Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

— Нє, він мексиканець. Він каже, що хоче за цей допотопний мушкет п’ятсот песо.

Тьомик рішуче стукнув кулаком по столу:

— Я беру!

— Не спіши, — остудив я Тьомика і прискіпався до мексиканця: — А як у вас з набоями?

— Е-е-е… Ну, набоїв у мене немає, — промимрив бродячий крамар, і я зрозумів, що ствол крадений, — але… але ви можете прикупити їх у будь-якому мисливському магазині. А щоб зробити пробний постріл, замість дробу достатньо зарядити дробовик сіллю! У мене є два патрони.

— Нє, без набоїв ми не беремо, — промовив я, пихато відкопиливши нижню губу.

— Але й-й-а… — встряв був Тьомик, та я тут же наступив йому на ногу під столом, примусивши заткнутись.

— Нехай так, сеньйори, — покірливо схилив голову мексиканець, — чотириста п’ятдесят…

Я переможно зиркнув на Тьомика, мовляв, кого ти будеш вчити бізнесу, салабоне?

— Чотириста, і ні песо більше, аміґо, — кажу тому замурзаному спекулянтові.

Мексиканець гарненько вилаявся іспанською, сплюнув на підлогу пивнички, але погодився. З якимось тоскним передчуттям я допоміг Тьомику відрахувати купюри, після чого мексиканець хутко сховав їх за пазуху і зник.

— Ґрасіас, аміґо! — кинув йому вслід Артем, з любов’ю притуливши дробовик до грудей. Його обличчя сяяло невимовним щастям.

Затим ми одночасно злодійкувато роззирнулись навкруги — адже щойно придбали вогнепальну зброю без будь-яких документів прямо посеред людного ресторану, — однак ніхто, схоже, не звертав на нас ані найменшої уваги.

— Це діло треба обмити, — нарешті сказав я.

Тьомик ствердно хрюкнув. Ми свиснули офіціантку й хильнули ще по п’ятдесят грам.

— Ти коли-небудь був на полюванні? — зрештою поцікавився мій товариш.

— Нє, — кажу, — а ти?

— І я не був, але відчуваю, що стану запеклим мисливцем. У мене аж руки сверблять. Треба десь випробувати покупку, — від Тьомикової апатії не лишилося й сліду. Мій компаньйон ожив, посвіжішав, підморгував мексиканкам у барі й час від часу любляче погладжував стареньку проржавілу двостволку, яка спокійно лежала поряд з ним на столі.

— Але ж у тебе немає набоїв, — я знав, що це, в принципі, не аргумент, однак чомусь несвідомо передчував, що нам не варто того вечора пертися на полювання.

— Ти ж чув, що сказав мексиканець, її можна зарядити сіллю! Це ж тільки попробувати. А набої якось потім купимо.

Сказавши це, Тьомик безстрашно підвівся, незграбно метеляючи руками, зібрав сільнички з найближчих столиків і безцеремонно розпихав їх собі у кишені. «Все, — думаю собі, — сьогодні будуть трупи…»

— Ну, добре, — прогудів я, коли Тьомик всівся назад за стіл. — На кого підемо полювати?

— На слонів, — не задумуючись, ляпнув Тьомик.

Я почухав голову.

— Чувак, а ти впевнений, що в Мексиці, ну, взагалі в Америці водяться слони? — спитав я, одночасно гарячково копирсаючись у закапелках пам’яті, стараючись відшукати у захмелілій голові залишки знань, отриманих на уроках географії. Я так сильно розмірковував, що аж у очах потемніло.

Тьомик спочатку образився на моє зауваження, але нічого не відповів, призадумався. Хоча, гадаю, в дійсності він теж не знав напевне, чи є у Мексиці слони.

Тож на цьому все могло би й скінчитись. Ми ще погомоніли б трохи, поблювали б у туалеті та й пішли б собі тихенько спати. Однак Фортуна на той момент уже зробила половину справи і геть не збиралася відступати на півшляху.

— У Мексиці є слони, сеньйори, — зненацька долинув чийсь авторитетний голос з-за моєї спини.

Ми з напарником озирнулись. За сусіднім столиком, одним із тих, з яких Тьомик нахабно нахапав сільничок, сидів пристойно одягнутий і порядний на вигляд (я б навіть сказав — інтелігентний) смаглявий чоловічок.

— У Мексиці водяться слони, — впевнено повторив він.

Говорив чоловічок грамотною англійською, хоч і з відчутним іспаномовним акцентом.

— Де? — мене все ще не полишали сумніви.

— Ось тут, в Юкатані. Хіба ви, сеньйори, ніколи не чули про юкатанських слонів — Loxodonta yucatana [34]?

— Ми ці… як їх… ми бізнесмени, а не ботаніки, — розвів я руками, ледь не перекинувши порожній келих.

— А-а, тоді все зрозуміло, — інтелігентно промовив чоловічок. — Просто хотів, щоб ви знали, що мексиканські слони ні в чому не поступаються африканським чи індійським.

Відтак мексиканець відвернувся від нас і байдужим поглядом почав роздивлятися пляшки у барі навпроти.

Моє нутро підказувало, що пора йти блювати і лягти спати, однак Тьомик думав інакше. Він схопив мене за комір й підтягнув до себе.

— Слухай, друзяко, а цей мексиканець, по-моєму, доволі симпатичний хлоп, — шепотом почав він, на що я стенув плечима. — Він викликає у мене потужне почуття довіри.

— І що?

— Запропонуй йому, хай покаже нам, де водяться місцеві слони. Попроси, може, він зробить нам еску… ексру… екскрус… тьфу, блін, турне в ареал їхнього проживання!

— Нє, чувак, не буду, — я інтенсивно замахав головою. — Це, мабуть, далеко звідси, і взагалі…

Я хотів доказати «не треба», але тут якось ніби ненароком зазирнув у Тьомикові очі. Переді мною сидів уже не Тьомик, а сирота, який випрошує окраєць хліба, раб, що благає володаря про помилування, Мойсей посеред пустелі з армією голодних євреїв за плечима. І з дробовиком у руках. «Ет, чорти б його забрали, — подумав я, — хай буде так, буде тобі екскурсія!»

— Ну, добре, — пхицьнув я, — тільки для тебе, Тьомо.

Я підвівся, хитаючись, мігрував до столика незнайомця, підсунув собі стільця і всівся. Той, здавалося, не помічав мене, незворушно роздивляючись етикетки на пляшках.

— Кгм… — прокашлявся я і почав: — Сеньйоре, дозвольте вас пригостити випивкою, — я знав, як починати серйозні бесіди з мексиканцями.

Незнайомець чемненько прокашлявся у відповідь і кивнув. Я зробив замовлення офіціантці. Тьомик миттю підсів збоку, після чого я, набравши глибокодумного вигляду, продовжив:

— Ви знаєте, шановний, ми з компаньйоном не тільки бізнесмени, але й ці… дай, Боже, пам’яті… натурщики-любителі…

Мексиканець здивовано звів брови.

— Ой, нє, — похопився я, — я мав на увазі натуралісти-любителі. І ми, знаєте, настільки любителі, що ще ні разу не бачили на власні очі оту вашу славетну Лоходонту юкатанську.

— О, ви багато пропустили, сеньйори, — вставив інтелігент, багатозначно прицмокнувши.

— Таки так, — погодився я, — ми це усвідомлюємо, і саме тому хотіли б дізнатися, де саме можна подивитись на мексиканських слонів наживо, так би мовити, у дикій природі. Може, ви нам якось підсобили б? Влаштували б, так би мовити, невеличку екскурсію…

— Я б із задоволенням, — індиферентно пробубонів мексиканець, — це тут зовсім поряд, сьогодні, кажуть, хтось навіть бачив недалеко за містом великого самця. Чесно кажучи, вам це місце будь-який місцевий хлопчак покаже.

Я окинув бар затуманеним поглядом. Хлопчаків не було. Коли повернув голову назад, Тьомик уже благально склав руки на грудях і вп’явся у мене знетямленими очиськами. Я уважно оглянув Тьомика — мій внутрішній голос горлав, аж захлинався, попереджаючи, заклинаючи не робити цього, — але я сказав:

— Сеньйоре, ми хочемо, щоб ви показали нам слона просто зараз.

— Сьогодні вже пізно…

— Ми заплатимо вам!

Інтелігент ще разок бухикнув, по-інтелігентськи прикрившись долонею, і запитав:

— Скільки?

— Даю сто песо… Ні? Добре, сто п’ятдесят!

Мексиканець скептично метельнув головою, зблиснувши у півтемряві лукавими зіницями.

— Назвіть свою ціну! — нетерпляче випалив я.

— Ну, скажімо, за триста я був би згоден прогулятися з вами й подивитися на слонів.

Я запитально глипнув на Тьомика.

— Я згоден навіть на тисячу, — зціпивши зуби, прошепотів він, а я тоді, пригадую, подумав, що, якщо у Мексиці таки існують слони, то Тьомик ще до півночі настріляє цілий табун. Ніяк не менше.

— Згода, — відказав я інтелігенту, — Триста песо. Але гроші отримаєш не раніше, аніж ми побачимо першого слона.