Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Воїн із глибоким голосом щось невдоволено буркнув і замовк. Через якийсь час хтось із них смачно сплюнув, і Ерагон почув шипіння слини на палаючій головешці.
— Я ненавиджу ельфів ще дужче за вас,— встряв у розмову третій чолов’яга,— але вони потрібні нам, щоб виграти війну.
— Так-то воно так. А що, коли вони зрадять нас після того, як усе закінчиться? — спитав той, що мав глибокий голос.
— До речі, ви чули... ви чули, що сталося біля Сейнона й Джиліда? — заторохкотів Сверн.— Вони наступали великими силами, та так настирно, що Галбаторікс не зміг їх зупинити, коли вони полізли через стіни.
— Може, він і не збирався їх зупиняти? — засумнівався третій співрозмовник.
Запанувала тривала мовчанка.
— Ось що я думаю,— порушив її чолов’яга з глибоким голосом.— Байдуже, збирався він чи не збирався, але якщо ельфи захочуть повернути свої старі території, ми з ними не впораємось. Вони дужчі й прудкіші за нас, та й магією володіють пречудово.
— Звісно. Але ж у нас є Ерагон! — заперечив Сверн.— Варто йому тільки захотіти, і він один прожене їх у ліс!
— Він? Ха-ха, та він уже більше схожий на ельфа, ніж на людину. Чекати від нього допомоги — це все одно, що надіятись на ургала...
— А ви помітили, що він завжди гладесенько виголений, чи. зранку, чи вдень, чи ввечері? — знову втрутився в розмову третій чоловік.
— Мабуть, використовує для гоління магію.
— Усе не як у людей — магія на кожному кроці. Іноді навіть здається, що краще було б поховатися по печерах і пересидіти там, доки ці кляті маги один одного повбивають. Тільки б нас не займали.
— А чого ж це ти не був такий розумний, коли маги без жодного залізяччя виймали тобі стрілу з плеча?
— Ну то й що! Ця стріла ніколи б не влучила мені в плече, якби не Галбаторікс. Увесь цей шарварок через нього та його розпрокляту магію!
— Твоя правда. Але готовий битись об заклад на свою останню копійчину, що тебе все одно підстрелили б. Ти такий бовдур, що єдиним твоїм ремеслом може бути тільки війна,— пирснув хтось.
— Годі вже вам,— сказав Сверн.— А щодо Ерагона, то він урятував мені життя у Фейнстері.
— Та знаємо. Але якщо ти всоте набридатимеш нам цією побрехенькою, то будеш чистити горщики цілий тиждень, це вже мені повір.
— Але ж урятував...
— Ми самі повинні вміти себе захищати, ось у чому проблема,— озвався чоловік із глибоким голосом після тривалої мовчанки.— Країною нишпорять ельфи, маги й інші дивні створіння, а ми тільки й можемо, що сподіватися на їхню милість. Може, Ерагонові це й подобається, а от мені — не дуже. Усе, що нам зараз потрібно...
— Усе, що нам зараз потрібно,— урвав його Сверн,— це Вершники. Вони наведуть лад у всьому світі.
— Пффф... А де ж вони візьмуть собі драконів? Немає драконів — немає й Вершників! Більше того, ми навіть тоді не будемо впевнені у своїй безпеці. Я не малюк, щоб ховатись у матері під спідницею, але якщо до нас прийде Тінь, то плакали наші голови... Ніхто нас не врятує...
— Щось мені це нагадує... Ти чув про лорда Барста?
— спитав третій чолов’яга.
— Я чув, ніби він з’їв власне серце,— ствердно плямкнув Сверн.
— Про кого це ви? — поцікавився воїн із глибоким голосом.
— Та про Барста ж...
— Про якого Барста?
— Ну, про того графа, що в нього маєток біля Джиліда.
— А це часом не той, що загнав своїх коней у Рамр, тільки тому, що був у кепському гуморі?
— Та той же. Кажуть, він якось прийшов в одне село й наказав усім чоловікам приєднатись до армії Галбаторікса. Ну, власне, як завжди... От тільки чоловіки з того села взяли та й відмовились. А потім ще й напали на солдатів Барста.
— Відчайдухи! — буркнув чолов’яга з глибоким голосом.— Дурки й відчайдухи!
— Але Барст виявився хитрішим. Перш ніж увійти до села, він поставив навколо нього лучників. Ті перебили половину селян, а решту віддубасили до смерті. А коли Барст зловив ватажка, який очолив спротив, то схопив бідолаху за шию й власноруч відірвав йому голову.
— Та буде тобі...
— їй-бо! Відірвав, як курчаті. Але це ще не все...
Потім він наказав спалити живцем усю його родину.
— Певно, той Барст — дужий, як ургал, коли зміг відірвати людині голову,— зітхнув Сверн.
— Щось тут нечисте...
— Магія? — спитав чолов’яга з глибоким голосом.
— Хтозна, він завжди був сильний... Сильний і розумний. Подейкують, коли Барст був іще хлопцем, то вбив пораненого бика, усього лиш раз гепнувши його своїм кулачищем.
— Може, воно й так, але мені все одно здається, що без магії тут не обійшлося.
— Та тобі взагалі під кожним кущем ельфійські маги ввижаються...
Чолов’яга з глибоким голосом пробелькотів на своє виправдання щось незрозуміле й замовк.
На цьому розмова закінчилась. Воїни розбрелися по своїх постах, принаймні Ерагон більше не почув від них жодного слова. Раніше така розмова неабияк занепокоїла б Вершника, та зараз він вирішив продовжити медитацію. Його тілом розтікався солодкий спокій. Він відчував гармонію з усім довкіллям і неймовірно тішився хвилинами блаженства. Але час було повертатися. Ерагон повільно звів довкола своєї свідомості непроникний бар’єр, розплющив очі, випростав ноги, а потім іще кілька хвилин не зводив погляду з рівного полум’я свічки.
За якийсь час він встав із лежака, підійшов до однієї з сідельних торб і дістав звідти перо, пензлик, пляшечку чорнила та кілька аркушів пергаменту, які випросив у старого Джоуда разом з копією «Доміа абр Вірди».
Повернувшись до лежака, Ерагон поклав важку книгу подалі від себе, щоб не забризкати її чорнилом. Потім він прилаштував на колінах щит і розклав на його вигнутій поверхні аркуші пергаменту. Коли юнак відкрив пляшечку з чорнилом і занурив у неї перо, увесь намет сповнився гострим запахом.
Ерагон торкнувся кінчиком пера горла пляшечки, щоб дати змогу зайвому чорнилу стекти, а потім обережно вивів перші руни рідною мовою. Упоравшись, юнак порівняв руни з учорашнім письмом, щоб перевірити, чи поліпшилась його каліграфія. Успіхи були так собі. Якщо каліграфія й поліпшилась, то ледь-ледь, особливо коли порівнювати письмо з рунами «Доміа абр Вірди».
Не бажаючи бити байдики, Вершник іще тричі переписав абетку, приділяючи особливу увагу тим рунам, які давались йому особливо важко. Набивши руку, він повільно, проте впевнено, став записувати думки, що зринали в його голові протягом дня. Ця вправа була корисна не тільки тому, що допомагала краще навчитися писати, а ще й тому, що, пишучи, юнак починав значно глибше розуміти те, що відбувалось навколо.
Вправа давалася нелегко, але Ерагон виконував її з насолодою, бо це нагадувало йому Брома, особливо ті дні, коли старий вигадник учив його, що означає кожна руна.
Записавши все, що вважав за потрібне, юнак ретельно вимив перо, а потім узявся за пензлик і протер ним аркуш пергаменту, майже всуціль вкритий рядами рельєфних літер прадавньої мови.
Ельфійська манера письма, Лідуен Кваедхі, була значно важчою, ніж руни його раси, бо мала заплутані й розмашисті ієрогліфи. Але кидати навчання Ерагон не збирався принаймні з двох причин: по-перше, знати письмо ельфів було потрібно для того, щоб читати їхні манускрипти, а по-друге, за допомогою цього письма можна приховати думки від людей, адже переважна більшість із них не вміли читати ельфійською.
На завершення Ерагон поповнив свій словник, куди записував закляття прадавньою мовою. Він мав гарну пам’ять, але чудово розумів, що пам’ять — річ недосконала, і закляття, котрих він навчився від Брома й Оромиса, все одно колись почнуть забуватися, а може, навіть забудуться в найбільш непідходящу мить.
Попрацювавши над словником, Вершник склав своє письмове приладдя назад у сідельну торбу, натомість дістав звідти скриньку із серцем сердець Глаедра. Попри сотні невдач, він знов і знов намагався поговорити зі старим драконом. Досить скоро Вершник зрозумів, що й сьогодні, певно, нічого не вийде. Тоді він почав читати драконові першу-ліпшу сторінку з «Доміа абр Вірди», де йшлося про звичаї та ритуали гномів.
