Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис (читать книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Довго, як здалося Кеаве, довелося йому чекати, але ось із темряви долинула пісня. Кеаве впізнав боцманів голос і здивувався: коли це той устиг так нализатися?..

Нарешті в освіт вуличного ліхтаря вступив, заточуючись, боцман. Сатанинська пляшка була схована під бушлатом, застебнутим на всі ґудзики. А в руці він тримав другу пляшку, і, підходячи ближче, раз у раз прикладався до неї.

— Я бачу, — сказав Кеаве, — ти її дістав.

— Не чіпай! — гукнув боцман, відскакуючи назад. — Підступиш ближче — всі зуби тобі повибиваю. Хотів чужими руками жар загрібати?

— Що це ти кажеш! — здивувався Кеаве.

— Що я кажу? — повторив боцман. — Ця пляшка мені дуже подобається, от що. Оце я й кажу. Як дісталася вона мені за Два сантими, я й сам не второпаю. Але будь спокійний — ти її за один сантим не купиш.

— То ти не хочеш її продавати? — видихнув із себе Кеаве.

— Ні, сер! — вигукнув боцман. — Та ковтком рому я тебе, Бог з тобою, почастую.

— Але кажу ж тобі: той, хто володітиме цією пляшкою, попаде в пекло.

— А я так і так туди попаду, — відказав моряк. — Тільки Для подорожі в пекло кращого приятеля, як ця пляшка, я ще не зустрічав. Ні, сер! — вигукнув він знову. — Це тепер моя «ляшка, а ти йди собі звідціля, може, виловиш другу.

— Та невже ти правду кажеш! — скрикнув Кеаве. — Заклинаю тебе, ради твого ж спасіння продай її мені!

— Чхав я на твої байки, — відповів боцман. — Ти мав мене за дурня, та ба — сам тепер бачиш, що мене не обморочиш. Ну та годі, кінець. Не хочеш хильнути рому — сам вип'ю. За твоє здоров'я, голубе, і бувай!

І він подався до середмістя, а разом з ним пішла з нашого оповідання і пляшка.

А Кеаве, наче на крилах вітру, полетів до Кокуа, і великої радості була сповнена для них ця ніч, і у великих гараздах проминали відтоді їхні дні в «Осяйному домі».

ОСТРІВ ГОЛОСІВ

Кеола був одружений з Легуа, дочкою Каламаке, чаклуна острова Молокаї, й жив разом із тестем. Не було людини, розумнішої за цього ворожбита: він умів читати по зорях, він міг провіщати майбутнє по тілах померлих і за допомогою лихих сил; він міг сам ходити в найвищі гори острова, царство демонів, і там наставляти пастки на духів старовини.

Через це ні до кого в усьому Гавайському королівстві не ходило так багато людей просити поради. Обачливі люди без його порад нічого не купували й не продавали, не одружувались і не планували свого життя, не порадившися з ним; і сам король аж двічі викликав його на Кону шукати скарбів Камегамега [39]. І нікого не боялися так, як його, бо з його ворогів декотрі зниділи у хворобах через його заклинання, а декотрі звітрились невідомо куди, так що й сліду не лишилось, і люди марно шукали бодай кісточки з них. Подейкували, що він володіє мистецтвом або хистом давніх героїв, Його бачили вночі в горах, як він переступає з бескида на бескид, і в лісі, як він там ходить, а голова й плечі видніють аж над деревами.

І на вигляд цей Каламаке був незвичайний. Він був чистокровний нащадок найкращих родів Молокаї й Мауї, а проте біліший на виду за будь-якого чужинця; волосся його мало колір сухої трави, а очі були червоні й майже сліпі, так Що на островах аж приказка з'явилася: «Сліпий, як той Каламаке, що може бачити крізь завтрашній день».

Про всі ці подвиги свого тестя Кеола знав дещо з чуток, ще про дещо здогадувався, а решта була йому невідома. Але йому не давала спокою одна річ. Каламаке не ощадив ні на чому — ні на їжі, ні на трунках, ні на одежі — і за все платив новенькими блискучими доларами. «Блищить, як Каламаків долар», — це була ще одна приказка на Вісьмох островах [40]. А проте він ніколи нічого не продавав, не вирощував, не позичав — хіба часом діставав плату за своє чаклування, — і годі було збагнути, звідки в нього стільки срібних монет.

І от якось склалося так, що Кеолина дружина подалася в гості до Каунакакаї, на завітряний бік острова, а чоловіки вирядились у море по рибу. Але Кеола був ледацюга, тож він лежав на веранді й дивився, як прибій накочується на берег, а над скелею кружляють птахи. А в голові стриміла невідчепна думка: думка про блискучі долари. Лягаючи спати, він дивувався з того, що їх так багато, а прокидаючись уранці — з того, що вони такі блискучі, але з думки вони йому не йшли ніколи. Але чомусь якраз того дня він у душі певен був, що дізнається щось. Бо він неначе постеріг, де Каламаке тримає свій скарб, — то була конторка з замками коло стіни у вітальні, під літографованим портретом Камегамега П'ятого та фотографією королеви Вікторії в короні; і ось не далі як напередодні ввечері він знайшов нагоду зазирнути туди й побачив, що торба лежить там порожня. А сьогодні якраз мав прийти пароплав: Кеола вже бачив його дим за Калаупапою, тож він скоро прибуде з запасами краму на цілий місяць, консервованою лососиною й джином та всілякими рідкісними розкошами для Каламаке.

«Отож якщо він сьогодні матиме чим платити за куплене, — міркував собі Кеола, — я напевне знатиму, що він чаклун, а ті долари — з чортової кишені».

І саме при цій думці ззаду підійшов до нього тесть із виразом досади на обличчі.

— То пароплав? — спитав він.

— Так, — відповів Кеола. — Йому лишається зайти до Пелекуну, а потім він буде в нас.

— Тоді нічого не вдієш, — сказав Каламаке, — доведеться поділитись із тобою таємницею, Кеоло, бо я не маю для цього когось кращого. Ходімо в дім.

Отож вони разом увійшли до вітальні, дуже гарно прибраної кімнати, обклеєної шпалерами й завішаної літографіями; там було крісло-гойдалка, стіл і софа європейського взірця. Крім того — полиця з книжками, родинна Біблія посеред столу й конторка з замками коло стіни, так що будь-хто міг бачити, що це дім людини заможної.

Каламаке загадав Кеолі позачиняти віконниці, а сам позамикав усі двері й підняв стільницю конторки. Витяг звідти два разки намиста зі скойок та різних амулетів, жмут якогось сухого зілля, сухого листя з дерев і зелену галузку пальми.

— Те, що я збираюсь робити, — сказав він, — дивніше за будь-яке диво. В давнину були мудрі люди; вони творили дива і ще багато чого, але то було вночі, в темряві, під належними зорями й на відлюдді. А я хочу те саме зробити отут у своєму домі, під ясним оком дня.

По цих словах він поклав Біблію під подушку на софі, так, що всю книжку закрило, видобув теж із конторки мату напрочуд тонкого ткання й наклав купу зілля та листя на пісок у бляшаній жарівні. А потім вони з Кеолою понадівали намисто й поставали на протилежних ріжках мати.

— Надходить час, — сказав чаклун. — Не лякайся.

Тоді підпалив зілля та листя й щось замурмотів, помахуючи пальмовою гілкою. Спочатку в кімнаті, при зачинених віконницях, було тьмяно; та зілля яскраво розгорілось, аж омахи полум'я діставали до Кеоли, і освітило вітальню; потім піднявся дим, аж у Кеоли в голові запаморочилось, і у вухах забриніло мурмотіння Каламаке. І враз мата, на ріжках якої вони стояли, сіпнулась чи шарпнулася — швидше за блискавку, Ту ж мить кімната зникла, і весь дім теж, а з Кеоли неначе геть вибило дух. На очі, на голову накотилися величезні хвилі світла, і він побачив, що його перенесло на плаский берег моря, під палюче сонце. У вухах ревів прибій, а вони з чаклуном стояли на тій самій маті, понімілі, захекані, вчепившись один в одного, і протирали рукою очі.

— Що це було? — вигукнув Кеола, що отямився перший, бо він був молодший. — Здушило так, наче смерть.

— Дарма, — відказав Каламаке. — Вже минулося.

— А де ж це ми, на Бога? — вигукнув Кеола.

— Не в цьому річ, — відказав чарівник. — Опинившись тут, ми Дістали потрібне у свої руки, й треба цим скористатися. Поки я відсапаюсь, збігай на узлісся й принеси по три жмені такої й такої трави й листя з такого й такого дерева — їх тут, як сам побачиш, росте вдосталь. Та поспішай. Треба вернутись додому, поки ще не прийшов пароплав; як нас не буде, це впаде людям у вічі. — І він, важко дихаючи, сів на піску.