Леопард - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— Ще зарано витягувати човни на воду, — зауважила Кая.

— Цього року крига так і не з’явилася, та й не з’явиться вже, — сказав поліцейський-ленсман. — Це вперше. Я народився у цій місцині, але такого не пригадую.

Вони ступили у широкий човен із пласким дном. Бйорн — дещо обережніше за всіх.

— Та тут неглибоко,— підбадьорила Кая, а поліцейський відштовхнув човна від пірса.

— Так, — мовив він, подивився вниз на воду й завів двигун, рішуче смикнувши за мотузку. — Але мотузяна майстерня на тому березі, там глибоко. Можна дістатися й суходолом, дорога туди майже доходить, але там такий крутий схил, що інакше як човном не дістатися. — Він пересунув перемикач на передню швидкість. Якийсь птах здійнявся з дерева у глибині ялинкового лісу й застережливо щось прокричав.

— Ненавиджу море, — зізнався Бйорн.

Харрі ледве спромігся розчути його слова через гуркіт двотактного навісного двигуна. Вони ковзали у сірому надвечірньому світлі смугою чистої води поміж очеретяними стінами заввишки метрів зо два, проминули купу гілля, — Харрі припустив, що це боброва хатинка, — і далі, каналом серед напівзатонулих дерев, що скидалися на мангрові зарості.

— Це озеро, — уточнив Харрі. — А не море.

— Один чорт, — відповів Бйорн й одсунувся від борту на середину лави. — Як на мене, немає нічого кращого за суходіл, десь якнайдалі від моря, щоб лише коров’ячий гній та гори.

Канал поширшав, і нарешті перед їхні очі постало озеро Люсерен. Човен, пахкаючи, пропливав повз кам’яні скелі й острівці з покинутими на зиму дачами — видавалось, ніби їхні чорні віконця стежили за чужинцями пильним оком.

— Дачні будиночки від Герхардсена [41], — прокоментував поліцейський. — Тут ніколи не матимеш стресу, як на Золотому березі, де ти просто-таки мусиш змагатися з сусідом, хто має більшу яхту чи розкішнішу прибудову до дачі. — Він сплюнув у воду.

— Як же його звати, того чудного коміка з телевізора, котрий походить з Утре-Енебака? — спитав Бйорн, намагаючись перекричати гудіння двигуна. — У нього ще тріснуті окуляри. І мопед.

Ленсман прісно глянув на Бйорна Гольма й стенув плечима.

— Мотузяна майстерня, — мовив він.

Попереду, майже біля самісінької води, Харрі побачив стару видовжену дерев’яну споруду, що самотньо здіймалася під схилом пагорба. З двох боків її щільно оточував ліс. Поруч із майстернею, уздовж гірського прямовисного схилу, йшли сталеві рейки, що згодом губилися у чорній воді. Клоччя червоної фарби звисали зі стін майстерні, а вікна та двері зяяли дірами без скла. Харрі примружився. Сутеніло, й видавалось, ніби в одному з вікон стоїть чоловік у білому, не зводячи з них очей.

— Трясця, справжній будинок з примарами, — засміявся Бйорн.

— Саме так і кажуть, — згодився поліцейський Скай і заглушив двигун.

У несподіваній тиші вони почули, як сміх Бйорна луною відгукнувся на протилежному березі, й ураз за ним пролунав поодинокий овечий дзвіночок, що долинув до них через усе озеро.

Кая зістрибнула на берег і хвацько, мовляв, для неї то звична річ, прив’язала причальний канат до напівзогнилого позеленілого стовпчика, який стирчав поміж латаття.

Із човна вони стрибнули на величезні кругляки, котрі правили за причал. Зайшли у дерев’яний одвірок і опинилися у якомусь довгому, вузькому й порожньому приміщенні, яке відгонило риб’ячим жиром та сечею. Ззовні будівля видавалася коротшою, частково її приховував густий ліс. Завширш­ки майстерня була всього метрів зо два, але завдовжки від краю до краю — не менш як шістдесят.

— Тут ставали з двох кінців майстерні й зсукували мотузку, — пояснила Кая перш, ніж Харрі прохопився спитати.

В одному кутку валялися три пляшки з-під пива, й було помітно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежній стіні, перед кількома відірваними дошками, висіли сітки.

— Після Сімонсена охочих взяти собі майстерню не знайшлося, — пояснив поліцейський і озирнувся. — Отак і стоїть відтоді порожня.

— А навіщо тут рейки?

— По-перше, для того, щоб спускати та підіймати човен, на якому привозили колоди. А ще для того, щоб утримувати колоди під водою, поки вони просякнуть добряче. Він прив’язував стовбури до вагонеток, які досі, мабуть, ще стоять у сараї. А потім пускав вагонетки у воду й підіймав за кілька тижнів, коли деревина вже набувала потрібних кондицій. Практичний хлопець, цей Сімонсен.

Усі сіпнулися, коли у лісі, просто за стіною, почулось бекання.

— Вівця, — сказав поліцейський, — чи, може, олень.

Вони пішли слідом за ним вузькими сходами на горішній поверх. Посеред кімнати стояв величезний довгий стіл. Обидва кінці кімнати, подібної до коридору, зникали у темряві. Під підвіконням лежали скалки розбитого скла, у вікна дмухав вітер, тихо посвистуючи й шарпаючи побитий міллю весільний серпанок на жінці, що вдивлялася в озеро. Це був манекен, нижче тулуба виднівся скелет: чорний залізний штатив на коліщатках.

— Сімонсенові вона правила за опудало, — пояснив Скай, кивнувши на постать.

— Страшнувато, — мовила Кая, підійшла до поліцей­ського і, зіщулившись, застебнула щільніше куртку.

Поглянувши на неї, він криво посміхнувся.

— Тутешні дітлахи боялися її до смерті. Дорослі казали, що при повні вона блукає околицями, шукаючи свого коханого, котрий покинув її весільного дня. І що її появу супроводжує скрегіт незмащених коліщаток. Я ж теж виріс неподалік, у Хаге.

— Правда? — здивувалася Кая, а Харрі стримав по­смішку.

— Так, — мовив Скай. — До речі, це єдина жінка з оточення Сімонсена, про яку відомо. Він був самотній вовк. Але мотузки сукав ловко.

Бйорн Гольм, що стояв за їхніми спинами, підняв шмат мотузки, що висіла на цвяху.

— Хіба я казав, що тут можна щось чіпати? — спитав поліцейський, не обертаючись.

Бйорн поспіхом повісив мотузку на місце.

— О’кей, шефе, — мовив Харрі й посміхнувся крізь зуби. — Чи можна узагалі тут щось чіпати?

Ленсман кинув на Харрі оком оцінююче.

— Ви мені ще не розповіли, у чому річ.

— Це цілком таємно, — мовив Харрі. — Перепрошую. Економічні злочини. Ви ж самі розумієте.

— Он як? Якщо ви — саме той Харрі Холе, то ви розслідуєте убивства.

— Ет, — мовив Харрі, — цього разу це інсайдерські операції, незаконна купівля акцій, ухиляння від сплати податків і фальшування. Усі в житті мостять шлях нагору.

Поліцейський Скай примружився. Знову прокричав птах.

— Звісно, ви маєте рацію, Скаю, — мовила Кая, зітхнувши. — Саме я мала б подбати про те, щоб Управління видало ордер на обшук, але ж ви знаєте, що у нас бракує людей, і ми б зекономили чимало часу, якби мали змогу... — Вона по­сміхнулася милою усмішкою, показуючи гостренькі білі зубки й киваючи на мотузку.

Скай поглянув на неї. Гойднувся туди-сюди на підборах гумових чобіт. Потім кивнув головою.

— Я чекатиму на вас у човні, — сказав він.

Бйорн одразу взявся до справи. Поклав шмат мотузки на довгий стіл, відкрив маленький наплічник, який привіз із собою, увімкнув кишеньковий ліхтарик з мотузочкою, на кінці якої було причеплено рибальський гачок, закріпив гачок на стелі поміж двома дошками. Добув ноутбук, перено­с­ний мікроскоп, що скидався на молоток, під’єднав його до USB-роз’єму у ноуті, перевірив, чи передає мікроскоп зображення на екран, а потім відкрив світлину, яку скинув на ноутбук перед від’їздом.

Харрі став поруч із нареченою й поглянув униз на озеро. У човні миготів цигарковий вогник. Він глянув на рейки, що занурювалися у воду. Глибочінь. Харрі ніколи не полюбляв купатися в прісній воді, надто після того, як вони з Ейстейном вирішили прогуляти уроки, поїхали на озеро Хауктьєрн і стрибнули з Чортового бескиду, який, за чутками, мав двадцять метрів заввишки. І Харрі — саме у мить, коли вже мав пірнути у воду, — раптом зауважив перед собою у воді гадюку, а потім над його головою зійшлася крижана скляно-зелена пітьма. У паніці він, певно, вихлестав половину озера і вже був вирішив, що більше ніколи не побачить ні денного світла, ні вдихне повітря.