Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
Ми довго поневірялися по світу нікому не потрібні і ні до чого не придатні. Тоді у повоєнних країнах Європи було багато таких бездомних, як ми, і нас ніхто не чіпав. Наголодувалися і настраждалися досхочу. Я часто згадував у той час дядькові слова про сите життя за кордоном і все запитував, коли ж воно настане. Дядько від цього лютував і бив мене мало не до синців. Тоді я й зовсім замовк, за що він прозвав мене німим. Та й про що було говорити з ним? А з іншими не міг, бо не знав їхньої мови.
Дядько Семен усіма правдами і неправдами прагнув дістатися до Мюнхена, де, як він казав, на нас і чекають всі блага життя. Дивлячись на його брудну і подерту одежину, я не дуже вірив його словам і мріяв тільки про одне – великий кусень чорного хліба з сіллю і часником…
Андрій коротко зітхав, весь під впливом своїх спогадів, і так же розмірено вів далі:
– Але я помилявся щодо здібностей дядька Семена. Тільки-но ми дісталися до цього міста, як дядько залишив мене на вокзалі і наказав чекати, доки не повернеться, його не було аж до самого ранку наступного дня. Я, грішним ділом, подумав уже, що він мене кинув, але все ще сидів на місці, бо боявся свого родича, як вогню.
Дядько з'явився на вокзалі у новому костюмі, в крислатому капелюсі, від нього тхнуло, як від бочки з самогоном. Витяг з кишені шмат ковбаси і хліба, кинув мені і, дивлячись, як я жадібно ковтаю їжу, говорив: «У цього щеняти виростуть довгі і цупкі зуби… Виростуть!»- і комусь погрожував кулаком.
Розмістилися ми у невеличкій, але затишній квартирці. Дядько не часто бував вдома, зникав іноді на кілька днів. Інколи до нього приходили гості – такі ж здорові і пикаті чоловіки. Вони багато пили, горлали українських пісень, а я бігав за горілкою для них.
Коли ж дядька не було вдома, я теж не нудьгував: він найняв для мене вчителів, щоб я «не ріс бовдуром», як він говорив, і я багато вчився. Англійська й німецька мови, математика, радіотехніка. А у вільний час бігав по місту. Навіть зараз я міг би провести вас по ньому із заплющеними очима.
Андрій посміхнувся Василенку. Полковник простяг йому коробку з цигарками, і хлопець жадібно затягнувся.
– Ось, Андрію, вам папір і олівець, згадайте, будь ласка, гостей свого дядька, їхні імена, зовнішні прикмети. Я розумію, багато часу минуло, а все ж…
– Добре, я постараюся пригадати, пане начальнику.
– Та який я, до біса, пан! – засміявся Василенко. – Зви мене Олексієм Петровичем… Ну, розповідай далі.
– Так от, Олексію Петровичу, пробули ми в Мюнхені три роки… Ні, три з половиною. А потім переїхали до однієї капіталістичної держави. Там дядько віддав мене до пансіону закритого типу, пояснивши наше розставання тим, що й сам їде вчитися до якоїсь спеціальної школи. На прощання передав мені цілу купу українських книжок, щоб, бува, не забув рідної мови і неньки України.
Розпрощався він зі мною аж на цілих три роки. Раз на рік заїжджав у гості, часто писав. Про що? Все про одне й те ж: щоб не забував злої смерті батьків, мову, щоб був готовий, як покличе Україна, до помсти.
– Чому саме вчили вас у пансіонаті? – запитав Василенко.
– Всього потроху – знову мови, більш глибоко математику, фізику, радіосправу. Багато уваги приділялося спорту, вчили стріляти. А дисципліна була – як у війську: строєм на заняття, строєм до їдальні… Жили окремо один від одного. Товариські стосунки заводити не рекомендувалося. Там було багато таких приблуд, як і я, з різних куточків світу.
Коли закінчив навчання у цьому пансіонаті, зітхнув полегшено. Та трохи зарано. Дядько з рук до рук передав мене в іншу казарму, тепер уже до спеціальної розвідувальної школи, де, як я потім дізнався від нього, вчився і він сам.
– Цікаво, цікаво… – проказав Василенко. – Розкажіть про школу докладніше…
Багато про що розповів Андрій Чорнобай. І про школу, і про своє бойове хрещення та перебування під крильцем сера Елвіса Рочестера, і про підготовку до операції. Імена, прикмети, явки, шифри, методика навчання…
Розказане Андрієм підтверджувало і деталізувало те, що було вже відомо від Кабардіної, давало чимало нового. Шпигунські центри, наприклад, відверто використовували представників націоналістичної еміграції для підготовки з них професійних шпигунів і диверсантів. Значить, деякі капіталістичні держави вирішили розширити фронт холодної війни проти Радянського Союзу. Було над чим замислитись…
Василенко дивився, як генерал гортав списані аркуші розпухлої справи Чорнобая, і в сотий раз стримував себе, щоб не заговорити про хлопця.
– Ну, що ж будемо з ним робити? – запитав генерал.
Полковник здивовано глянув на нього.
– Чого дивуєшся, Олексію? – засміявся Віталій Романович. – Адже у тебе на очах написано, що ти прийшов говорити про свого Чорнобая!
Олексій Петрович теж всміхнувся і, як завжди, коли дивувався, струснув чуприною.
– Ой товаришу генерал, нічого від вас не приховаєш! Так, я хочу поговорити з вами про цього юнака. Каяття його таке повне, таке шире й відверте, що у мене виникли деякі плани щодо нього.
– Стривай-но! – перервав його Микитенко. – Я вже все зрозумів: ти хочеш підключити його до операції, чи не так?
Василенко ствердно кивнув.
– А ти подумав про те, що як би він не каявся, на нього все одно чекатиме радянський суд? Хіба ж ти не усвідомлюєш, Що він, хоч і не вчинив убивства чи ще якого кримінального злочину, але прийшов на нашу землю як ворог, а тому підлягає суду і покаранню.
– Так, я це розумію, – відповів Василенко. – Тому і прийшов до вас з проханням клопотати за нього з тим, щоб пом'якшити долю хлопця. Самі ж кажете, що він не вчинив ніякого злочину.
Генерал заперечливо похитав головою.
– Ні-ні, не відмовляйте! – запротестував Олексій Петрович. – Я розумію, що то виключна міра, але ж не буває правил без винятку! До того ж я можу поручитися за те, що хлопець не тільки не підведе, а й стане нам у великій пригоді. Ось послухайте, за вашою згодою ми відпустимо його в село до матері. І сину, і Марії Іванівні буде спокійніше. Крім того, в селі Андрій спокійно може вести радіогру з Рочестером, а відомості ми йому підкидатимемо справно.
– А чому саме там спокійніше? – запитав генерал.
– Ага, вже зацікавилися! – зрадів Василенко. – А тому, що в Андрія дуже суворий режим зв'язку: двічі на тиждень. Явно розрахований на перебування у спокійній місцевості, подалі від людських осель, та ще й з постійної точки, тобто звідти, де має насправді знаходитись Утяй. От я і подумав про деяку імітацію робочих умов Андрія. Ви ж знаєте, як найменші дрібниці можуть виливати на характер передачі радистом тексту. А в селі спокійно, та й мати буде поруч. Це настроюватиме хлопця на оптимістичний лад…
– У тебе вже, виявляється, все добре продумано! – засміявся Микитенко.
Він постукав гостро відточеним олівцем по столу, поміркував, а потім сказав:
– Хай буде по-твоєму, Олексію. Будемо клопотати за Чорнобая перед законодавчими органами, бо у мене теж склалося враження, що цей хлопчина подає надії, якщо врахувати теперішній стан справ у нашій операції по знешкодженню оунівського мотлоху. Я цілком згоден з тобою, що «воскресіння» його матері справило на хлопця надзвичайне враження. Більше того – перевернуло всю душу. Подобається мені цей хлопець, хай йому грець! – постукав долонею по столу, немов припечатав Микитенко. – Нехай місяць-другий поживе з матір'ю. А потім… потім подумаємо разом, що з ним робити…
Андрій лежав горілиць на купі запашного сіна, широко розкинувши натруджені на косовиці руки, і дивився на безхмарне, вицвіле від денної спеки передвечірнє небо. Губи торкала ледь помітна усмішка, на душі було спокійно.
Що ж сталося з ним за якихось кілька тижнів? Андрій відчував себе людиною, яку поставили з голови на ноги. Від цього було якось незвично і… хороше. Все, що робив він досі, здавалося йому тепер непотрібним і до очманіння безглуздим, йому навіть соромно ставало за свою сліпоту і невігластво. Дурень, не міг розібратися, що й до. чого!
