Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Але все це пусте — ніякий казах не налетить на тебе ззаду з мисливським ножем, і загалом та історія матиме суперщасливий кінець, ба навіть happy end, бо казаха вдруге заловлять через тринадцять діб, на цей раз десь за Дрезденом, коло чехословацького кордону, в барі, де він питиме пиво з солоними коржиками, зодягнутий у темно-синю робітничу спецівку, от тільки розріз очей у нього й цього разу не зміниться. Його навіть не засудять, визнають психічно проблемним (особлива форма параної), тож відішлють до Союзу з понтом лікуватись, а молоденька німочка, можливо, народить вилицюватого Ганса, степового вершника, що, зрештою, малоймовірно при сучасному рівні протизаплідної медицини у братній НДР.
Годинник відлічує третю годину ночі, а Младшой частує тебе смаженим хлібом, що ласо хрускотить на зубах, однак ти все одно не прокидаєшся, уві сні пережовуєш хліб, яким набиті твої кишені — це перший місяць у війську, і хліба не вистачає — ти ходиш із відстовбурченими кишенями, повними хліба і хлібних крихт, і тебе змушують пошвидше з’їсти весь той хліб під глузування і стусани, тобі дають на це дві хвилини, й оскільки ти не встигаєш, тобі приносять ще півбуханця чорного й почату пачку солі, і ти пхаєш у себе той найчорніший хліб, глевкий, кислуватий і солоний, ти, той самий, що склав перший курс романо-германської філології й кількома тижнями раніше сперечався з завкафедрою про Фауста і гомункулуса.
А зараз тебе частують тонко накраяним смаженим хлібом, він у міру масний і посолений, але ти ковтаєш його так, наче тобі знову дали тільки дві хвилини, бо ти все ж не прокидаєшся і крізь сон повторюєш: «Спасибі, товаришу сержант», — як тоді на прикордонному полігоні, коли ви два тижні скніли, поприлипавши до біноклів, і коли американські танки «Абрамс», підсилені бундесовою мотопіхотою, відверто розвернулися в бойовий порядок і рвонули просто на вас, до кордону залишалося триста метрів — отак і починалася третя світова — по всіх частинах ревла тривога, а ви, рота розвідки, повинні були загнутися, пардон, загинути першими, тут, коло чужих кордонів, поміж двома Німеччинами, а танки «Абрамс» і беемпе «Мардер» сунули й сунули, двісті метрів до кордону, і ваші радіотелеграфісти вже слухали у власних навушниках, як американи зичать один одному щасливого бою, і тоді ваш комроти, цілий капітан, бриластий боксер-важковаговик, розрядник у дзю-до й самбо, який у третій вправі валив з автомата всі мішені першою кулею, а з пістолета вистрілював дев’яносто вісім зі ста, цей суперкапітан, цей ас розвідки, білий, мов підшивковий матеріал, пролепетів, звертаючись до сержанта Бекмурадова, тихо, але так, що почули всі: «Рашидушко, я перевдягнуся в чисту білизну…» А ти на це хотів крикнути, що мама просила тебе бути обережним і їсти більше макаронів по-флотськи, і танкам лишалося до вас якихось сто метрів, тому ти згадав, як упився на проводах, й Оленка гладила тебе, а ти заснув лицем у неї в долонях, а потім наблював їй на руки, а потім знову заснув, не в змозі навіть обійняти її, тим усе і скінчилося, бо на збірний пункт вона чомусь не прийшла.
Застиглу караулку розриває телефонний зумер: зі штабу попереджують, що в караул виїхав черговий. Младшой метушиться і панікує, розштовхує тебе і другого вартового, ти на мить прокидаєшся і, хапонувши автомат, вилітаєш надвір, у темряву і сніг, ти несешся на пост, метляючи полами довжелезного кожуха, а мінус п’ятнадцять вриваються в тебе крижаним повітрям, і пара валить з розігрітих легень.
Чергова машина просувається обережно, чмихаючи й буксуючи у снігових заносах, потужними фарами вириваючи в темряви добрячі шматки дороги — чи не промайне десь там, у світлі фар, схарапуджена постать вартового, що намагається вибігти на полишений пост. Але ти вже в безпеці, на своїй території, так ніби завжди стояв тут, несеш службу бадьоро і пильно, згідно зі статутом і законом.
Машина спиняється перед караулкою, і черговий, порипуючи снігом, підходить до дверей. Тобі чутно, як він тисне на кнопку дзвінка. Младшой біжить доповідати, двері відчиняються, черговий входить у караулку.
Ти стоїш біля замерзлих бойових машин, вони законсервовані тут, здається, навіки. Тобі зимно, ти ніяк не дочекаєшся, поки черговий запише свою перевірку і поїде назад у штаб давити масу. Тобі тяжко вистояти навіть цих десять хвилин — такий мороз, така холоднеча навколо, а ти ж повинен би вистояти тут, коло цих залізяк, цілих дві години — з першої до третьої. А тому, хто замінить тебе о третій, буде взагалі гаплик — з третьої до п’ятої мороз додає.
Черговий нарешті виходить з караулки, сідає в машину, довго і невміло заводиться, але все-таки рушає, ось він уже коло сусіднього посту — о’кей, можна повертатися до тепла і сновидінь.
Ти настирливо дзвониш у двері, і Младшой відчиняє тобі. Половина третьої, пахне смаженим хлібом. Ти підморгуєш міністрові оборони на стенді і знову падаєш на стілець.
Тої ж миті, коли до кордону залишається сімдесят п’яті метрів, коли твій комроти вже сягнув до мішка по чисту білизну і знову відсунув його вбік, коли тисячі ракет і реактивних снарядів набрякли вибухом, а десь в іншому далекому житті Оленка гладила твою щойно пострижену голову, — тої ж миті танки найманих убивць починають розвертатися. Вам ще не віриться, але так воно є — вони відходять і згортають свої бойові порядки.
«Чергова провокація, — каже замполіт, бо він завжди мусить щось казати, у нього й емблема на петлицях із двох перехрещених язиків, а рясні краплі так і котяться йому по лицю з-під шолома, — чергова провокація, ми знову переконались, як вони нас бояться». — «Слід було відкрити вогонь першими», — каже зелений летьоха, командир взводу. «Витримка і тільки витримка, товариші бійці!» — підсумовує замполіт, брудним носовичком розмазуючи піт по обличчю. Звісно, та хуна, що все вихиляється під музику, в цьому не шарить, тож ти терпляче пояснюєш їй: «Я рік служив там, де дівчьонок бачать лише зрідка по телевізору, це називається балет телебачення гедеер, а якщо у когось від цього нестерпно стоїть, то він ґвалтує німочку в лісопарковій смузі». А потім звертаєшся до портрета на стенді: «Розумієш, ти, салабон задрочений, ми надто змінюємося за два роки служби у твоєму відомстві, і я не певен, чи на краще… Але ваш наказ, товаришу маршал, я обов’язково виконаю і розшукаю той замаскований у лісах „Першинґ“!» Над тобою тріпочуть знамена, і ти в парадній формі, з блискуче начищеним автоматом, стоїш посеред велетенського плацу, сонце шкварить безжально, і краплі поту збігають десь по спині, ти повинен виступити і промовити щось урочисте, і всі чекають, але з твоїх пересохлих вуст зривається тільки те саме «Спасибі, товаришу сержант», і по цих словах духовий оркестр спалахує міддю, лунають перші такти «Слов’янки», і Младшой будить тебе, обережно струшуючи за лікоть: третя година, твоя зміна скінчилася. У напівсні скидаєш кожуха, розряджаєш калаша і бредеш у бік тапчана. Не забуваєш підняти змінника, штовхаєш його в боки і спину, він довго не вірить, що йому вже пора, але врешті таки звільняє коштовне дідівське місце біля розпашілої батареї. Ти заспокоюєш Младшого: «Я не засну, не сци, я просто полежу з розплющеними очима», — і тут-таки засинаєш знову і вже біжиш розжареним полігоном по спеці й піску, з повною викладкою, а потім у тилу ворога захоплюєш командний пункт — це тільки навчання, а ввечері у казармі б’єш молодого по борзій мармизі, бо він, шланг, за весь день так і не виправ тобі мундир, ти молотиш цього салабона задроченого звідкись із Вологди, хоча ще вчора завкафедрою доводив тобі, що Ґете універсальніший від Шіллера.
На ранок хуртовина затихає, сніжинки кружляють легко й повільно, на постах тиша і спокій, ніхто нікого не впіймав, ти спиш під кружляння сніжинок, хоч насправді то вже весна, осипається цвіт, і ти повертаєшся. Під Ляйпциґом саме цвіли сади, коли вас уперше вишикували посеред плацу, а міністр оборони урочисто пообіцяв, що за два роки сади цвістимуть так само.
Скоро привезуть сніданок. Скоро зимі кінець, скоро ти забредеш у саму гущавину, в той сад, де на балконі з виноградом тебе чекає Оленка. Тільки б дочекалася і не вийшла заміж до травня.
