Живі книги - Іванцова Міла (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗
– Чого ти, дурненька? – спитала і сама злякалася свого голосу. – Може, їсти хочеш?
Жінка повернулася до квартири, зайшла на кухню, постояла задумливо перед відкритим майже порожнім холодильником, відрізала шмат ковбаси і винесла його на сходи. Та кішки вже ніде не було.
21
Недільного вечора кав’ярня була повна народу.
– А хіба домовлялися? – вражено підняла брови книжниця Аня.
– Ви про що? – здивувалася не менше, але не виказала цього Амалія.
– Та сьогодні просто якась читацька конференція виходить! Усі зібралися «на вогник»! І пан Віктор, і Женя, а тут і ви! – пояснила Аня.
– А столиків вільних, між іншим, немає! А хіба ви, пані Амаліє, з кимось домовлялися про зустріч? У сенсі – з Книгою? – по-діловому відреагувала Віра.
– Та ні, – знітилася Читачка, – я просто так. А що, вже без домовленості з Книгою до вас і завітати не можна?
– Можна, можна! – дівчата замахали руками. – Ми вам завжди раді! Тільки-от місце вам є хіба що за столиком із паном Віктором і Женею. Ви ж не проти?
– А хто така Женя? Може… – затнулася вона, – я заважатиму? Може, я краще піду?
– Та ні, Господи, що то ви подумали?! – знову махнула рукою Аня. – Женя – теж наша Читачка, як і ви. Ось забігла по дорозі поділитися враженнями від учорашньої Книги. Ми їй таку шикарну жінку підшукали – має свою модельну агенцію та купу цікавих історій!
– Оце так! Дійсно, ваша акція набирає обертів! Мої вітання керівництву!
– А то! Стараємося! Керівництво ніби задоволене, директорка постійно цікавиться, як «читання» просувається, – приязно розповідала Віра. – Ви проходьте, вони там, на вашому ярусі сидять. Щось принести? Вина, на жаль, вам сьогодні не передавали.
– Ой, Віро! Я й від учорашнього подиву досі не оговталася! – жінка хмикнула і рушила сходами вгору, але за мить озирнулася. – Я б випила молочний коктейль, можна?
– Без проблем! – всміхнулася Віра.
Зустріч у кав’ярні з Віктором, яку так-сяк можна було передбачити, несподівано перетворилася на посиденьки втрьох. Виявляється, він учора вирушив із Амалією на прогулянку і забув, що збирався попросити дівчат погортати їхню картотеку й обрати собі «щось почитати», точніше, «когось». Тож зайшов сьогодні. Та дівчата були надто зайняті, щоб приділити цьому час. Неділя – метушливий день. Погода чудова, усі гуляють і завертають до кав’ярень посидіти відпочити. Хоч і чимало їх навколо й кожен обирає на свій смак, – чи то паб, чи японську кухню, чи львівську каву та наїдки, – цьому закладу й надвечір’я не принесло спокою.
Слідом за Віктором з’явилася ця дівчина, що, певно, теж більше хотіла поспілкуватися з книжницями, ніж усістися за стіл. Віра й Аня перезирнулися, швиденько познайомили їх, вручили Жені коробку-картотеку, попросили її допомогти й порадили скоріше займати на верхньому ярусі столик, який щойно звільнився.
Усе це сталося надто швидко, але ніхто не заперечував, і за кілька хвилин немолодий сивочолий чоловік у темних окулярах і невисока тендітна дівчина (сьогодні в спідниці, блузці й на підборах) уже сиділи за столиком і пили сік. Женя мала вихідний, і після вчорашньої бійки та лікарні сьогодні хотіла повернутися в те місце, де розмова зі Златою ніби накачала її новими силами. Заново прокрутити в голові почуте, знову відчути в грудях той згусток енергії, який ніби розхлюпала через того придурка Дена й хвилювання за Іллю. Ден іще півночі наярював їй на мобільний, аж доки не відповіла й не вилаяла його останніми словами, щоб дійшло, а потім вимкнула слухавку.
На ранок прийшло повідомлення про 32 пропущені виклики і есемеска: «Я ж тебе люблю!» Женька прочитала, зітхнула й зателефонувала мамі. Вона планувала сьогодні зайти додому, якось налагодити стосунки. Якби ще Жора в цей час був на роботі… Розмова з мамою попри очікування не вилилася в докори й нарікання. Вона й сама наче почувалася винною, що дитина пішла «в чужі люди», казала, що не ображається й що двері завжди відкриті, раптом і повернутися схоче, то будь ласка… Здивована таким перебігом розмови, Женя сказала, що має вільний день і готова прийти «на чай», проте виявилося, що мама з Жорою зібралися за місто до його родичів і побачитися не вдасться.
Іллі телефонувати вона не наважувалася, щоб не розбудити, бо після таких ударів по голові треба спокій і спокій… Вона б його провідала, але цілком реально уявляла, яку «радість» спричинить його батькам її поява, тож не наривалася. Чи то дійсно «акції» Іллі пішли вгору, чи жіноча жалість до пораненого спрацювала, але вчорашній випадок щось перевернув у дівочій душі і та бійка все прокручувалася перед її очима, змушуючи серце стискатися.
Ілля зателефонував сам десь перед обідом, сказав, що довго спав, що загалом усе добре, але брова розпухла, око запливло, синець ого-го і з такою пикою краще кілька днів посидіти вдома. Чи полежати. Бо його таки хилить лягти.
Женька веліла спати й спати. А ще, за бажання, звісно, подзвонювати. А на кінець розмови чомусь вибачилася за Дена, ніби це вона була винна, що того понесло розбиратися…
Отже, зустрічі з мамою та з Іллею відпали. А вільний день котився собі далі. І незадіяними лишалися шкільні приятельки, які й досі уявлення не мали про її переїзд. Тож була нагода зустрітися і все, як то кажуть, «перетерти». Вона випрасувала спідницю, вдягла тоненької тканини літню блузку, дістала з картатої сумки босоніжки на підборах, вирівняла волосся, нафарбувалася, збризнулася парфумами й вирушила на зустріч із подружками. Адже навіть коли це подружки твоїх шкільних років, вигляд бажано мати бездоганний. Бо – свідомо чи ні – кожна буде вдивлятися в інших і порівнювати. А Женьці від учорашнього ранку було на кого рівнятися!
І от уже надвечір, коли дівчата, втомлені блуканням по місту, сидінням у кафешках, знову блуканням, обміном новинами, розмовами про різне, безглуздим реготом і поїданням солодощів, розпрощалися на Контрактовій площі, Женька озирнулася на всі боки і швидко попрямувала до місця, яке тримала в таємниці і від Іллі, і від подружок.
До моменту появи Амалії вони встигли розговоритися. На диво, між людьми, які щойно познайомилися, не виникало незручностей чи «реверансів», ну, хіба що на перших хвилинах, коли Віктор називав дівчину на «ви». Але Женька попросила «не старити» її, вони разом засміялися, і бар’єр у спілкуванні було подолано. Дівчина справді була вродженим психологом, і на її щирість та безпосередність люди зазвичай відгукувалися так само. Розмова точилася навколо акції «Живі книги», вони ділилися враженнями від «читання», а потім раптом Віктор безпомилково визначив причину, з якої дівчина подалася в Читачі. Та навіть розгубилася й подумала, чи не заперечити, але цей чоловік, очей якого вона не бачила, навряд чи становив для неї якусь загрозу. У нього свої проблеми, у неї – свої. Кожен має власні цілі і якось до них рухається.
– Так. Я небезкорислива Читачка, – всміхнулася дівчина. – Але ж хіба це заборонено? Не всі ж тут ходять розважатися, як ви. Он, розповідали, тут іще й письменниця «захостилася», сюжети вишукує для нових романів. А люди й раді ввійти в історію! Ви з нею не перетиналися? Цікаво, як виглядають живі письменниці?
– Перетинався, – стримав усмішку Віктор, – але «як виглядають» – це не до мене.
– Ой, пробачте! – знітилася дівчина й постукала себе кулаком по лобі.
– Та нічого, це навіть приємно, коли в розмові люди забувають, що я не такий, як вони, значить, не все так погано, – сказав він і раптом завмер.
– Добрий вечір! Дозволите біля вас присісти? – Женька побачила струнку худорляву жінку в довгій прямій сукні та легкому піджаку. Але увагу її привернули не розгублений вираз обличчя й не одяг пані, а мереживні рукавички, що доходили майже до ліктя, де починався вкорочений рукав піджака.
– Оце так зустріч! Прошу, пані Амаліє! Будьте як удома. – Віктор розвернувся корпусом до дами й трохи підвівся зі стільця. – Це Євгенія. Теж тутешня Читачка.
