Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Але навіть не в цьому головний смисл — приречено–трагічний, катастрофічно–невблаганний, караюче–незворотний для тих, що тепер живуть тут. На відміну від 60–х років минулого століття, коли посягання на Бога сколихнуло повстання, цього разу ніхто не повстав. Не заволав! Навіть не заплакав від немочі.
Хрестопадіння у центрі Києва навіть не стало топовою подією у теленовинах, у яких одні захлинаючись рапортують про покращення життя вже сьогодні, а інші солодко купаються на дні президентських унітазів, вбачаючи у цьому якнайвищий кайф торжества свободи слова.
Хрестопадіння у центрі Києва посеред 2012 року було тестом. Чи заслуговують вони, щоб повернутися до них обличчям, щоб черговий раз подати їм руку, щоб відпустити їм гріхи, щоб зупинити їх над прірвою?
Цей тест Божого Промислу вони не пройшли. Тому я не дивуюся, що добра на цій, колись благословенній, землі нема. І не буде.
Часом находить на тебе хвиля — піду сам власноруч навертати, бодай дещицю, але свою внести. Щоб зупинити це божевілля. Може, цієї краплі лише єдиної й бракує, щоб переважити на протилежних терезах торжествуюче тотальне зло.
Гнаний такими відчайдушними пориваннями, я поїхав на свій найрідніший галицький «п’ємонт». Бандерівський духовно–національний епіцентр, який делегував в історію України не лише Степана Бандеру, а весь провід Повстанської армії, який першим у 1990 році підняв синьо–жовтий прапор і вперше в СРСР ліквідував міськком КПРС, після якого вже кволо чвалав патріотичною ходою Львів. Стрий — моя батьківщина і моїх героїв — українських тамплієрів.
Я зібрав патріотів і спитав. Якщо я піду, як і у 1990 році, до людей, і скажу: люди, я не дам вам грошей, яких я не маю, я не буду вас принижувати, купуючи вас, як баранів на торговищі.
Я покладу знову, як це було у 1990–му, своє життя на олтар, щоб відстояти вашу честь і вашу гідність. Я піду за вашим вибором у Верховну Раду, щоб ви знову стали людьми, а не були бидлом, на яке перетворили вас ці хрестоломи, я піду, щоб знову повернути вам свободу, яку ми здобули у 1991–му.
Патріоти, які знають народні настрої, сказали мені: марна справа. Вони не будуть слухати, що ти говориш, а будуть дивитися у руки, що ти їм даси. Якщо ти скажеш, що я вас купляти не буду, вони відвернуться від тебе. Тепер за таких, які їх не купують, барани не голосують.
І це у бандерівському лоні, у духовно–національній світлиці.
У ній, у світлиці, стало так темно. Заволокло чорним тлом духовної погорільщини.
Я ще ловлюся за соломинку — а як пастирі? Що вони кажуть з амвона? Мені переповіли слова дуже високого владики. Коли йому дорікнули, що надто вже ласі на мамону, себто грошву, служителі церкви, у відповідь було філософічно сказано:
— Що ви дивуєтеся? За гроші Христа продали.
На Ісусі нині немає живого місця від поцілунків Юди. Зацілували до смерті. Ще до розп’яття.
Посеред ремесел, які дають змогу заробляти кавалок хліба, аби мати змогу писати книжки, на яких в Україні на хліб не заробиш, є такий — політичний консалтинг.
За ним до мене звернулися правовірні жерці демократії, головна жриця яких сидить у в’язниці. Я їм знову запропонував себе у ролі фронтовика на війні із режимом олігархів.
У відповідь місцеблюститель вождя, що у неволі, і за сумісництвом баптистський пастор, який щонеділі тлумачить людям Біблію у молитовному будинку, заявив, що місце у списку кандидатів у народні депутати України коштує за встановленим ним тарифом сім мільйонів доларів.
За місце на війні проти режиму. Якщо право стати солдатом коштує сім мільйонів, то тоді цей режим вічний.
У стані відчаю я написав відкритого листа Юлії Тимошенко, якій не тільки глибоко співчуваю нині, але якій на попередніх парламентських і президентських виборах допомагав перемагати. Наївно вірячи, що вона та іже з нею — з іншого тіста.
ЛИСТ У В'ЯЗНИЦЮ
«Шановна Юліє Володимирівно!
Вперше і, дай Боже, щоб востаннє, мені доводиться писати листа у в’язницю.
Річ у тому, Юліє Володимирівно, що днями до мене звернулися ваші соратники із пропозицією взяти участь у виборчій кампанії, а саме допомогти «опустити» ваших головних ворогів на спільному електоральному полі, тобто Віталія Кличка і Віктора Ющенка.
Знаючи ваші особисті принципи у стосунках із «любими друзями», у цьому не було нічого дивного.
Ясна річ, що задля боротьби з вашими старими і новими ворогами належало вступати у вашу «каманду». Мені було повідомлено, що умови приєднання до об’єднаної опозиції, яка веде смертельну боротьбу із режимом, оголосять мені при особистій зустрічі.
І от прийшов посланець і мовчки намалював мені на папері цифру — СІМ. Відтак зіжмакав папірець, пошматував його на кавалки і спалив.
Правду кажучи, я й не відразу второпав цю полум’яну пантоміму, відтак мені було розшифровано на чистій демократичній мові: за місце у команді, тобто у списку партії Юлії Тимошенко «Батьківщина», я маю заплатити сім мільйонів доларів.
З урахуванням заслуг перед Батьківщиною у лапках і без лапок мені може бути надана знижка, оскільки вищеназваний тариф за місце в окопі фронту проти режиму становить для пересічного патріота саме сім мільйонів американських доларів, і не менше.
Сказати, що я був просто у шоку, значить нічого не сказати. Із вашого партійного «бункера» на вулиці Турівській я вийшов як приголомшений.
Звичайно, уся ця маячня про мільйони, яких я не можу мати, та й не хочу мати за визначенням, може викликати хіба що гомеричний регіт. Мільйони в Україні можна тільки вкрасти, а не заробити, тим паче письменнику і професору університету.
Але навіть якщо б я мав не просто мільйони, а мільярди, якими володієте ви, Юліє Володимирівно, і які так ретельно береже ваш чоловік–втікач у Празі, то як давати їх у якості хабара вам, політв’язню, що мордується у казематах і розказує, що страждає і мучиться у боротьбі із корупційним кримінальним режимом? От що лупить наповал, от що доводить до психологічної контузії.
Завше, коли обухом по голові б’є нечуване потрясіння, ловишся за соломинку. Тому розділяючи із багатьма людьми вдома і за межами України жаль за вами — за жінкою за ґратами, я спочатку наївним чином плекав надію, що ви тут ні при чому, що це пастори, які поки що на волі, торгують вашою неволею, конвертуючи ваш кримінал у свій капітал.
Але мені надійшло тлумачення: усе погоджено із Качанівкою — таке рішення Юлії Володимирівни.
І тут я згадав: з–за ґрат ви нещодавно дали месидж українському народу — за мандати треба платити! Усе збіглося.
Ви, Юліє Володимирівно, може, аж занадто добре розумієтеся на цінах на газ, завдяки чому Україна платить за нього удвічі більше, ніж Німеччина. Але ви зовсім нічого не тямите у принципах демократії, коли кажете, що у західних країнах бізнесмени фінансово підтримують політичні партії. Як професор політології, надам вам коротку лекцію, яка широко викладена у моєму 4–томнику, подарованому вам. Але, очевидно, ви належите до людей, які книжки не читають.
Так–от, там бізнесмен може спонсорувати партії, але усі зразу, щоб не було підозри, що він когось одного купує. Подруге, він вкладає гроші у демократичний процес, а не купує мандат. По–третє, усі ці внески — під мікроскопом суспільства, і звіти про кожен цент, що йде від бізнесу у політику, ретельно друкуються. А не так, як робиться у вас: сума хабара на папірці, який рветься надрібно і з’їдається.
Якби за 300 років партійної демократії виявився бодай один факт, що бізнесмену за його фінансовий внесок дали мандат, це була б бомба! У Європі і США це означало б — смерть демократії! І торжество політичної корупції.
Старожили українського парламентаризму можуть підтвердити, що цю отруту у Верховну Раду ще в середині 90–х принесли саме ви, Юліє Володимирівно, коли із Павлом Івановичем почали поодинці і вроздріб скуповувати депутатів в цілому і кожне їхнє голосування зокрема. Саме ви є праматір’ю усіх «тушок», тушканчиків та всіляких інших сортів мутантів у Верховній Раді.
