Намір! - Дереш Любко (бесплатные полные книги .txt) 📗
А ще знову подумав: «Це та, котру я візьму зі собою».
Гоца докурила і пішла по темному коридору наліво, на кухню, таку ж велику, як майстерня. Ввімкнула музику. Музика лунала неголосно, але рівно. Мабуть, у приміщенні теж було кілька динаміків у різних кімнатах. Грало щось мелодійне і ритмічне, з м’якими басами. Теж мінімал, завдяки сьогоднішнім сетам я вже навчився його впізнавати. Під враженням від атмосфери майстерні, музика здалася такою ж, як і його власниця – чистою і красивою.
Я знову роззирнувся по приміщенню. Художники викидують великі порції енергії, коли малюють, і від цього робочий простір стає завішаний їх думками, як павутиною. У просторі Гоци мені було комфортно, довкола неї було свіжо й чисто.
Повернулася вона з недавно розпочатою пляшкою «мартіні», запотілою, бо щойно з холодильника. Випила трохи з горла і передала мені. У животі забурчало – мені хотілося не випивки, а чогось поїсти. І все ж ковтнув добряче. «Мартіні» виявилося солодким і зігріваючим. Після нього з’явилося бажання запалити цигарку і ковтнути ще тої пахучої краси. У її майстерні я почувався захищеним. Жоден із нас нікуди не поспішав, особливо я: ніж проводити час у квартирі Акопа, волів енджоювати лайфом тут.
Ще раз лиґнув із плящини, наслухаючи, як добріють внутрішні органи. Гоца теж окосіла, вона і в кафе ще добре хиляла.
– Знаєш такого Леонардо да Вінчі? А Мікеланджело? Знаєш?! Молодець. Напевне, готувався, перед тим як іти дивитися на картинки? – Гоца посміхнулася. – Вони великі, але не творці. Відтворювачі. Що бачили, те й малювали. Вони не створили нічого нового для ока. Нічого сенсаційного, нічого потойбічного. А нефігуратив – я спеціально хотіла тобі розкрити цю таємницю, теж підготувалася – нефігуратив дозволяє у творчості бути вільним. Ти можеш робити, що хочеш. Ніщо не стримує, головне – не стримуй себе сам. Творчість значить розкутість. Спонтанність. Це свобода. Ти розумієш, що я кажу?
– Я розумію, що ти кажеш, – повторив я. «Мартіні» вдарило у ноги.
– Існує така річ, як абстракція. – Гоца зробила смішний жест пальцями, ніби взяла це слово у «лапки». – Абстракція нічого сама про себе не говорить. Кожен мусить сам щось віднайти у ній. Чим більш абстрактно ти твориш, тим сильніше ти можеш передати те, що хочеш. Тим менше умовностей тебе сковує. Ти можеш досягати неможливого.
Мене огорнуло хвилювання від усвідомлення, як шикарно все зійшлося.
– Ти бачиш! – вигукнув я.
– Бачу що?
– Я впізнаю це по твоїх картинах. Я бачу, що ти бачиш, але чи бачишти, що ти бачиш?
Вона розсміялася.
– Ти класний. Такий весь сконцентрований, зібраний. Але ти можеш розслабитися тут, – і Гоца зробила щось одним оком – підморгнула чи якось повела поглядом, мені аж мурашки по животі забігали. Стало гаряче. – На, допий.
– Розумієш, – я знову спробував пояснити, спорожнивши пляшку. – Є такі люди, в яких світяться очі, як у Гагаріна. Вони теж бачать… У них очі світяться… по-справжному!
Гоца знову розсміялася. Піднялася зі свого крісла і сіла мені на коліна. І я вже зовсім розгубив розумні слова, які підготував для неї. Вона обняла мене рукою за шию і притисла до себе. Вона пахла легковажними парфумами, я запам’ятаю це.
– Такий потішний! Говорить і говорить! – муркотіла вона, дозволяючи пропхати долоню собі під ліфчик. Раз ґудзик, два ґудзик, і сорочка розлетілася вбоки. Задерши бюстгальтера, я по-дитячому припав до тепла її грудей.
А далі вже мусів діяти не як син, але як чоловік.
Раз, оголюються її сідниці, два, її трусики спадають до колін, три, наша шкіра на стегнах притискається.
Раз, гострий біль у кілку, два, ніби м’який удар мастихіном, три, опливають всі фарби.
Раз, вир прибуває, два, її пальці втискаються в шкіру, три – я виливаюсь терпким окропом.
Наші тіла немов упізнали одне одного після тривалої розлуки. Тримаючи її на своїх колінах, м’яку й досягнуту, я втягнув носом запах, що стояв над тілами. Відтепер я завжди зможу розпізнати серед штучних ароматів її потаємну жіночку складову, її багатозначний секрет, що насправді й перетворює штучні запахи у букет.
Гоца провела мене за руку у свою спальню і я пробував настроїти себе на ще один подвиг. Але перш ніж я скинув другу шкарпетку, зауважив, що вона вже спить п’яним сном. Ліг біля неї й миттю заснув.
21
Наранок закувікав мій ручний годинник. Час було знову йти на зміну. Я швидко вимкнув будильника й відчув, як мене вже забембала ця робота. Гоца спала на животі, сховавши носа у прикольну зелену подушку. Вирішив її не будити.
Не вимкаючи в коридорі світла, знайшов двері у ванну й туалет. Зачинився там і спробував привести себе до тями водними процедурами. Я трохи постояв під душем, пробував відмити зі шкіри запах тютюнового диму. З болюче-приємним відчуттям у грудях витерся гоциним рушником, насолоджуючись його запахом. Коли погляд мій пробігався її купальними приналежностями – шампунями, кремами, екзотичними бальзамами – на душі здіймалося солодке хвилювання. За рушником на змійовику висіли випрані трусики.
Обстановка, запахи вганяли мене в незвичну чуттєвість, і я пошвидше вийшов із ванної. Найвищий час бігти на зміну. Двері тихенько прихлопнулись за мною, і я вискочив з підвалу на холодне передсвітанкове повітря.
Розділ VII
Прощай і забудь. Спроба абстрактного базару
1
Години того дня тяглися ніби навмисне повільно. Я все чекав, коли ж вона з’явиться. Серце стріпалося від кожного відвідувача, але щоразу то був хтось інший. Думки самі кидалися на події вчорашньої ночі, облапуючи кожну болючу подробицю, кожен пекучий нюанс нашого часу удвох. За якісь чотири години я встиг передумати так багато всього зайвого (кинули! скористалися! вона вже з іншим! вона шкодує про накоєне! але ж ні, вона так тулилася вночі! вона розпусниця, до всіх тулиться! вона хоче пошвидше все забути! вона не може вийти з хати, тому що ти неправильно захлопнув двері!), що ледь не зненавидів її. І тільки погляд на годинник – то була заледве десята ранку – показував, що я у своїх страшних підозрах відійшов надто далеко від дійсності. Гоца могла все ще спати.
Та це не заспокоювало мене. Я психував від того, що набрав собі цього тижня так багато змін (хотів наступного трохи звільнитися), і не міг взяти ситуацію у свої руки.
І щойно коли на зміну ополудні приліз повільний зі сну Гагарін, щойно коли ми випили з ним по філіжанці кави, щойно викуривши у благословенній обідній тиші по цигарці, я відчув притік сил та спокою. Мені стало все одно, прийде вона чи ні – як буде, так буде.
Гагарін сидів навпроти мене, відкинувшись на стіну і посміхався так, ніби йому було дуже добре видно всі порухи моїх думок, яких у його товаристві ставало щохвилі то менше, і загальний напрям йому подобався.
2
Пройшло ще два дні й дві ночі, я практично не вилазив із кафе, пахав, як нігер, і це допомагало не думати про безвісну Гоцу Дралу, художницю-абстракціоністку з Канади, яку я, судячи з усього, більше ніколи не побачу. Або яку я, скоріш за все, просто взяв і вигадав.
Не витримав і розповів усе це Юрі.
Діло було, як звичайно, вночі.
2
– Вона погубить тебе, – сказав Гагарін, коли ми вийшли на вулицю подихати повітрям і перекурити після моєї сповіді. – Вона тобі не пара. Вона тобі не потрібна.
Я помовчав, більше з поваги до товариша, ніж зі згоди.
– І ти їй не потрібен. Так навіть краще для вас обидвох – що ви не потрібні одне одному.
