Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна (читаем книги бесплатно txt) 📗
— Хтось, певно, знав, бо спочатку грім у толоці убив телицю, потім вовки заїли двох овечок, потім порося, що його лиш купили на базарі і занесли в хату розігріти, прорвало мішок, ускочило в отвір із попелом в печі. Поки тато розібрав піч і дійшов до комина у стіні, порося вже було печене. То це хіба не знаки?! Не попередження? Усе діялося, як не перед добром.
— Не знаю… Не знаю, — зітхнула чорна душа близько від мене. — Твої тато з мамою нічим не завинили переді мною. Може, лиш дід завинив найбільше, але я вже забула то. Нема вже діда?
— Нема давно…
— А по моїй смерті ще женився? — Женився…
— А бук за хатою ще є?
— Бук є, а хати нема…
— А де ділася хата?
— Звезли в село.
— А що на місці старої хати в горах?
— Сіно робимо.
— 1 тепер живете в селі?
— В селі.
— А хата під бляхою?
— Під бляхою. Хата та, що була.
— І камінь з-перед порога ґанку звезли?
— Ні, камінь лишили. Він тепер також у кропиві.
— А червона гадина, що грілася на камені, а ти її гладила ручкою, не зійшла за вами в село?
— Ні, певно, і гадина лишилася… але як колись прийде до вас мама, не питайте її про гадюку, бо вона кожен раз плаче, коли згадує, як побачила мою маленьку ручку на гадючій голові.
— Твоя мама також кілька день не говорила по тому. Відняло їй бесіду від страху за дитину.
— Але вона не знала, що я щодня гралася з гадюкою і ні гадюка не боялася мене, ні я її.
— Не боялася, бо ти гадюкою була мічена ще до народження. Мама ходила важка тобою, коли гадина скочила їй на плече із сливки, а мама скрикнула: «Ой!» — і вхопилася пальцем за нижню губу. Там у тебе був біленький значок. Був?
— Був. І через те я завжди малювала губи.
— Е-е-е… Хто тебе мав любити, то мав любити зі всіма твоїми знаками. А мене ніхто ніколи не любив. І я боялася людей.
— Боялися людей?!
— Бо пам'ятала, як прийшли по войні вивозити наш хутір… Нас не забрали, бо всі на тиф були слабі. І дідо, і твій тато, і твій вуйко Петро. А інакше були би, як худобину, гнали крізь сніг. І десь у сибірах я також шукала би смереку, щоб стратитися.
— А вуйко Петро не встиг на ваш похорон.
— Ой, мій Петрусько… У таких світах був. Але, може, й добре, що не видів мене мертвою. Якби подумала була про Петруська, то хто знає, може, думка про Петруська спасла би мене… але ні, — заперечила сама собі бабця, — так було написано, і так сталося. Казала тобі: жінці не можна бути самотньою. Лиш про це ніхто не думає. А я тут мучуся між такими, як сама. Стільки біди є в житті у людей, що вони не витримують і йдуть сюди, а тут і так чорно від горя.
Вона довго мовчала, немов перебирала щось у пам'яті своєї душі. І, наче спроваджуючи мене за браму, запитала:
— А ти ще прийдеш до мене?
Я не встигла сказати їй «так», бо брама за мною зачинилася. І якось так дивно, що мені здалося — назовсім…
Нащо мене забрали, коли я хотіла говорити і слухати? Я б їй теж була дещо розказала. Мені ні з ким тут спілкуватися.
Коли там, у житті, я бувала самотньою і безголосою, і самотність ставала нестерпною, я підпирала голову руками і подумки говорила сама до себе, як до чужої людини. Я питала себе про щось і сама собі відповідала. Коли розмова ставала для мене важкою, я йшла пішки на дев'ятий поверх у будинку, в якому мешкала, і рахувала східці.
2… 4… 6… 8… 10… 28… 44… 72… 106… Я втомлювалася від одноманітної лічби, ставала край вулиці і дивилася на номери машин. У мене була бездоганна пам'ять на номери телефонів, машин і дні народження. Далекі люди, сідаючи за святкові столи, не знали, що я про них думаю. Молодшою я могла набрати телефон іменинника і наговорити йому купу несподівано приємних арештантів. Для більшості це було неочікувано, а через те приємно. Лиш раз, один раз після такого дзвінка, мене запитали, що я хотіла. Коли я від когось чогось хотіла, я про це казала, дивлячись в очі і не вдаючись до словесних викрутасів.
Багато разів опісля той чоловік питав мене, чому я йому ніколи більше не дзвоню і не вітаю з днем народження.
— Бо я не пам'ятаю вашого дня, і мені тепер треба дивитися у записник, а я ніколи не вітаю із записника, — відповіла на те я.
Однак це таке дрібне тут, що я, повернувшись, прожила би зовсім інше життя… але як я його прожила би? І хто мені не давав жити по-іншому?
Тут я розуміла, що зі мною прийшли сюди всі мої рудименти й атавізми — і жодна сила не могла їх відібрати. Хоч із мене все життя намагалися зробити зомбі, там їм не вдалося позбавити мою душу залишків того, що дедалі втрачало ціну і ставало майже екзотичним.
Іноді я думала, що коли б душа, як тіло, могла дивитися в дзеркало, вона б щоразу жахалася, бачачи, як старіє в ній радість, вкривається зморшками чуйність, береться сивиною любов, лущиться ніжність і випаровується доброта.
Але хто міг поставити перед душею таке дзеркало, крім самого себе? А в самодіяльному дзеркалі все викривлено наперед. Через те воно ставало непотрібним, і десь припадали порохами наші правдиві дзеркала, а ми дивилися в якісь інші, і вони нас заспокоювали чи дратували, і ставали невигідними, і ми вже не дивилися в жодні дзеркала, окрім дзеркал рідних і коханих облич, шукаючи в них того, чого не могли дати скляні.
…ХТОСЬ, МАБУТЬ, і тут, за другим кругом чи другим садом, диктував мені думки і шлях, бо довкіл запахло воском, і якісь далекі звуки дуже печальної музики почали долинати звідусіль; вони пливли, як похоронний марш, моторошно пестячи шкіру і начебто піднімаючи волосся.
Але шкіри не було, волосся також. Лише щось морозило душу.
І я зрозуміла, що мене чекає нове випробування в прозорості саду чи в темені круга.
— Сад восьмий, — знову сказав чийсь голос, і я влетіла, начебто в сонце.
Там легко й радісно розливався день. Він лився, як світло, як вода, поблискуючи чи то снігом, чи рибою, що мерехтіли переді мною, враженою, не даючи розгледіти себе; то нагадувало танок чи заметіль, і воно було красивим і чистим; воно кружляло, мінилося і облітало так, немовби раділо зустрічі зі мною.
Лиш тоді я відчула, що то є справжня німота, коли із заметілі чи то снігу, чи то цвіту зробилася душа, ніколи мною не забута і не випита; душа, в яку я колись давно, дуже-дуже давно, дивилася, як у дзеркало.
І раптом, прорвавши довколишнє безконечне мерехтіння і легкі одежі чи німби інших душ, ми кинулися назустріч одна одній, як в обійми, припадаючи обірваними краями, кружляючи в безумному темпі, з безпам'ятною силою жаги і радості.
О, як жаль, що нема очей: вони би плакали, втішені тим, що пошматовані краї наших двох душ нарешті вирівнювалися і ставали цілими, і цвіли, і світилися, і блистіли.
Як жаль, що не було рук: вони б обнялися з іншими руками і зігрівали б, і терпли б від утіхи.
Це була благодать, зіслана восьмим садом на мою живу душу, можливо, тепер живішу, ніж коли інше.
— Чому ти не тішилася мені так завжди? — без докору, але з нетерпінням, запитала мене душа, що зазолотіла між сяйва дня, потьмаривши всі інші душі, що теж комусь раділи довкіл.
— Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою! — заспівала я чомусь від несподіванки, тулячись ближче до золотої душі, наче хотіла зробити її своєю, і до мене приєднався ще один спів.
— Благословенна ти між жінками і благословенний плід утроби твоєї. Достойно є, і це є істина — славити Тебе, Богородице, завжди славну і Пренепорочну. Чеснішу від Херувимів і незрівнянно славнішу від Серафимів. Молитов наших у час терпінь не відкинь, а від бід визволяй нас, єдина, чиста і благословенна… — завмер золотий спів, лишивши по собі далеке відлуння.
І тоді душа моя вперше засміялася не в житті, а в смерті.
— То ти і тут співаєш мені дифірамби?!
— А що, хіба я цього не вмів робити чи забував співати тобі хвалу і славу? — здивувалася золота душа так близько, наче і справді була в мені.
— О, ні! Ти співав мені, як Орфей, так, що зникали всі інші голоси, — палко заперечила я.
