Польовий командир - Батурин Сергій (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
Олександр винувато опустив очі:
— Я не думав, що тобі не сказали… Вся вулиця знає… Ванька-китаєць, коли ото був нацменським уповноваженим, вчащав на своєму джипі в робочий час до вашої хати…
Пам'ять — сволочна штука: вона завжди готова послужливо підкинути вам у потрібний момент необхідні спогади. Шульженко наяву побачив, як Вонг приходив до них з горілкою та цукерками, як дружина захищала його у спірках, і одразу увірився в найгіршому:
— Сука. Я, значить, на лісопилці по півтори зміни вколював, діти в школі, а вона з тим лівоном блядки правила… Тварюка… Шкода, що я його сьогодні не вбив…
Він мовчки налив ще по сто, підняв, не чокаючись:
— За упокой душі моєї любові, — і вицмулив рідину до денця.
— Ти що надумав? — перелякався друг.
— Кинути ту лівонську підстилку, — сказав, як крапку поставив, Микола.
— Ти би хоч з нею поговорив: може, все й не так, — невпевнено заперечив Сашко.
«Це не те, що ти подумав!», — згадав Микола сакраментальну фразу із зарубіжного кіно.
— Поговоримо, — запевнив він, а подумки додав: «Як речі забиратиму»…
…
— Що ти думаєш робити з тими далекосхідними хохлами? — спитав у президента Дружньої Країни його найближчий споборник.
— Буду краток, — відповів любимець народу. — Нічого. Принаймні, поки що. Адмірал Макаров доповідає, що їхній так званий президент заявив, що вони не виходили зі складу нашої держави, а лише відокремилися від самозваної Далекосхідної республіки. Тому, поки вони воюватимуть із нею, я допомагатиму їм так, щоби вони не перемогли, але при тому максимально знекровили цю так звану «республіку». А тоді прийде наша черга. А коли придавимо весь цей заколот — подивимося, що й з ким робитимемо.
Він сказав «коли», бо не сумнівався, що так воно й станеться.
Розділ 22. Пані майор
(основна подія)
…Петрові неочікувано підвалило дуже жирне відрядження: пан Одвірченко відбував на саміт міністрів внутрішніх справ країн Східної Європи до Мінська, і до делегації, крім поважних чинів — заступника міністра, він же начальник столичного Головного управління МВС, та начальників департаментів карного розшуку й боротьби з незаконним обігом наркотиків — включили капітана Галину Ткачук та, зовсім неочікувано, його, старшого лейтенанта Петренка.
На головному білоруському летовищі, куди прибули українці, Петро випадково почув, як сивий місцевий генерал, представник приймаючої сторони, здивовано неголосно спитав у свого київського колеги:
— А що у вашій делегації старлей робить?
— Це такий старлей, — пошепки відповів киянин, — що трьох полковників вартий. Надія нашої міліції.
Білорус давно знав українського генерала: колись разом спільні операції проти міжнародних злочинців проводили; причому не просто знав, а вважав спецом найвищого ґатунку, тому, почувши таку високу характеристику, уважно оглянув Петренка, залишився задоволеним і охоче потиснув старлеєву міцну долоню.
Весь кайф ситуації полягав у тому, що Петрові нічого робити не треба було: папери за міністром носив референт, організаційні питання чітко вирішували господарі, отож він із подарованою йому як учаснику саміту багатою шкіряною текою з логотипом, повною різних класних ручок, олівців та шикарних блокнотів, став ходити на всі засідання, дізнаючись купу цікавих речей. Весь день він щось занотовував, робив висновки й спіймав себе на думці, що в нього з'являються нові цікаві ідеї. Валерій же Георгійович, спостерігаючи серйозне ставлення свого протеже до роботи поліцейського форуму, задоволено думав: «Хай побачить, що таке бездоганна організація, хто такі справжні професіонали, послухає їх та зрозуміє, що мається на увазі під словами „високий рівень“».
Першого ж вечора міністр завалив до Петра в номер і ошелешив:
— Ходімо негайно, справа є.
Шеф каже — треба виконувати. Йти, виявилось, було недалеко: до номера капітана Ткачук. Вона трішечки розгубилася від цього візиту, але Двірчик доконав її остаточно, виклавши на стіл новенькі майорські погони:
— Галино Сергіївно, я ще вчора в Києві підписав наказ про присвоєння вам чергового звання майора міліції. Але за цією суєтою з від'їздом вам не повідомили… Так що мундир до завтра прийдеться оновити…
Потім міністр витяг з внутрішньої кишені пласку пляшку й заявив:
— А зірочки годиться обмивати.
Знавці стверджують, що справжня жінка може з нічого зробити три речі: зачіску, салатик і скандал. Та з першим у Галини був порядок, для третього — жодних підстав, тож вона заходилася накривати на стіл. Майже кожна українка — на ґенетичному рівні добра господиня: новоспечена майор за кілька хвилин влаштувала на журнальному столику таку сервіровку з бутербродиками, цукерками й серветками, що чоловіки тільки перезирнулися. Петро глянув на літровий бутель — «Jack Daniels», американський віскарь, котрим інколи Валерій урізноманітнював, аби не приїдалися, шотландські еталони, сказав: «Я зараз» — і гайнув до себе в номер. Повернувся з півторалітровою «Королевою мінеральних вод» (содової в холодильниках їхніх «люксів» не виявилося), бруском копченого сала й палкою СК.
— «СК» з «КВ» — в СВ, — видав класичну формулу соціалістичного шику, чувану ще в на самому початку кар'єри від політиків старої радянської закваски, головний міліціонер Неньки. Значно молодші його колеги знали ці назви кожну окремо, але все речення як сентенцію чи життєвий принцип щасливчиків з епохи повального дефіциту не сприймали й узагалі погано розуміли, про що це зволив пожартувати начальник, але про всяк випадок чемно посміхнулися. Поки Петро присував два крісла й стільця до столика, Галина доповнила набір страв зразками з Петрового внеску.
— Прошу наповнити бокали, — не випускав стерно влади пан Одвірченко. Дочекавшись, коли Петренко виконає його побажання, він підніс свого келиха й виголосив. — Вітаю вас, Галино Сергіївно, з першою великою зірочкою та зичу, щоб вона на вашому погоні недовго була одинокою.
Потім він цокнувся із колегами й зробив ковток — дуже маленький, помітив Петро. Міністр ще трішечки посидів, глянув на годинника та звівся на рівні:
— Панове, прошу пробачення, але маю залишити таке приємне товариство: мені сьогодні ще на прийняття без краваток у польського колеги.
Коли стоїть начальник, підлеглі теж мусять вставати.
Він потиснув своїм офіцерам руки:
— Завтра зустрінемося на заходах, — і швидко вийшов з номера.
— Ну і що нам тепер з усім оцим робити? — повела рукою над незайманим столом жінка і, помітивши, що Петро вже косує на двері та набрав повітря, аби попрощатися, іронічно запитала:
— Вам теж на прийняття без краваток?
— Ні, — сказав чоловік і зашарівся.
— Тоді, мабуть, продовжимо, — запропонувала вона. — Ви ж не хочете, щоби моє свято так швидко скінчилося?
— Ні, — повторив він і сів.
— Так кажіть щось, — вмостилася вона на стільчику навпроти нього.
Виголосити щось банальне штибу «приєднуюся до усіх побажань», як це робили в них на заставі, Петрові не надто хотілося, а нічого красивого й оригінального на думку не спадало. Він звів руку з келихом, подивився крізь рідину на люстру, — не естета з себе корчив, час тягнув, у відчайдушній надії на ораторську наснагу. Але є межа, за якою пауза перетворюється не незручну мовчанку. От її Петро чітко відчував:
— Знаєте, Галино Сергіївно…
— У неофіційній обстановці можна просто — Галина, — поправила вона.
— Знаєте, Галино, усе доросле життя я служив на кордоні, завжди моїми командирами були чоловіки… Я і не уявляв, як то — жінка-командир. Виявилося, добре: ви знаєте службу і при тому ніколи не демонструєте, як чоловіки, зверхність, показну браваду й не дозволяєте собі, як вони, брутальних слів. Я вітаю вас із новим званням і вважаю, що ви його заслужили.
Вони чокнулися й випили — радше, пригубили: й один, і друга.
— Начальство пішло, можна почуватися трішечки вільніше, — вирішила Галина й скинула форменого кітеля.
