Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Напевно, в мене був геть ошелешений вигляд, бо Фуньо заіржав переможним реготом.
— Ти бачиш, яка чудова дівчина? Чарівниця!
— Пан Єжи нічого не бачив, — обізвалась «чарівниця», заходячи до кімнати, — тільки чув. Зате я ще не чула, як ти мене відрекомендуєш панові Єжи. Тому я сама зроблю це. Танка. Прізвище не має значення. А що має значення? По-перше, будь ласка, подивіться на Фуня.
Я не вірив ні своїм очам, ні вухам. Знайшовся нарешті хтось, при кому Фуньо слухає, мовчить і навіть не намагається щось значливо вигукувати чи вимахувати руками.
Я всміхнувся сам до себе, легенько, як Мона Ліза. Для мене було ясно, що незабаром ролі поміняються і перший асистент режисера стане режисером, а режисер, неймовірно щасливий, займе посаду головного асистента. Або, найімовірніше, вони мінятимуться посадами залежно від ситуації. Мені здавалось, що ясноволоса Танка вибрала Фуня зовсім не асистентом для своєї кар'єри. В її очах і усмішці, коли вона на нього дивилась, я бачив щось таке, що його важко визначити навіть найніжнішим словом.
Проте зараз вона дуже діловито дивилась на мене.
— Що ж справді важливо? По-перше, ми з Фунем просимо…
— Зі мною, — шепнув Фуньо.
— Ми просимо, — вела далі дівчина, — вибачити нам. Ми не могли додзвонитись. Тому припускали, що ви справді хворі. Скажу вам щиро: в такій ситуації я сама замкнула б усі двері й спустила б собак, щоб тільки не ввірвався до хати Фуньо.
Я енергійно покивав головою: «Так». Цікаво, що Фуньо теж кивав!
— Тому, зрозуміло, що ми змушені були схитрувати. Ви пробачите нам?
Я ще енергійніше закивав головою: «Так, так, так!»
А Фуньо? Він теж кивав! Здавалося, що той симпатичний, кмітливий і здібний телепень просто не вміє не підтакувати своїй асистентці, а точніше, нареченій.
— Знаєте, пане Єжи, — вела далі ця стільки ж ділова, скільки й чарівна дівчина, — ми з Фунем не хотіли турбувати вас до неділі включно. Але, приїхавши до Кракова, довідались про дуже цікаві події. Я починала як журналістка і знаю, що це означає, коли повідомлення перестрибує з «Міського відділу» на другу сторінку газети. В місті великий галас з приводу «Кольорових димарів». Гучна луна докотилась і до столиці. Ми зорієнтувалися, що справа значно цікавіша й серйозніша, ніж спершу здавалось. Завтра можуть з'явитися перші коментарі в пресі й центральних органах інформації. Кажи далі ти, коханий, — ніжно всміхнулась вона до Фуня.
Коханий трошки запишався.
— Насамперед ми зав'язали дружне творче співробітництво з Краківським телевізійним центром. Оскільки ми їхали, не зовсім добре уявляючи, що нас чекає тут, я одержав у Варшаві трохи замалу знімальну групу й, мабуть, замало кінострічки. Нагадую тобі, що я дію не нахабно. Адже ти подзвонив до мене першим і натякнув, що буде цікава… і навіть більш ніж цікава… тема. В редакції програм телепередач ми з Ганкою зробили й залагодили все, що змогли. Нам багато обіцяли, але ми не маємо жодних певних гарантій. Завтра вихідна субота, телевізійна програма перенасичена, і, відверто кажучи, ми самі не знаємо, що з усього того може вийти, скільки в нас буде днів для зйомки. Чи в гру входять самі димарі (як, наприклад, цікава деталь для передачі «Вечір зі щоденником»), чи намічається якась важлива, окрема тема, може, й загальнопольського значення? Ти щось про це знаєш?
— Перше чи друге? — спитала Ганка.
Я багатозначно підняв угору два пальці. — Ти присягаєшся? — спитав Фуньо. Яка нудьга! Я знову мусив підняти вгору два пальці.
— Ганю, — ніжно зашепотів Фуньо, — якщо цей чоловік не обдурює,— а я певний, що він не може нас обдурювати, — то нас чекає велика робота, а телеглядачів — велика розвага.
Я сплів руки й підняв їх угору так, як це завжди роблять, піднімаючись на п'єдестал, золоті медалісти.
— Старий! — тут давній горлань Фуньо знову стишив голос майже до шепоту. — Чи при цій нагоді я можу замість тебе обійняти й поцілувати мою наречену?
Я покивав головою із заздрісним смутком в очах і в серці. «Чарівниця» вдавала, ніби нічого не помічає, хоч усе добре бачила. Я образився. Відвів очі від цієї сцени. Нарешті кашлянув, бо тиша трохи затяглась.
— Вибачте, пане Єжи, — озвалась Ганка, поправляючи зачіску. — Але наш любий Фуньо ще не спромігся звикнути до багатьох речей. Ми знайомі з ним усього вісім тижнів, а в нашої Дитини Щастя польського телебачення досі були наречені, які виховали в нього певні безглузді звички. Ви пам'ятаєте, коли я знайомилася з вами, то назвала тільки своє ім'я: «Ганка». І сказала, що прізвище не має значення. Фуньо! — Її голос зазвучав, наче свист шаблі.— Чому я так сказала?
Фуньо впав перед нею навколішки. Стіни задвигтіли, фортепіано зойкнуло всіма струнами. Та найбільш жалібно й схвильовано прозвучав голос Фуня.
— Найдорожча! Прости! Благаю! Востаннє!
Я нічого з усього цього не розумів, аж поки Ганка, гладячи Фуня, що стояв навколішки, по розпатланій чорній кучмі, пояснила, ніби ніжно, але все ж трохи погрозливо:
— Я сказала, що прізвище не має значення! І сказала так не через надмірну скромність. Просто мені було дуже цікаво, коли наш Фуньо Прекрасний нарешті пригадає, що вже минуло десять довгих днів після нашого шлюбу і що вже десять днів я ношу його найважливіше «неважливе» прізвище.
Я всміхнувся до Ганки й безпорадно розвів руками.
— Ви кажете — важко. Чудово! Треба сприймати цього дурня таким, яким він є? — спитала Ганка.
Я кивнув головою, підняв угору широко розкриту долоню й міцно стиснув її в кулак.
— Ага, — розсміялась дівчина. — Його можна навіть кохати. Але насамперед треба міцно тримати в руках. Так? Я не помиляюсь?
Ми з Фунем енергійно закивали головами: «Саме так, а не інакше».
Раптом я підняв руку, роблячи знак, щоб замовкли. Я почув тихенький, наче скляний, позивний сигнал у моїй радіолюльці й притулив її до вуха.
— Добрий день, пане Єжи, — привітався зі мною Яреків голос. — Будь ласка, нічого не кажіть. Але ми знаємо, що під час війни ви були радіотелеграфістом на катері «Сокіл». Ми всі троє також добре знаємо азбуку Морзе. Отож я говоритиму, а ви відстукуйте відповідь на мундштуці радіолюльки. Це здаватиметься трохи безглуздим, проте в кожного митця, як кажуть, є свої дивацтва. Гаразд?
Я відстукав «гаразд». Потім дав зрозуміти Фуневі й Ганці, що трохи втомився, і, показавши на годинника, запропонував зробити п'ятихвилинну перерву в розмові.
Вони, звісно, погодились, але щось запідозрили. Я заплющив очі, та, мабуть, вигляд у мене був трохи дивний. Якийсь страдницький вираз обличчя й порожня люлька.
— Отже, пане Єжи, ми мало не пропустили того факту, що місту завтра загрожує щось подібне до наїзду моторизованих татар. Цей наїзд буде тим більшим і грізнішим, якщо з'явиться офіційне коротке повідомлення Польського агентства преси. У зв'язку з цим нещастям ми виробили певні плани протидії. Адже завтра вихідна субота. «Дуже розумно», — вистукав я на люльці.
— Що ж до ваших друзів, то це не повинно їх цікавити. Зате ми повинні з ними зустрітись, щоб обміркувати план зйомок, встановлення стаціонарних і роботу пересувних телекамер. Треба почати дуже скромно, щоб знудити й розчарувати роззяв. І лише наприкінці — ціла карусель кольорових димів і вкінці райдужна Вісла! Аж тоді посиплються вірші й пісеньки. Ну, як?
«Наприклад, — вистукав я, — «О Вісло райдужна! Царице польських рік!»
Ярек пирхнув мені просто в вухо, я аж смикнув головою. А коли він заспокоївся, заговорив Фуньо Прекрасний.
Він сказав, що я вже досить відпочив і нарешті можна розпочати нашу й так досить дивну розмову. Він схилився наді мною, зазирнув мені в очі, придивився до люльки.
— Що ти виробляєш з цією люлькою, старий крутію? В люльці почувся ніби голос дуже п'яного півня.
«Ви обидва однакові, молокососи», — вистукав я. В люльці знову кукурікнуло й стихло. Я почув приємний і спокійний Мареків голос:
— Здається, хтось надто зацікавився люлькою. Може, славетний режисер, якого звуть Фуньо Прекрасний?