належали до тюркських племен: уйгури, туркмени, киргизи, канли (кангли), албани, суани, булгачі, будати, кипчаки, карлуки, калачі, жалаїри (які мають підроди: джат, тукараун, кунксат, уят, нілкан, куркан, тулангіт, турі, шанкут), їсути, дуклати (дулати), татари, наймани, меркити, курлаути, конирати, барути, барини, киреїти, албати, катакини, дурмани, бекрини (мекрини), кияти, тикіни, барласи, сулдуси, кингити, мангити та інші.
