Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Нарешті якийсь вартовий на валу окликнув вершників. Розмовляв він з характерним беарнським акцентом, і друзі невимовно зраділи.
— Свої, друже, свої! — закричав Льобре. — Мсьє Сірано де Бержерак, перша шпага Парижа, і я, його давній друг Кола Льобре, поспішаємо поповнити ваші гасконські лави славних гвардійців.
— Проїжджайте, — показав вартовий. — Он у тому наметі знайдете капітана, — і він з цікавістю розглядав незвичайне лице Сірано, про скандальні подвиги якого наслухався від своїх товаришів, котрі через прізвище вважали його гасконцем.
Капітан де Карбон де Кастель-Жалу, бравий воїн із двома рубцями, що хрест-навхрест перетинали його обличчя, над усе, після короля і кардинала, ставив своїх гасконців і, дізнавшись, що до загону прибув сам Сірано де Бержерак, щиро зрадів.
— Браво, мсьє! Саме вас і бракувало в цьому табірному болоті, де мухи на льоту дохнуть від нудьги. А надто бракувало вас іспанцям, які, без сумніву, мріють спробувати на собі уславлену шпагу знаменитого де Бержерака. Прошу, заходьте до намету. Дуже радий зустріти вас, мсьє гвардійці! Сподіваюся, вам не завадить підкріпитися з дороги?
— Авжеж, не завадить, високоповажаний наш капітане, — запевнив і за себе, і за друга Кола Льобре, з неприхованим задоволенням сповзаючи з коня на землю. — Відверто скажу, що між стільцем і сідлом я залюбки віддав би перевагу кріслу.
Старий вояк, взявшись у боки, розкотисто зареготав.
— Не судіть суворо добрягу Льобре, мсьє капітан, — сказав Сірано. — Він вирішив вступити до вашого загону, щоб супроводжувати мене, бо турбується про мою нікчемну рану кулею навиліт, якої я не збираюся прощати іспанцям.
— Сірано де Бержерак, та ще й розлючений на іспанців! Це для нас неабиякий набуток! Але… дозволю собі пригадати, що маю справу не лише з відважним бійцем, про якого не стихає слава, а й з поетом-гострословом. Нашим гасконцям, а тепер і вашим, дуже не вистачає власної пісні, з якою вони могли б піти в бій, відчуваючи плече Сірано де Бержерака.
— Ви хочете, капітане, щоб я склав таку пісню?
— Це буде вашим першим бойовим ударом по ворогу! — з надією дивлячись на Сірано, сказав капітан.
— Згода! — весело відповів Сірано, — Пісня буде завтра вранці. І ми разом співатимемо її, йдучи на штурм іспанських укріплень.
— Браво, гвардійцю! У вас є чого повчитися, мовби вас і не поранило кулею, як ви про це сказали.
— З-за рогу, капітане.
— Я чув, при облозі Музона?
— Східніше, — невизначено відповів Сірано. На ранок Савіньєн і Кола з’явилися до свого начальника.
— Мсьє капітан де Карбон де Кастель-Жалу! — урочисто оголосив Льобре. — Мій друг Сірано з притаманним йому талантом поета виконав ваше замовлення, ваше почесне доручення. Я ж, схильний, певною мірою, до музики, насмілився покласти його запальні слова на відомий мені простенький сільський мотив, щоб гвардійці могли співати пісню, йдучи в бій.
Напівсонний капітан схопився з ліжка, протер очі, підкрутив вуса і, натягуючи ботфорти, попрохав друзів негайно ж проспівати йому “гімн гасконців”, як назвав він їхнє спільне творіння.
І рано-вранці, ледве сонце освітило гострошпилі дахи міста за фортечною стіною Арраса, з намету капітана полинув двоголосий спів, що відразу ж привернув увагу не тільки гасконських гвардійців, а й стривожених іспанців, які з’явилися на стіні і поки що не могли нічого второпати.
ПІСНЯ ГАСКОНЦІВ
Батьківщина в нас Гасконь!
Хай сестрою стане шпага,
Нашим братом — вірний кінь,
А матусею — відвага!
У гасконців кров одна,
В жилах їй стає все тісно!
Вдвічі більша нам ціна,
Якщо в бій вестиме пісня!
Дружно разом, з нами пісня!
Ми, гасконці, — лишим гнів!
Обмінятись можна з нами:
Серце візьмем в ворогів,
А своє даруєм дамі!
Щастя з нами, серце — дамі!
Ми сини твої, Гасконь,
Нам сестра надії — шпага,
Щирим братом — спритний кінь,
Наша ненька — це відвага!
Строєм їдуть трубачі
І збирають пташок зграю.
Біля свічки уночі
Пташки ті про нас гадають.
Пташки в зграї, а гадають!
Рано-вранці гряне бій!
Січем зліва, колем справа!
Трощим косу смерті злій!
Перемога! З нами слава!
Наше право, наша слава!
Батьком став нам край Гасконь
І сестрою — ловка шпага,
Ратним братом — вірний кінь,
Горда матір — це відвага!
Шпага, кінь, Гасконь, відвага!
Капітан міцно обійняв Сірано, потім Льобре, а далі відкинув запону намету.
— Співати, всім співати, мої гвардійці! — наказав він.
І зазвучала пісня, слова якої підказував Бержерак, а заспівував Кола Льобре:
Батьківщина в нас Гасконь!
Хай сестрою стане шпага!
Кінцівку пісні, здавалося, співав уже весь табір гасконців:
Шпага, кінь, Гасконь, відвага!
…Однак наступного дня становище у французькому таборі раптом ускладнилося.
Свіжі іспанські війська під командуванням інфанта, спадкоємця габсбурзького престолу, зайшли в тил французів. Отже, ті, що довго тримали в облозі ворогів, тепер самі опинилися в оточенні.
Перестали підвозити боєприпаси, доставляти поповнення і провіант ддя людей і коней. Візки маркітанток спорожніли. Голодні бійці ремствували, — як відомо, солдатська хоробрість живиться через шлунок. Помітно падав дух французів, що так несподівано потрапили в неймовірну западню і скруту.
Місцеві селяни, котрі непомітно пробралися до французького табору, розповіли: позаду гасконців капітана де Карбона розташувалися війська генерала Гарсіа, що переважали їх числом.
У цей час, коли всі занепали духом, Сірано де Бержерак прийшов до намету свого командира.
— Мсьє капітан! Наші гасконці готуються їсти власні ботфорти, призначення яких, звісно, зовсім інше. Повірте, це викликає в мене огиду і, здається, аж ніяк не в’яжеться з порядним вихованням гвардійців.
— А що ж нам робити? — розвів руками капітан. — І дворянин, і селянин однаково хочуть їсти. На такій чортовій оранці, — показав він на знівечене вибухами ядер, траншеями поле біля фортечних стін, — виростають тільки людські кістки…
— Перед тим як почати штурм Арраса, треба прорвати кільце блокади. Ви згодні зі мною, капітане?
— А що, думка непогана! — враз пожвавішав де Карбон. — Тільки в генерала Гарсіа людей утричі більше, ніж у нас.
— Зате втричі менше хоробрості, до того ж іспанці на чужій землі, а вона завжди горить під ногами.
— Я відправлю гінця до маршала. Якщо він дасть згоду, то неодмінно включу вас, Сірано, до ударного загону, який піде в бій з вашою піснею,
— Дякую, капітане, — вклонився Сірано. — Цікаво, чи не той це генерал Гарсіа, котрий командував іспанцями в Папській області?
— А хто його там міг бачити, мсьє де Бержерак?
— Я знаю тих, хто зустрічався з його стрільцями з-за рогу.
— Сподіваюся, ви матимете нагоду в цьому переконатися. Принаймні якщо генерала Гарсіа з його військом перекинули сюди з Італії, то, думаю, справи Іспанії в затяжній війні далеко не блискучі, — зробив далекоглядний висновок мсьє де Карбон.
— Я постараюсь, капітане, дістати відповідь на ці питання з перших вуст, — знову вклонився Сірано де Бержерак і, церемонно скинувши капелюха, сказав, виходячи з намету: — Ваш слуга!
Гонець гасконців верхи на коні притьмом поскакав до маршала, щоб одержати дозвіл на вилазку.
Він повернувся аж надвечір — із простреленим капелюхом, змучений і голодний. Навіть у маршала його не пригостили. Цим гінцем був Льобре.
Незважаючи на втому, він бадьоро звернувся до гасконців:
— Віват! — На його завше круглому і добродушному обличчі, що останніми днями помітно змарніло, сяйнула усмішка. — Є дозвіл на вилазку! Але якби в мене спитали ради, то я б приурочив би наш напад на іспанців до їхнього обіду. Так хочеться попоїсти за їхнім столом, навіть не будучи запрошеним. Люблю іспанську кухню! У нас дома куховарила іспанка. Як вона готувала! Язик можна проковтнути!
