Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

— А про що вони дискутують?

— А про що сьогодні, збаламучений большевицькою пропагандою, може дискутувати наш мужик? Тема завжди одна й та сама: як вони незабаром ділитимуть поміж себе панські та попівські лани…

Примирливий, опортуністичний настрій отця пароха наново рознервував Зоню.

Свідомість власного безсилля і той факт, що вона, як її називають дома, адвокат у спідниці, не зуміла провести зборів на селі, відбирали їй охоту не тільки до їжі, а до життя взагалі.

Перший раз виступила в ролі громадської діячки, і — на, маєш: така образлива невдача!

— І чого я взагалі приїздила сюди? — спитала, наче з претензією за витрачений час.

Отець Йоанн зрозумів Зоню так, що вона не знає тепер, як виправдати свою поразку перед нашівським рідношкільним начальством.

— Нічого, панно Зоню, нічого… Я напишу все, як було, і ви ще раз приїдете до нас. Але ми вже не будемо скликати загальних зборів, а згідно закону зберемо довірочну нараду. Тоді заложимо гурток «Рідної школи» і подбаємо про те, щоб до його правління ввійшли самі свої.

— А де ж ті свої у Підберізцях? Я щось їх не бачила в залі.

— Були, панно Зоню, були, але як побачили, що стільки комуністів понаходило, то розбрелись хто куди… Знаєте, тепер такі часи… що ніхто не хоче зв'язуватись з тими галабурдниками… Добре, що так сталося, як сталося… Прошу пити, бо кава стигне…

Щораз менше подобалась Зоні позиція пароха села. Вона знову утверджувалась в тому, що сумнів, чи, краще, підозріння, яке виникло в неї після смерті татка, не без підстав. Люди її кола живуть більше ілюзіями, чим реальними планами на майбутнє, — настільки те майбутнє видається їм безперспективним. Якась кошмарна гра в цю-цю бабки з життям. І чим вона закінчиться?

Взагалі-то настрій в Зоні був препаскудний, що вловила навіть заклопотана хатніми справами їмосць.

— Чогось панна Зонця сьогодні без гумору. Може б, ще філіжаночку кави?

— Дякую. Але якщо маю бути щирою, то замість кави воліла б я чогось міцнішого.

— Але ж прошу дуже, — кинувся єгомосць із звичністю вишколеного гарсона, — чим можу служити? Старка, рум чи коньячок?

Зоня вибрала останнє.

На вулиці Вузькій (саме, де притикає до неї пільна, обросла терням стежина) в ніч з восьмого на дев'яте червня пролунав постріл.

Поцілена в потилицю людина змахнула руками, похитнулася й упала ниць, загороджуючи собою третину вузької вулички.

Поціл був точний. Смерть прийшла моментально.

Людина лежала непорушною брилою, тільки кров у ній ще струменіла, стікаючи з дірки в черепі і поволі в'язнучи в густому поросі.

Собака з найближчого двору занюхав нагнаний вітерцем запах свіжої крові і завив з тоски, що ланцюг не пускає його з місця.

Першою особою, що наткнулася на трупа, була гожа, в тілі молодиця з нашівських міщан. Її врода мала всі атрибути жінки-демона з провінції. Білошкіра брюнетка з довгим носом (який на старості літ уподібнить її до портретів баби-яги), вона мала вульгарний, у повному зубному комплекті рот і великі безсоромні очі, якими стріляла по чоловіках без розбору і милосердя. У слові була по-фарисейськи скромна, що, розуміється, додавало ще більше пікантності її кокетерії.

Зрештою, ми ще зустрінемося з цією кралею. Лише коли у розмові з вами пані Янова (у метриці її чоловік має «Іван») стане розводитися на тему загального падіння молоді, зокрема подружньої вірності, то не дайтеся збити з пантелику, а повірте нам, що це та сама особа, що в ніч з восьмого на дев'яте червня поверталася від коханця і (треба такої неприємності) наткнулася на вулиці Вузькій на трупа.

Запнута у старосвітську турецьку хустину (тепер уже не виробляють таких), вона могла б пройти й невпізнана, якби не подзвенькіт кованих у срібні обручки венеціанських коралів та циганських золотих ковтків [56].

Виснажена коханням, вже засинала на руці в любовника, коли згадала, що чоловік її повертається сьогодні винятково не о дванадцятій вполуднє, як завжди, а о другій вночі.

Тепер дріботить темною Вузькою, попутана хустиною, що б'є їй тороками по литках, безстрашна у своєму великому страсі, витверезіла з любовного похмілля, маючи одне на тямі, аби встигти перед чоловіком дістатися до хати. Аби огріти постіль, заки він постукає у шибу вікна.

У душевному безладі то бубонить молитву до матері божої неустаючої помочі, то клене свій дурний розум, що дав їй так забутись.

Коли людина спішить отак шалено, то в неї, крім того, що трусяться руки й ноги, ще й з зором твориться щось неладне. Від нервової сльозинки полуда спадає на очі. На кілька кроків перед себе не бачить нічого.

Стягнула хустину на стегна, біжить, аж копотить за нею, безпритомна, сліпа, і небагато бракувало, щоб загачила [57] об трупа. Коли ж придивилася, що темно-сіре впоперек дороги — то людина, скрикнула, затулила долонею рота (начеб це могло завернути вигук) і кинулася вбік. Якраз на зарослу терниною стежину, де, можливо, чатував вбивця на свою жертву, заки поклав її трупом.

Чомусь відразу стукнуло її по мозку, що той у пилюці неживий. Мусило занести кров'ю, а може, й ногою наступила на темні драглі. У всякому разі, замість держатися битої дороги, метнулася у терня, зачепилася хустиною і — закам'яніла.

Пропала.

На тернині залишиться шматок червоної матерії, якого вона поночі не зможе знайти, а вранці поліцейські приведуть собаку, дадуть понюхати катранчика, і він запровадить їх аж на її подвір'я.

Мати божа, радь, що робити, бо пропадєніє!

За хвилину-дві чоловік повернеться додому, не застане її в постелі, обійде хату, горище, пивницю, загляне до стайні, до курника, а потім підніме гвалт, побудить сусідів, почнеться суматоха…

Червона нитка, як оте перекотиполе в байці, видасть її гріхопадіння.

Після скількох-то гріховних ночей приносила вранці в церкву свічки, ліпила їх перед іконою матері божої неустаючої помочі, дякувала святій за чисто жіноче зрозуміння, що дотепер не видала матінка її негідні вчинки. В сльозах покути клялася, що це — востаннє. Після цих високих перепросин ставала на коліна перед загратованим віконечком сповідальниці і ще раз, вже не так сердечно і детально, вилущувала свій гріх перед старим, про якого відомо було, що він приглухуватий, священиком.

Після причастя виходила з церкви чиста на тілі й душі, наче після купелі у Пруті, аж до наступної спокуси.

І знову плакала, каялася, і знову сподівалася на безконечне милосердя матері божої неустаючої помочі.

Та цим разом, видно, увірвався терпець наймилосердішої з милосердних. Настала година відпокутувати свій плюгавий гріх.

Відпокутувати? А чи вона відмовляється від покути, матінко божа? Все, найсвятіша, наймилосердіша, найдобріша, все вали на мене, лише захисти від сорому перед людьми. Захочеш — заприсягнуся зараз перед цією мертвою людиною, на свої очі, на муки твого найдорожчого сина, на ясне сонце на небі, на святу земленьку, що вже ніколи-преніколи не уляжу спокусі. До кінця днів своїх оминатиму його, як заповітреного. До кінця своїх днів не дозволю собі на чарку медку, ні на веселу пісню, ні на яскраве плаття. Познімаю з рук і шиї оці брязкальця, а замість їх накладу чорні чотки. Забуду всі дороги, крім тієї, що веде від дому до храму божого. Все-все, що накажеш, матінко божа, лише ще цей один раз-разіський вибав мене з біди.

Знак тому, що сердечна молитва грішниці дійшла до небес, а може, ще й тому, що багато людей спить в цю пору і святі вгорі не такі перевантажені проханням вірних, бо матінка божа зсилає Франі спасенну думку добратися до хати не дорогою, а городами: зняти черевики, щоб собака згубила слід, а там кукурудзами, а звідтіль на левади через потічок і просто в свій садок.

І коли вона валить чужим городом (крихке кукурудзяне листя з хрустінням обломлюється, тільки торкнутися його!), приходить їй на думку, що нічого гіршого не могла зробити, як пуститись босими ногами по пухкій землі. Боже мій, залишає не лише слід десятьох пальців і двох п'ят, але ще й стелить собі дорогу стратованою кукурудзою.