451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗
Він ступив правою ногою, потім лівою, тоді знов правою. Вийшов на пустельну вулицю.
Хай вулиця й цілком пустельна, ніколи не скажеш напевне, чи перейдеш її благополучно; машина може зненацька вигулькнути на підйомі, за чотири квартали звідси, і не встигнеш оком змигнути, як вона наскочить на тебе й помчить далі.
Він вирішив не рахувати кроків. Не озирався ні ліворуч, ні праворуч. Світло вуличних ліхтарів здавалося таким самим підступно яскравим і гарячим, як проміння опівденного сонця.
Він прислухався до шуму машини, що набирала швидкість; гуркіт долинав справа, за два квартали від нього. Вогні фар підстрибували, то спалахували, то згасали, і нарешті освітили Монтега.
Йди, не зупиняйся.
Монтег на мить загаявся, міцніше стис у руках книжки і примусив себе зрушити з місця. Його ноги мимохіть заквапилися, побігли, але він уголос присоромив себе і далі пішов спокійно. Він був уже на середині вулиці, проте й ревіння автомобіля наростало — машина набирала швидкість.
Безперечно, поліція. Побачили мене. Байдуже, спокійніше, не озирайся, не показуй, що це тебе тривожить. Іди, йди, от і все.
Машина мчала. Машина ревіла. Машина дедалі пришвидшувала лет. Машина завивала. Машина гуркотіла. Вона летіла, майже не торкаючись дороги. Вона мчала зі свистом, мов куля, випущена з невидимої рушниці. Сто двадцять миль на годину. Сто тридцять. Монтег стис зуби. Здавалося, рухливе світло фар обпікає йому легені, від нього тіпаються повіки, липким потом вкривається тіло.
Монтег безглуздо човгав ногами, почав говорити сам до себе, нараз не витримав і побіг. Він викидав ноги якомога далі, одну, другу, вперед, уперед! Господи! Господи! Він випустив книжку, зупинився, повернув був назад, передумав, знову кинувся вперед, закричав в асфальтову порожнечу, а жук-автомобіль мчав по свою здобич — ось уже між ними двісті футів, сто, дев’яносто, вісімдесят, сімдесят… Монтег задихався, розмахував руками, високо підкидав ноги, викидав їх уперед, біг, біг, а машина дедалі ближче, ближче, реве, сигналить… Монтег повернув голову назустріч сяйву фар — машини не було, вона потонула у власному світлі, лише сліпучий факел врізався в Монтега, ревіння, полум’я! Зараз, зараз вона наскочить на нього!..
Монтег спіткнувся і впав.
Я загинув! Усе, кінець!
Але падіння врятувало його. За мить до того, як наскочити на Монтега, шалений жук раптом різко завернув, обминув його і щез. Монтег лежав долілиць, уткнувшись обличчям в асфальт. Вибухи реготу долинули до нього разом із синім димом відпрацьованих газів.
Його права рука простягнута уперед. Він підвів її й побачив — на самісінькій пучці середнього пальця чорніла вузенька смужка: автомобіль, промчавши повз нього, торкнувся її шиною. З недовірою дивлячись на чорну риску, Монтег повільно підвівся.
Отже, це не поліція?
Він глянув на бульвар. Порожньо. Ні, не поліція, а просто машина, напхана підлітками, певне, років дванадцяти-шістнадцяти. Галаслива, криклива, вересклива ватага дітей вирушила на прогулянку; діти побачили чоловіка— він ішов пішки, а це так незвичайно, така дивина в наші дні, й вирішили: “Нумо зіб’ємо його!” Вони навіть не підозрювали, що це той самий утікач Монтег. Так, просто собі зграя підлітків — надумали покататися місячної ночі, зі свистом промчати миль п’ятсот чи шістсот з такою швидкістю, що обличчя замерзає од вітру. Хтозна, чи повернуться вони додому на світанні, чи будуть живі — в цьому й полягала принадність таких пригод.
Вони хотіли вбити мене, подумав Монтег. Він стояв, похитуючись; потривожене повітря й пилюга ще вирували навколо нього. Він помацав садно на щоці. Еге ж, вони хотіли вбити мене, просто так, ні сіло ні впало.
Монтег побрів до ще далекого тротуару, наказуючи ногам рухатись. Якимось дивом він підняв розкидані книжки, але не пам’ятав, як нахилявся, як збирав їх. Тепер він перекладав їх з однієї руки в другу, наче гравець карти перед складним ходом.
Може, це вони вбили Кларису?
Він зупинився й подумки повторив: “Може, це вони вбили Кларису?”
Йому захотілося закричати й кинутися за ними навздогін.
На очах виступили сльози.
Він урятувався тому, що впав. Водій вчасно збагнув, навіть не збагнув, а відчув, побачивши розпростерте тіло, що машина, наскочивши на нього на такій швидкості, перекинеться і всі пасажири вилетять геть. А якби Монтег не впав?
Він затамував подих.
У кінці бульвару, за чотири квартали від нього, жук зменшив швидкість, круто розвернувся на двох колесах і тепер мчав назад, тим самим боком вулиці, порушуючи правила руху.
Але Монтег був уже в безпеці, сховавшись у темному провулку; саме сюди він і йшов — годину чи, може, хвилину. Здригаючись од нічної прохолоди, він озирнувся. Жук промчав повз нього, вискочив на середину бульвару і щез; знову вибухнув сміх, потривоживши нічну тишу, і вщух.
Йдучи в пітьмі провулком, Монтег бачив, як падали й падали з неба вертольоти, мов перші сніжинки майбутньої довгої зими…
Будинок оповивала тиша.
Монтег підійшов ззаду, вдихаючи густий нічний росяний запах нарцисів, троянд і вологої трави. Доторкнувся до засклених дверей чорного ходу, — вони були незамкнені, — прислухався і прослизнув усередину…
“Пані Блек, ви спите? — думав він. — Я знаю, що роблю зле, але ваш чоловік чинив так само з іншими й ніколи по питав себе, добре це чи ні, ніколи не замислювався й не картав себе. А тепер, оскільки ви дружина пожежника, настав і ваш час, вогонь знищить ваш дім за всі будинки, які спалив ваш чоловік, за всіх людей, яких він, не задумуючись, робив нещасними”.
Будинок німував.
Монтег сховав книжки на кухні й знову щезнув у провулок. Озирнувшись, побачив: будинок спав, як і досі, темний і спокійний.
Він ішов через місто; в небі, наче клапті подертого паперу, кружляли вертольоти. Монтег зайшов у телефонну кабіну, що самотньо стояла біля якоїсь зачиненої на ніч крамниці, й подав сигнал тривоги. Потім стояв, щулячись від нічного холоду, і чекав, коли вдалині завиють пожежні сирени і “Саламандри” з гуркотом помчать палити дім Блека. Сам Блек зараз на роботі, але його дружина, тремтячи від ранішнього повітря, стоятиме й дивитиметься, як палає й завалюється дах її будинку. А поки що вона спокійно спить.
На добраніч, пані Блек.
— Фабер!
Стук у двері, ще, потім шепіт і чекання. Нарешті, після довгої хвилини, в маленькому будинку Фабера блимнув вогник. Що хвилина, і задні двері прочинилися.
Вони мовчки дивилися один на одного в напівмороці, Фабер і Монтег, наче не вірили власним очам. Потім Фабер поворухнувся, вхопив Монтега, втяг його всередину, посадив на стілець, знову підійшов до дверей і постояв там, прислухаючись. У передранішній тиші вили сирени.
Фабер зачинив двері й повернувся до кімнати. Монтег проказав:
— Я поводився наче дурень, з самого початку й до кінця. Мені не можна довго залишатися тут. Я йду, бозна-куди.
— Принаймні ви натворили дурниць, намагаючись зробити добре діло, — відповів Фабер. — Я думав, ви померли. Пристрій, який я вам дав…
— Згорів.
— Я чув, як брандмейстер розмовляв з вами, а потім раптом запала тиша. Я мало не пішов розшукувати вас.
— Брандмейстер мертвий. Він побачив кульку, почув ваш голос, хотів вистежити вас. Я вбив його з вогнемета.
Фабер сів і якийсь час мовчав.
— Боже, як усе це могло статися? — заговорив Монтег. — Адже лише вчора все було гаразд, а сьогодні я відчуваю, що гину. Скільки разів людина може гинути і все одно залишатися живою? Мені важко дихати. Бітті мертвий, а колись же він був моїм другом; Міллі покинула мене, а я вважав її своєю дружиною; тепер я нічого не знаю. Мій будинок згорів, у мене немає роботи, я сам мушу втікати… По дорозі сюди я підклав книжки в будинок пожежника. Господи боже мій, скільки я накоїв за один тиждень!
— Ви зробили те, що мали зробити. Так мусило статися.
