Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Ладо рідна — призабута Мати, Визволи із темряви негод! Щоб розвіяв сутінки закляті Наш великий вогняний народ!
Щоб у небі, на землі, в безмежжі Загримів непереможний РА! Тріскають кайдани і мережі — Народилась Радості пора!
3 січня 1976 року
ПАДІННЯ ЛЮЦИФЕРА
Роздуми письменника-фантаста про космоісторію Сонячної системи
Перед людиною завжди стояла проблема історичної пам’яті. Хто нехтує нею, той, як слушно й грізно попереджує Чингіз Айтматов у романі «І довше віку триває день», стає манкуртом, безпам’ятним біороботом, здатним лише виконувати чужі імперативи. Та не менше, а може, й більше, потрібна людям космоісторична пам’ять. Хто ми? Звідки? Куди? Що таке Земля, Сонце, Галактика, живі істоти на планеті? Хто такі Люди Мислячі, здатні стати геологічною і космічною силою, як твердив В. Вернадський? І куди має прикластися та сила?
Авторові цих рядків можуть заперечити, що прадіди не залишили нам космоісторичних спогадів та манускриптів, а тому й пам’ятати нічого: сучасна наука пише, мовляв, на білому аркуші людської свідомості, і власне космоісторія починається лише тепер, коли астрономія, астрофізика, космогонія та космологія озброєні найповнішою технологією дослідження світобудови.
Таке заперечення принаймні наївне. Пращури глибоко й болісно замислювалися над походженням і долею Всесвіту. І хоч їхні перекази, міфи, космогонічні конструкції видаються нам дитячими, примітивними, ненауковими, слід якнайсерйозніше прислухатися, придивитися до знаків духовної алгебри, викарбуваних на скрижалях віків. Вони недарма передавалися від покоління до покоління. Недарма нас хвилюють ці таємні символи, ніби якийсь ще не розв’язаний нами алгоритм грандіозної загадки. Хто уважно вивчав прадавні казки, перекази, міфи Еллади та Аріаварти-Індії, кодекси майя та містерії Єгипту, той відзначав трагічність і катастрофізм космоісторії. Всі релігійні, містичні, казкові джерела дружно твердять про космічну небезпеку і необхідність рятунку. Якого? Від кого? Якщо світобудова є творінням високого деміурга, то чому треба «рятуватись»? Та й чи можна врятуватися від того, хто тебе сотворив, ким би він не був — Космократором чи Природою? Очевидно, що для давніх гностиків, котрі твердили про суперечливість і зловісність світу, проблема рятунку не була лише химерним схоластичним розмірковуванням.
Така одностайність насторожує і змушує прочитати древні ієрогліфи духу, застосовуючи до них ключ сучасного аналізу та синтезу. Не слід ігнорувати найфантастичнішу ідею попередників, якщо вона несе в собі бодай іскру серйозного досвіду й попередження. Космос демонструє безліч катастроф, і яка теорія ймовірності гарантує нам безпеку в ту чи іншу мить буття людства? Тому будьмо пильними і не пропустімо тривожного сигналу біди, запаленого прабатьками на обрії минулого.
Епоха наша дивовижна, неймовірно динамічна. Нам лише здається, що все відбувається так, як було у віках. Насправді багатомірні зміни наростають у кожній бадилині, клітині, в наших тілах, душах, серцях, в сонцях, галактиках, атомах. Колись розчарованому життям Екклезіастові ввижалося, що «нема нічого нового під сонцем», бо його розум і чуття були замкнені у звуженій темниці убогої космогонії, у теологічному карцері інфернальної ойкумени. Та що казати про мислителів, припорошених пилом віків, коли навіть багато сучасників нинішньої космічної епохи забувають або й взагалі не думають про те, що ми пливемо на хисткому кораблику Планети вируючим потоком Зоряної Ріки, і на цьому шляху, в цих мандрах кожен поворот річища — диво, за кожною кручею несподіванки, де на нас чигають і грози, і ніжні співи птахів, і блискавиці та катастрофи, і зустрічі з коханими чи ворогами, з метеликами й драконами, і розв’язання всіх вузлів та запитань, які ми ставимо перед власним духом, розумом і серцем.
Космоісторія Сонячної Сім’ї ще дуже й дуже таємна. Існує безліч припущень, гіпотез, але твердо встановленої точки зору на «родовід» нашої планетарної домівки нема.
Астробіологія, родоначальником якої був наш великий учений Олександр Чижевський, вивчає тісні зв’язки земної біосфери з динамікою Сонця й зоряного космосу. Жива тканина планети чутливо реагує на кожний навіть найменший енергосплеск у далеких світах. Так звані періоди бурхливого або спокійного Сонця запускають або зупиняють маховик епідемій чи пандемій на Землі, впливають на здоров’я, врожаї, ціноутворення, психонастрої — тобто, практично на все. Нагромаджена інформація дає змогу зробити висновок, що життя й розум міріадами ниток пов’язані з Мегасвітом, з Безмірністю. Геліобіологія довела це неспростовно: ритми сонячної активності чітко фіксуються рослинним світом планети. Проте добутий експериментальний матеріал не лише розв’язував давні вузли, а й наплутував безліч інших. Наприклад, виникає запитання: чому максимум сонячної активності життєдайно впливає на флору і цілком негативно та руйнівно на людину? Якщо життя взагалі і мисляча істота зокрема виникли в результаті діяльності Сонця і основою генезису біосфери є промениста динаміка нашого світила, то чому окремі фази космічних ураганів пригнічують нас? Чи не втратило людство десь у минулому високу відповідність космічним процесам і тепер змушене ховатися в щілинах будівель, скафандрів, лікарень від вимогливого потоку материнського джерела?
І ще одне запитання: чому тепер на Землі відсутнє будь-яке життєтворення? Вчені, маючи напрочуд тонкі методи досліджень і аналізу, не відзначили ще жодного факту переходу «мертвого» в «живе», неорганічних структур у якийсь, бодай найпримітивніший, організм. У чому річ? Сонце втратило свою дітородну потенцію? Чи винне материнське лоно праматері Геї (Землі)?
Сторінки наукових та фантастичних книжок в усьому світі переповнені розмаїтими припущеннями про походження життя. Хто твердить, що вітальні спори занесені через безодні космічних просторів з інших світів, хто переконує, що біосферний пагінець прищеплено на планеті інтродукторами з високорозвинутих цивілізацій. Є й послідовники відомого англійського астрофізика Джінса, котрі переконані, що життя є «виродженням матерії», її хворобою, котра уражує субстанцію в періоди певних несприятливих ситуацій.
Автор цих рядків прихильник концепції, котра стверджує стихійне, природне, закономірне зародження біосфери, як тільки для цього виникають сприятливі астроумови і є відповідний енергопотенціал, критична вітальна маса речовини. Ця критична маса не може бути меншою, ніж, скажімо, планета певної величини. Скоріше за все, Земля була мінімальним «інкубатором», у якому «зоряний птах» міг «висидіти» своє пташеня, здатне оволодіти динамікою буття і породити Розум. На таких планетах, як Марс чи Меркурій, реакція життєтворення, може, й спалахувала, але згасала, не маючи достатньої маси «вітального палива».
Добре пише про цей хвилюючий момент французький учений-еволюціоніст П. Тейяр де Шарден у книзі «Феномен людини»[5]: «Ледве народившись, життя вже кишить». Саме — кишить! А це означає, що життя невіддільне від матерії, є її модусом, її закономірним виявом на певному щаблі розвитку. В. Вернадський вважав, що відоме нам земне життя — лише якась грань, відображення, іскра вселенського життя, котре має безмірну розмаїтість і чиї екзотичні форми можуть розвиватися й буяти навіть в атмосферах великих планет типу Юпітера, Сатурна, на поверхнях теплих інфразірок, у глибинах водяних планет, навіть у хромосфері чи фотосфері Сонця, зірок. Ясна річ, що говорити про контакт з такими проявами косможиття поки що не доводиться.
Проте повернімося до головного питання, що його ми зачепили: як почав працювати земний «інкубатор», якщо він не функціонує тепер? Чому лоно планети перестало плодоносити? Припущення деяких учених, що життєтворення відбувається, але вже існуюче життя миттєво знищує «новонароджених», щоб зберегти свою суверенність першожителів, неспроможне. Експерименти з розшуку таких процесів ставилися настільки чисто й коректно, що всякий сумнів відпадає: лоно Землі в цю епоху не народжує дітей.
