Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
У наш час усе швидко змінюється; змінюється і література — та, котра на поверхні. Пашковський, автор есе «Слово і профанація» та «Література як злочин» відчуває це більш аніж болісно. Книгарні заполонив мейнстрім. Така проза, як у Пашковського, раптом перестала бути частиною життя народу. Тим гірше для народу. Пашковський, антираціоналіст й антипрогресист (як Вільям Батлер Їтс і Кнут Гамсун), пропонує замість «маскульту» і підвладного спекуляціям історизму духовно-містичне осмислення вселюдського розвитку, ідеал «органічної» людині культури та всеохопної єдності буття. Здається, що, протиставляючи свої «дикий жах городянства» та «полювання й рибальство на Поліссі, вдома», він перебуває «на порозі знання» — поза часом (чи принаймні поза історією), а відтак засвідчує своє рідкісне, істинно деміургічне вміння творити своєю особливою, власною, відточеною і точною мовою велике в малому, світ — в людині, людину — в тексті. Пишучи, Пашковський раз у раз ставить питання любові, любові та совісті. І це питання — кожного разу нове. Вічне.
© Маріанна Кіяновська, поетка, перекладачка (Львів)
Криниця для троянд
Познайомилися в серпні — на коліно Валі налип пісок, коли, вклякнувши, дістала з целофанового пакета шампунь і випірнула в хвилях сніжної проти сонця піни, такою і опам’яталась Сергієві: заведений за голову кулачок стискає визолочене хною волосся, груди світають серпиками незасмаглого тіла. Лягла підборіддям на схрещені долоні, на бересті купальника іскріла волога, і Сергій засоромився своїх обмазучених лапистих рук, які не встиг відшурувати після зміни в цьому південному місті, куди отримав розподіл з училища; вітер пестив золоті сережки, і Валя зітхнула, «вчителюю недалечко в райцентрі, розлучилася з чоловіком, до осені загостювала в сестри», текуче полум’я хвиль свічково займалось від пляжного воску, за бакеном чолов’яга в солдатській панамі вудив рибу з моторки. Сергій попросив його перевезти на протилежний безлюдний берег, і дівчина замелькала бузковими п’ятами до води.
І був холод раптового протягу по очах, іконна золотінь волосся липла парубкові на губи, була довірлива тиша в лагідно сплетених пальцях і сироти на руках, був погляд супутника і запах риби, що на дні човна билася й зіпала зябрами в дротяному садку. В Сергієвій сумці знайшлося пиво, на обгороджених гіллям грядках кущилася картопля і замурзані землею помідори соковито червоніли між листям; поки дівчина роздмухувала багаття з вербового сушняку і згином ліктя затулялась від диму, Сергій розвідав, що поблизу катма хазяїв, пройшовсь по городі, на межі скубнув гілочку деревію, кинув випадкові дари на гарячий скраю вогню пісок і отрусив землю на животі; і приємно було їй догоджати, розстеливши на конюшині сорочку, вигребти з жару й обдмухати дрібну картоплину, зубами відкоркувати пляшку з відмоклою етикеткою і поглядом зціловувати підборіддя в насінинах надкушеного помідора. Валя пучкою розгладжувала брову, затуляючи сміх зеленавих очей, а коли сутінь над річкою заклубкувала туманцем, вогонь причах, і за мостом на танцплощадці музиканти спробували зіграти «Бабине літо», і вогняно над парком замлинкувало чортове колесо, вона одягла через голову сукню і слухала, що хлопець квартирує на веранді в сивої тітоньки, яка щосуботи, відбазарувавшись, нахиляла голову до плеча, «купила курочку, візьми-но цюкни, да, є для тебе дєвочка, серйозна, з квартіркою»; Валя мовчала, на зап’ястку її руки зблискувала медянка годинника, за срібноводдям згасло вогняне колесо, і Сергій слухом гітариста проти волі відзначав фальш ударника, а по дорозі на міст Валя наступила на скошену будячину, ойкнула, застрибала на одній нозі і вискубнула колюх, відтак обросилася об спутану ожинником лободу, Сергій нагнувся, губами зігрів сироти на мокрих колінах: подібного щастя не було в його пам’яті.
Другого дня, пам’ятаючи кам’яний під виноградом будинок, де від магнієвого спалаху сукні заосеніло вікно, «не думай про мене погано», Сергій в горідчику зрізав три гладіолуси, поправив на плечі гітару; сестра Валі, чорноока в тісних джинсах молодичка підбочилась однією рукою, «прийшла телеграма від неїного чоловіка: дитина хвора», ще однаково за яворами в кінці провулку голубіла ріка, ще власкавлена любощами долоня гладила його кучері, від города пахло картопляною в’яллю, ще не вигасли від білого жарку її очі, ще музиканти шукали павутинну тривогу в пісні, ще сорочка незаймано біліла скраю кострища і вона, схиляючи голову на груди, з волосся вичісувала пісок і рожевим деревієм заколювала зачіску, ще пам’ять тримала родимку при ліловій без ліфчика суничині соска, її сміх, її голос, коли, заплющена, стискувала кулачки і тремтіла кожною жилкою на шиї; сестра відмовилась дати адресу, і Сергій вперше налякав хазяйку п’яним співом до півночі — за абрикосом у задушливій сутіні світив очима кіт; парубок тріснув його гітарою і вклався спати головою на бетонний поріг.
Зранку хазяйка порахувала зрізи на гладіолусах, підмела щепки, похмелила хлопця доморобним вином, «моя племінниця така дєвочка, розпитувала за тебе, а що ж — помру, відпишу вам хатину, тут і винце і співай скільки влізе», тиждень Сергій не просихав, і суботнього ранку прийшла «така дєвочка» з чубатою куркою під пахвою, внесла з льоху графин вина, одним духом вихилила склянку, потягнулася й хитнула босоніжком на нову, куплену тіткою гітару, «збацай-но, щоб душа розвернулась»; звідтоді Сергій віднікувався від дармового питва, на роботі за прогули вписали до трудкнижки статтю — похмільний і злий побрів до кам’яного будинку, де Валина сестра з голим до пояса чоловіком, в якому признав Сергій мугиракуватого рибалку, під повіткою вішали обмотаних марлею чебаків, замість панами на господареві був міліційський насуплений на очі картуз, під пахвами, коли він чіпляв рибу, сіріли басамуги від нігтів. Сергій заїкнувся за адресу і позадкував від набиченої постаті, «Валя мириться з чоловіком, ясно, бройда».
На пляжі Сергій зазнайомився з виїзними фотографами, «а по райцентрах шастаєте?», «кругом, крім заграниці і районів Далекої Півночі», йому дали показухи, себто фарбовані аніліном портрети на показ, навчили зманювати замовників, «гроші зразу не берем, ось погляньте, тьху, та за місяць люди на корову відкладають, знайдете і на портрет»; автовокзал, сіре серце самотини штовхнуло його в тривожні вени асфальтових трас, і рожеві від безсмертнику по курганах степи розкрилися навсебіч: за обочиною три грузини на ящику грали в наперсток, і в міру повний киянин, залишивши супутницю в «Жигулях», віялом тицяв п’ять червінців за програш, і огрядна в квітчастих спідницях циганка попросила двадцять копійок на молоко, за лікоть відвела його за газетний кіоск, «тобі півмісяця не фартить», «ану, погадай-но», «перша любов тебе зрадила, ця чекатиме, дай копійку», Сергій дав монету, торопіючи від раптових пророцтв, жінка вискубнула на його грудях волосинку, копійкою притиснула її до ікони, пробубоніла щось, «дай гроші паперові, дай, не бійсь», замотала іконку троячкою в кулаці, «щоб тобі дєньгі були, щоб вона тебе люпіла», злегка тилом долоні плеснула хлопця по ширіньці, «і щоб не забувала, і щоб тобі стояв», дмухнула в руку і розчепірила пальці, «згорів на твоє щастя трояк»; у ресторані цибатий в солом’яному брилі дідок мацав орден на піджаку «якісь вихватки робить, сто грам не наллє», скубав за лікті випадкових відвідувачів, «сьодня середа, не спиртний день, попросіть нехай принесе», ішов на кухню, де офіціантки, міряючи сині панчохи, з солодким вереском відмахувалися від старого, «чому ніззя? от гадина», бив по стіні алюмінієвим ціпком з розкладачки і, стискаючи пожмаканий вогонь червінця, плакав перед адміністратором «більше ста грам не подужу, нехай наллє… ну і мать вашу так»; по городах чоловіки, вгрузаючи кирзяками в покопану землю, зносили гулюмасті мішки до кібців, а діти стягували картоплиння на купи гарбузів, по долині, відгородженій дамбою під русла, іржавіли сейнери, брухт козлового крана, обручі на пропахлих рибою діжках, а синява річки, здавалось, витікала в небо; Сергієві не набридало спати по голостінних кімнатах відпочинку на автовокзалах, збивати носаки туфлів об ікла псоти побіля ветхих вагончиків, де мешкали молоді сім’ї, на ходу з товарняка стрибати на перон станції Міллерово, якраз навпроти лінійного відділу міліції, і, розписуючись під протоколом, ждати, коли сержант знайде в аптечці зеленьку для обчесаних колін, нариватися на якогось секретаря, котрий забирав документи і папку, плямкав губами у гарбузяній каші, «хто позволив тут лазити, хто, питаю!», брати з чужих рук чужі фотографії, запилюжені й вижовклі, буцім вічний листопад марноти, а одного разу сокіл сапсан блиснув із височини на автобус, крилом черкнув по росяному лобовому склі, і пасажири гримнулись лобами об шибки.
