Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (книги серии онлайн .txt) 📗
Може, вона скиглить і скаржиться, тому що заяча душа?
— Хочете? — я простягнула їй крижаного оленя на долоні. Чесно кажучи, він і за лося зійшов би. І за козу. Але однаково був гарний і головне твердо стояв на чотирьох прозорих ніжках.
— Олександре, яка краса! — Ельвіра взяла оленя в руки. — Ліно… Ми тут плели всіляку нісенітницю… Адже ви не дуже переймаєтеся?
— А я нічого й не чула, — чесно зізналася я.
Принц полегшено зітхнув.
Цікаво, які це в них таємниці?
Оберон повернувся пізно ввечері. Я вже дрімала, коли за мною прибіг начальник варти.
— Ліно! Тебе до короля! — повідомив він.
Я і зраділа, і злякалася. Прихопила про всяк випадок посох — раптом знову візьмуть у розвідку?
Оберон стояв посеред шатра, вигляд у нього був утомлений і якийсь невиразний.
— Ліно, добрий вечір… Як справи?
— Добре… ваша величносте.
— Я хочу тобі сказати одну важливу річ. Потім можу забути, а це дуже серйозно… Я навчу тебе, як повернутися у твій світ. Одним кроком. Без моєї допомоги.
— Зараз? — я мало посоха не впустила.
— Ні, не зараз. Коли Королівство осяде на місці, пустить коріння й збудує замок. Тоді. Якщо мене не буде поряд.
— Як це вас не буде поряд?
Він глянув мені в очі.
— Я хотів сказати, якщо мене вб’ють. У нас попереду небезпечна дорога. Дуже небезпечна.
Я дивилася на нього, не знаходячи слів. Те, що він казав, було неможливе. Як це — його вб’ють?!
— Отже, ти подумки малюєш лінію… посохом, зосередившись на чомусь, заради чого тобі необхідно повернутися. Це може бути людина чи абстрактне поняття, це неважливо. Потрапити у свій світ насправді легко, набагато важче, ніж проникати в чужий… І робиш цей крок. І ти вдома — сидиш собі на лавці, падає сніг…
— Ваша величносте, — сказала я тремтливим голосом, — вас не можуть убити.
Він усміхнувся. Поклав руку мені на плече.
— Я ще живий, як бачиш, і вмирати не збираюся. Але якщо не передбачу таку можливість — буду дурнем чи злочинцем. Ти все запам’ятала?
Я повернулася до місця своєї ночівлі — до шатра-намета на березі крижаної річки, — мов п’яна, не бачачи, куди йду. Наступила в темряві Гарольдові на ногу.
— Ти чого?!
— Вибач.
— Ти чого? — запитав він уже іншим тоном. Зрозумів, що мені зле.
— Гарольде…
Я затнулася. Мені треба було з кимось поговорити. От як просто в розвідці чи в бойовому строю — тільки поглядай навсібіч, тільки встигай знищувати чудовиськ… І як важко, коли треба поговорити, а не знаєш, із чого почати.
— Гарольде… А ти свого батька пам’ятаєш?
Він не чекав такого запитання.
— Пам’ятаю, звичайно… А що? — здивувався він.
— Він… загинув?
— Так, — на щастя, Гарольд говорив спокійно. — Вони, моряки, завжди прощаються назавжди, коли йдуть… Мені було десять років.
— А від мене пішов батько, — сказала я ображено.
— Як пішов?
— Дуже просто. Зібрав свої речі й пішов. Я була ще маленька, проте пам’ятаю. Я думала, він хоча б зателефонує потім… Однак він жодного разу не подзвонив! Навіть не поцікавився, як я! Краще б…
Я затулила собі рота долонею.
— Краще б він помер? — закінчив за мене Гарольд.
— Так не можна говорити.
— Я знаю, що не можна… А навіщо ти про це почала?
Ми сиділи поруч на згорнутому в рулон матраці. Табір засинав. Темне небо мерехтіло, немов легка блискуча тканина від подуву вітру. Шуміла крижана річка.
— Принц ненормальний, — сказала я сумно. — У нього такий батько… А йому все не подобається.
— Що не подобається?
Я спохопилася — не бовкнути б зайвого.
— Ну, ходить незадоволений якийсь… Ще принцеси ці… Гарольде, а я б хотіла, щоб Оберон був моїм батьком.
Я боялася, що Гарольд засміється. Чи фиркне. Чи ще якось насміхатиметься. Та він мовчав, і я була йому вдячна.
На річці тріснув лід. Впала у воду велика бурулька. І знову тиша, шум води. Запах туману.
— Знаєш, — сказав Гарольд, — це моя провина, що ми вдвох одного сосуна підбили. Він був твій. Просто вони в останню мить помінялися місцями.
— Та облиш. Адже все добре скінчилося.
— Добре… А могло не скінчитися. У нас попереду ще стільки страховищ… І вже першого разу я промахнувся.
— Ну, ми ж один одного страхуємо!
— Ліночко, — сказав Гарольд, — ти справжній друг.
І ми замовкли.
Розділ п’ятнадиятий
Перепочинок
За ті кілька днів, які минули після битви під чорним лісом, я по-новому усвідомила слова Оберона: у цих краях без мага нікому не вижити.
Від стражників, звичайно, теж була користь: вони, виявляється, здатні не тільки на чатах брати під козирок. Їхні мечі й піки дуже вчасно стали у пригоді, коли з непримітної печери (яку, втім, Оберон нам показав) гуртом полізли, штовхаючись і напираючи один на одного, істоти, схожі на величезні відрубані пальці з короткими ніжками біля основи. Я від такого видовища на мить втратила самовладання, а начальник варти — аж ніяк, він метнувся в саму тисняву сікти й рубати, і «пальці» скоренько вшилися, залишаючи на полі бою трупи товаришів і зрошуючи каміння темно-коричневою кров’ю.
Та що могли вдіяти стражники, коли з міжгір’я перед караваном раптом випливла гігантська одутла постать, схожа на воскреслу смертельну хворобу?
Оберон схаменувся першим, його посох вистрілив білою мерехтливою сіткою, що обплутала чудовисько. Надбіг Ланс, посохом піймав звислі нитки, потяг на себе. Гарольд поспішив на допомогу старшим. Я підскочила до Ланса — той вхопив мій посох, зачепив ним край «сіті», знову вклав мені в руки й поскакав. Я залишилася тримати тоненьку нитку, на кінці якої ворушилася в коконі істота-пухлина, чудовисько-нарив. Від нього несло жахом і тугою всіх лікарень і кладовищ на світі. Я подумала: що буде, якщо нитка обірветься?..
Ми з Лансом і Гарольдом з трьох боків тягнули сітку до землі. Оберон на Фіалці мчав колами, заплутуючи чудовисько в білу пломеніючу спіраль. Страшна тварюка зіщулилася, зібгалася, як клапоть газети, скрутилася в джгут і зникла, тільки туман розтанув на тому місці та впали на землю клапті сіті.
І що б тут вдіяли стражники?
Минали дні за днями. Я втомилася. Днювала й ночувала з посохом у руках, щомиті чекала нападу — з неба, з-за спини, з-під землі. Нервова напруга давалася взнаки: якось я мало не вбила Гарольда, який у сутінках несподівано вигулькнув з-за каменя.
— Ти чого?!
— Нічого… — я опустила посох. — Вибач…
Здавалося, кінця-краю не буде цим бридким чудесам і підлим небезпекам, аж якось опівдні ми вийшли на зелений лужок біля звичайнісінького зеленого лісу. Співали звичайнісінькі пташки, паслися білі кози, і звичайнісінький хлопчисько (ну, може, не зовсім звичайний — у нього були перетинки між пальцями) витріщився на нас із подивом і жахом.
— Ну от, — полегшено сказав Гарольд.
У каравані за нашими спинами заговорили голосніше, засміялися, хтось заспівав. Я подумала: може, це і є та нова земля, яку шукав Оберон? Може, тут і зупинимося?
Цей світ оточували гребені зубчастих скель. Бігла річка, досить широка, спокійна, і впадала в озеро. На горбі селище стояло; нам назустріч виступило місцеве начальство: сивий старигань, який підтримував власну бороду, і огрядна чорнява жінка в гарній вовняній накидці.
— Мир вам, — сказав, уклонившись, Оберон. — Чи дасть ця земля притулок і відпочинок мандрівному Королівству?
Вони називали себе річковими людьми й вирощували на її дні якийсь особливий підводний злак. Жили не так щоб дуже багато (річка була маленька, не могла всіх прогодувати, постійно виникали суперечки через підводні наділи), проте й не бідно: у лісі водилися птахи й дичина, в озері — риба, на берегах ріс льон, паслися кози. Працювали сім’ями, старійшину обирали громадою. Загалом жили собі на втіху, хіба що чудовиська з навколишніх гір інколи могли потягнути ґаву-пастушка.
