Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович (электронная книга .TXT) 📗

Вітер бив тепер у ліву вилицю, [36] і судно, хоч як, мабуть, старався стерновий утримати його на заданому курсі, пручалося, збочуючи вправо.

Сонце торкнулося води, хвилі ніби повищали, зіп'явшись навшпиньки.

Ще раз-другий серед них ми бачили, як виткнувся дивний темно-сірий плавник. Потім зник…

— Акули відстали, — мовив Євмен. — Ходімо, — узяв він мене за руку.

Пізніше я не раз подумки вертатимуся до цієї фатальної миті, запитуватиму себе: що ж трапилося? Чому потонув «Гідролог»?

Ми з Євменом пройшли з півбака до корми, де хлопці, усівшись на трюм, співали пісню.

Я встиг ще подумати про те, що пісня, її срібнодзвонна мелодія невидимою ниттю завжди єднає наші серця з рідним берегом.

І раптом прогримів страшний вибух, а судно, підкинуте ним, ніби плюхнулось на щось тверде. Палубу накренило. Всі, хто на ній стояв, опинилися ліворуч, біля фальшборту. Знизу, одна за одною, підступали високі хвилі. Над водою клубочився дим; густий пар, вирвавшись із машинного відсіку, огорнув судно пеленою. Кожен із нас ніби опинився в паровій.

— Що трапилося?! — злякано перепитували ми один одного.

— Не знаю…

— Не розумію…

Хлопці стояли бліді мов смерть. З Євменової руки, вище ліктя, сочилася кров. Од вдару об пілерс [37] у мене боліла щока й скроня — обличчя було розсічене, і на губах я відчув солоний присмак крові.

Знову навіщось подумав, згадавши слова Філіпа Кусто: «Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми…»

Капітан, штурмани кинулися вниз, у машинне відділення. За ними побіг і дехто з матросів.

«Гідролог», навалившись на лівий борт, помітно осів.

Тепер на палубу висипали всі учасники експедиції. Всі… якщо не брати до уваги тих, кого вже не було в живих.

З машинного відділення в розпачі вибіг помічник механіка:

— Вахта загинула! — сказав він і по-дитячому голосно заплакав.

— Нас торпедовано, — кинув схвильовано боцман, пробігаючи палубою. — За мною, хлопці, до підшкіперської. Заведемо пластир під днище.

Матроси побігли за боцманом. Я пошкунделяв теж.

— Вибух справді схожий був на розрив торпеди, — озвався літній матрос.

— Так ось воно що за плавник бачили ми вдалині,— заявив Євмен. — Виходить, то була башта підводного човна!

— Який плавник? — запитав його боцман.

Ми про все розповіли.

— Чому ж ви не сповістили в штурманську? — дорікнув хтось із матросів.

— Про кожну акулу сповіщати? — перепитав Євмен. — А ми з Василем були впевнені, що то акула.

— Телепні!

— Швидше, швидше, браття! — кинув боцман, розплутуючи підкільні зав'язки брезентового пластиру.

Так званий пластир Макарова — кілька чотирикутних, накладених одне на одне полотнищ брезенту, між якими вміщено парусинові прокладки, — заведений на пробоїну в днищі чи борту судна, під натиском води прилипає до країв пробоїни, припиняючи водотечу всередину судна.

— Хлопці… пластир не потрібний, — мало не плачучи, сказав штурман, прибігши до підшкіперської.— Пробоїна така, що її нічим не залатати. Судно ушкоджене в саме серце і вже втрачає плавучість. Наказ капітана: шлюпки — на воду!

Усі кинулися на горішню палубу, де обабіч, на дерев'яних підставках кіль-блоків, стояли зачохлені чотири шлюпки-шестірки.

Кожен робив те, що йому належало робити згідно з розкладом шлюпочної тривоги: заткнули пробкою отвір у днищі шлюпки… вставили стерно і закріпили його сорлінем до зовнішнього борту судна… зняли ланцюгові стопори.

Я допомагав хлопцям чим міг.

— Ставай до корди! — наказав хтось із матросів.

Я прикипів долонями до металевої ручки механізму, з допомогою якого вивалюється [38] шлюпка. Поворот, другий, ще, ще — і нижня частина шлюпбалки — п'ята — заворушилася в так званому башмаку: шлюпбалка, в якої на талях висіла шлюпка, почала повертатися навколо своєї осі.

Сусідню шлюпку вивалювали теж. Та на протилежному борту спусковий механізм заклинило — вивалити шлюпку не було ніякої можливості.

— Гаразд, — прийняв рішення капітан. — Спускайте дві, а решту попробуємо вручну.

Одну-таки з тих, що заклинило, вдалося посадити на воду.

Отже, були готові три шлюпки.

Почувся голос капітана по аварійній сигналізації:

— Кожному спуститися в каюту, взяти найнеобхідніше і негайно бути на палубі!

— Що тобі, Васько, взяти? — запитав мене Євмен, розуміючи, що я зі своєю пошкодженою ногою можу й не встигнути.

— Візьми в чемодані на дні целофановий кульок — в ньому все, що мені потрібно. Біжи!

В каюту я так і не зайшов. Поки спустився на спардек, хлопці вже повернулися.

— А твого чемодана немає,— сказав Євмен.

— Як — немає?!

— Немає — і все.

— ?..

— Василь, Василь Петрович! — почув я ззаду. Савелій Гудзонович стояв, тримаючи в руках мій чемодан та ще якусь валізу.

— Візьми, — мовив. — Я виніс, щоб тобі не спускатися вниз.

— Дякую, Гудзоновичу!

З чемодана я дістав водонепроникний пакет, в якому були всі мої скарби: фото мами, два невеличкі збірники лірики та щоденник Кузьмича.

Той пакет я поклав за пазуху, а все інше залишив на палубі.

Нас усіх — не так уже й багато, хто врятувався од вибуху, — розмістили в трьох шлюпках. У ту, куди наказали спуститися мені, потрапив заступник начальника експедиції Генріх Левкович Уткін, Євмен, Толстиков, два океанологи і два машиністи, обпечені парою.

— На весла!

Шлюпки почали відходити од судна.

Ми бачили, як «Гідролог» все нижчає, осідаючи у воду.

Згустилася темрява.

На тлі вечорового неба стриміли нахилені в наш бік щогли. Та й вони почали зменшуватися.

Раптом на одній із них востаннє зблиснув аварійний огонь — і настала тиша.

Хвилі зімкнули свої долоні. Але з глибини, на тому місці, де в океанську пучину погружався «Гідролог», сочилося світло. Ніби перед тим, як піти в темну могилу, корабель посилав нам, живим, прощальний привіт.

III. Тайфун

Лише тепер, вночі, у човні, коли спало напруження, отямившись від потрясіння, кожен із нас відчув невимовний біль утрати.

Потонуло судно. Але найстрашніше, що разом із ним на дно пішли люди, майже вся машинна вахта — шість чоловік, та ще чотири океанологи, електрик і судновий лікар, каюти яких були по лівому борту, куди припав удар.

Загинуло дванадцять товаришів, третина експедиції.

Не хотілося вірити, важко було подумати, що таке в наш час можливе. Проте від дійсності нікуди не дінешся.

Усівшись по двоє на банках, [39] ми мовчки гребли, налягаючи на весла.

Кожного разу, щоб зробити гребок, мій напарник — присадкуватий, низькорослий Євмен — намацував ногами поперечний брус, у який намагався впертися. Та, не знаходячи його, черевиками попадав на мої ступні, боляче притискував їх до ребристого мата.

— Поміняйся із стерновим, — порадив я.

— Гаразд.

Євмен пішов на кормове сидіння, до румпеля, а замість нього ліворуч мене сів Савелій Гудзонович.

— То це ви помітили «акулячий» плавник? — перевівши подих, запитав він.

— Ми…

— Ну, й прогавили. Можна було б відвернути нещастя.

— Яким чином?

— Не знаю. У всякому разі — помилка ваша, що не сповістили на місток. Погано, — додав Толстиков, — про основну причину катастрофи радист не встиг повідомити на Батьківщину.

— То хоч SOS подали?

— Подали, але жодне судно на нього не відгукнулося. В ефірі «запрацювала» якась потужна глушилка, створюючи перешкоду для радіозв'язку. Знайомий почерк! — вигукнув Гудзонович.

— Авжеж, знайомий, — погодивсь я. — Хижаки замітають сліди…

Капітан, що був з пораненими та матросами-гребцями на передній шлюпці, наказав решті човнів дотримуватися їхнього курсу — прямувати на північний захід, де не сьогодні-завтра, запевняв він, ми натрапимо на суходіл.