Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

- І я ла­са до йо­го, не­ма що гріха таїти, - по­жар­ту­ва­ла на ра­до­щах Ме­ла­ся й собі.

- Про ме­не! Ва­ше доб­ро, ва­ша й во­ля. Робіть, як знаєте: вво­ляй­те свою во­лю. Вам, да­мам, більше зна­ти в цій справі, ніж нам, му­ги­рям, - ска­зав Гу­ко­вич і вий­шов з гор­ниці на тік.

Гуковичка за­раз спи­са­ла на чет­вер­тушці па­пе­ру дов­гий спис за­ку­пок і поїха­ла з Ме­ла­сею до повіто­во­го міста. Там во­ни ску­пи­лись, ще й за­го­ди­ли місько­го ку­ха­ря, щоб приїхав в су­бо­ту й привіз уся­кої свіжи­ни. В то­му спи­сові бу­ло за­пи­са­но й чо­ти­ри пляш­ки шам­пансько­го… на вся­кий ви­па­док…

- Як не до­ве­деться спо­жить йо­го за­раз, то зос­та­неться на­далі. Але, «як не те­пер, то в чет­вер», а нам, ма­буть, та­ки до­ве­деться по­час­ту­вать ним ве­се­ло­го Ми­шу­ка Ула­се­ви­ча, - ка­за­ла Гу­ко­вич­ка до чо­ловіка, вер­нув­шись з міста з пов­ною по­воз­кою за­ку­пок.

- Дай бо­же, на­шо­му те­ляті вов­ка впійма­ти! - про­мо­вив Гу­ко­вич до жінки. - Мо­же… мо­же, й не спо­су­диться, а мо­же, скла­деться так, як і не жда­лось, не га­да­лось…

В неділю зран­ня вис­ла­ли коні на вок­зал. Спо­за­ран­ку по­ча­лось в домі веш­тан­ня та біга­ни­на. Приїхав ку­хар. Най­мич­ки ло­ви­ли по­ро­ся­та, ку­ри та кач­ки. Ку­ри кир­ка­ли, по­ро­ся­та кувіка­ли під но­жем; роз­пуд­жені кач­ки так ках­ка­ли, що в їх тро­хи гор­лян­ки не лус­ну­ли. В подвір'ї й у пе­карні зняв­ся та­кий гар­ми­дер, не­на­че в дворі сподіва­лись приїзду архієрея або гу­бер­на­то­ра. Ку­хар за­хо­див­ся го­ту­вать обід, ку­хо­вар­ка пек­ла па­ля­нич­ки та усякі крен­делі до чаю. Тек­ля Опа­насівна да­ва­ла всьому ряд, кру­ти­лась, як му­ха в ок­ропі.

Задзвонили на служ­бу бо­жу. Тек­ля Опа­насівна пе­рех­рес­ти­лась і зга­да­ла, що во­на ще й досі бо­гу не мо­ли­лась.

«Ой бо­же мій! Це ж я за оцим кло­по­том ще й досі не мо­ли­лась бо­гу, навіть ло­ба не встиг­ла пе­рех­рес­тить. Не­хай вже завт­ра вранці по­мо­люсь двічі: за сьогодні й за завт­ра», - ду­ма­ла Тек­ля Опа­насівна, важ­ко зітхнув­ши й підняв­ши очі до об­разів.

- Меласю, Лідо! вби­рай­тесь ли­шень швид­ше та ходім до церк­ви, по­мо­ли­мось бо­гу, щоб бог пос­лав вам обом та­лан, - гук­ну­ла ма­ти до до­чок.

- Як бу­де та­лан, то й сам прий­де; «як бог дасть, то й в вікно по­дасть», - обізва­лась Ме­ла­ся.

- Ще що ви­га­дай! Не­хай би вже Ліда… то я знаю, що во­на лад­на й у церк­ву не заг­ля­дать, бо в Пе­тер­бурзі так ба­гацько наб­ра­лась ро­зу­му, що в неї ум за ро­зум за­хо­де. А тобі неч­ля та­ке го­во­рить. За­бу­деш за бо­га, то й бог за те­бе за­бу­де.

- А мо­же, й не за­бу­де! Хіба ж ви пи­та­лись за це в бо­га? - по­жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся. - Йдіть, ма­мо, та моліться й за се­бе, і за нас обох. Ви нас­та­чи­те мо­ли­тов на нас і на цілу осе­лю, - жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

- Жартуй ли­шень, та й ог­ля­дай­ся. Вби­рай­тесь лиш мерщій обидві та ходім швид­ше, бо як поч­не­те че­пу­риться, то як­раз прий­де­те на шап­коб­ран­ня.

- Еге, ма­мо, ви хо­че­те, щоб вам бу­ло охітніше й ве­селіше з на­ми в гурті сто­ять у церкві? - обізва­лась Ліда з кут­ка.

- Кухар та ку­хо­вар­ка й без нас тут впо­ра­ються й усьому да­дуть ра­ди. Ходім-бо, ходім! - вже ніби бла­га­ла ма­ти.

Дочки, на­решті, та­ки пос­лу­ха­лись ма­тері й пішли до церк­ви, щоб не зо­би­дить її.

Надворі бу­ла го­ди­на. Грязь за­шерх­ла. Не­ве­личкі при­мо­роз­ки ви­су­ши­ли гря­зю­ку. День був яс­ний, по­го­жий. Обидві пан­ни зо­хо­ти­лись йти до церк­ви, щоб тро­хи про­хо­диться та роз­ва­жить се­бе.

Після служ­би, хап­ки на­пив­шись чаю, ма­ти й доч­ки за­хо­ди­лись при­би­раться та че­пу­риться. Тек­ля Опа­насівна при­би­ра­ла Ме­ла­сю. Ліда на­ки­ну­ла на се­бе тем­неньку сук­ню, не­на­че во­на го­ту­ва­лась йти ку­дись на лекцію. Поїзд при­хо­див в два­над­цятій го­дині. Вже го­дин­ник продз­во­нив два­над­цять раз. І ма­ти, і Ме­ла­ся стур­бу­ва­лись. Нес­покій та три­вожність опа­ну­ва­ли їх обох. Ме­ла­ся сто­яла пе­ред но­вим здо­ро­вим дзер­ка­лом і пот­ро­ху підво­ди­ла пуд­рою то вис­ки, то по­ти­ли­цю. Ліда тільки ди­ви­лась і мовч­ки осміха­лась.

Вже ми­ну­ла й дру­га го­ди­на, а гос­тей не бу­ло. Сон­це спус­ти­лось низько на обрії, вже ста­ло на вечірньому прузі, а гості не приїжджа­ли. Ме­ла­ся з нудьги ни­ка­ла, ніби блу­ка­ла по по­ко­ях і все че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми.

«Може, й доб­ре, що тра­пи­лась якась за­бар­ка на поїзді. Смер­ком я зда­ва­ти­мусь кра­щою. І, мо­же… мо­же… хоч він і не ду­же гар­ний, але ж пос­тать… але ж ву­си… Мо­же, й не ми­не ме­не до­ля на цей раз», - ма­ри­ла ниш­ком Ме­ла­ся.

Вже як по­ча­ло су­теніть, за­гур­котіла по­воз­ка в дворі. Адріян Ки­ри­ко­вич вий­шов на ґанок зострічать гос­тей. Ха­зяй­ка, уб­ра­на в чор­ну шов­ко­ву з квіточ­ка­ми сук­ню, ви­ли­ну­ла в при­хо­жу, вхо­пи­ла Таїсу Андріївну в обнімок і тричі цмок­ну­ла її в що­ку, потім цмок­ну­ла Лю­бу в обидві що­ки і, привітав­шись ду­же привітно до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, зап­ро­си­ла гос­тей до світлиці. Не­за­ба­ром з бо­ко­вих од­чи­не­них две­рей вий­шла по­ва­гом Ліда, а за нею ніби ластівкою ви­ли­ну­ла Ме­ла­ся, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню, ви­со­ко за­че­са­на, з ко­ро­ною з товс­тих зо­ло­тис­тих кіс на тім'ї, в бла­кит­них бан­тах, в зо­ло­тих се­реж­ках та брас­ле­тах, з зо­ло­тою брош­кою на шиї. Рум'яна, ве­се­ла, з блис­ку­чи­ми здо­ро­ви­ми ка­ри­ми очи­ма, взру­ше­на надіями та мріями, Ме­ла­ся й справді ба­га­то пок­ра­ща­ла й пож­вавіша­ла. Во­на ніби на ході або на льоту пе­рецілу­ва­лась з да­ма­ми й жва­во та лас­ка­венько привіта­лась до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, не­на­че во­на зна­ла йо­го дав­но й зрос­ла з ним укупі.

І Таїса Андріївна, і Лю­ба уб­ра­лись хоч че­пур­ненько, але ду­же прос­то, навіть убо­го - в сіренькі ку­ценькі спіднич­ки та чорні коф­ти, ніби­то по-до­рожньому. Але во­ни уб­ра­лись так прос­то зу­мис­не, щоб не за­тер­ти Ме­ласі, щоб Ме­ла­ся зда­ва­лась кра­щою. Лю­ба навіть не на­пуд­ри­ла щік, не підве­ла пенз­лем і не по­чор­ни­ла брів, не по­на­во­ди­ла рум'янців на ус­та і… по­по­ган­ша­ла. Але це зад­ля то­го во­на зро­би­ла так, щоб не за­тем­ря­вить Ме­ласі блис­ком своєї кра­си. Обидві гості зда­ва­лись ніби нед­бай­ли­во уб­рані й прос­то за­че­сані, тро­хи навіть на­че пе­ле­хаті. Врівні з ни­ми Ме­ла­ся й справді бу­ла по­казніша, че­пур­ненька, навіть гар­на.

Михайло Ула­се­вич зир­нув на Ме­ла­сю й за­ди­вивсь. Свіже об­лич­чя, чер­воні, як ка­ли­на, ус­та, ро­жеві ву­ха, блис­кучі очі - все це при­па­ло йо­му до впо­до­би ба­га­то більше, ніж пе­редніше, в Києві.

«Одже оця Ме­ла­ся гар­ненька собі нівро­ку… і свіжа, як ка­ли­на, і жва­ва та ве­се­ла, мов пташ­ка. Зовсім-та­ки апе­тит­на! Ко­ли б тільки до­да­ток до неї був чи­ма­лий, апе­тит­ний, то хоч і до вінця з нею ста­вай. Тре­ба бу­де при цій на­годі до­кон­че по­веш­таться по са­дибі та га­разд при­ди­виться до ха­зяй­ст­ва: і до то­ку, і до їх полів, чи ро­дю­ча ту­теч­ки зем­ля… А обс­та­ва в домі гар­на! незгірше, як в Таїси та в Лю­би. Але ж… оти­ми со­фа­ми та ку­шет­ка­ми, як по­душ­ка­ми та пе­ри­на­ми, не здобрієш… Усе те прах і попіл, по­ло­ва, ша­га вар­та», - ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич, зо­ря­чи по гор­ни­цях кмітли­ви­ми оч­ка­ми.

Гості ог­ляділи но­ву обс­та­ву, обійшли й пильно об­ди­ви­лись, до­тор­ка­лись до всього й по­ла­па­ли пуч­ка­ми усе, навіть нові ки­ли­ми, потім посіда­ли на ка­напі. Ха­зяїн та гість сіли про­ти їх. В са­лоні пішла роз­мо­ва.

Де б узя­ти, де б на­пи­тать та­ких швид­ких сте­ног­рафів, щоб во­ни по­хо­пи­лись за­пи­сать їх швид­ке ле­пе­тан­ня! Не­на­че усі дев'ять муз за­ра­зом вли­ну­ли в світли­цю й ви­си­па­ли всі свої скар­би та да­ри, окрім бо­гині муд­рості Афіни, кот­ра, зви­чай­но, зни­кає в та­ких са­ло­нах і тікає да­ле­ко, пев­но, аж на Олімп. По­ча­лось та­ке тріщан­ня та цвірінькан­ня, не­на­че в світли­цю влетіла си­лен­на си­ла го­робців, от як во­ни нап­рикінці літа навіщось зби­ра­ються на вер­бах на якусь го­ро­би­ну ра­ду й зав­зя­то цвірінька­ють. Зда­ва­лось, ніби світли­ця од­ра­зу ста­ла мли­ном на чет­ве­ро коліс, ще й з сту­па­ми; і в то­му млині зас­ту­котіли, за­дер­ча­ли й зак­ла­ца­ли чо­ти­ри шес­терні; ще й раз у раз, без­пе­рес­тан­ку гу­па­ли сту­пи. Цей млин гув, рипів, гур­котів, не­на­че мірош­ник пус­тив во­ду на всі зас­тав­ки. А се­ред то­го гу­ку та сту­ко­ту ще ніби десь дер­ча­ло двоє дер­кал, кот­ри­ми по­ло­ха­ють го­робців в виш­ни­ках.