Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные версии книг txt) 📗

- Ну, то по­за­со­вуй двері за­со­ва­ми, та й ля­гай­мо спа­ти.

Соломія по­за­со­ву­ва­ла двері і по­га­си­ла світло. Ба­ба Зінька за­раз зас­ну­ла в кімнаті. Со­ломія ляг­ла ко­ло дітей на по­лу в світлиці і дов­го не спа­ла. Діти важ­ко й швид­ко ди­ха­ли, ки­да­ли­ся у сні, ски­да­ли з се­бе ук­ри­ва­ло. Со­ломія сил­ку­ва­лась зас­ну­ти, а сон її не брав, а ду­ми во­ру­ши­лись в го­лові…

Пішли осінні ве­чо­ри та ночі все довші та довші. Ро­ман все за­сид­жу­вав­ся в своїй ха­тині і час­тенько ля­гав там спа­ти. І ста­ли ті довгі ве­чо­ри та темні осінні ночі ще дов­ши­ми для Со­ломії…

Вже й різдво нас­та­ло, вже й зи­ма ми­на­ла, а Ро­ман все вчив дітей в своїй ха­тині, ще й третього хлоп­ця прий­няв, кот­ро­го учи­тель виг­нав з цер­ков­ної шко­ли за те, що той був ду­же нес­покійний та бит­ли­вий. Вже й дітям на­до­ку­чи­ло все сидіти за книж­кою. Дівчин­ка час­то про­си­ла­ся в ба­би та в Со­ломії, щоб пус­ти­ли її по­гу­ля­ти з дітьми, щоб пус­ти­ли на сков­зал­ку пос­ков­за­тись з дівча­та­ми. Ро­ман не пус­кав дітей. Тільки й бу­ла дітям гульня, ко­ли Ро­ма­нові тре­ба бу­ло пе­ре­мо­ло­ти­ти кільки кіп жи­та або про­са або поїха­ти ку­ди на яр­ма­рок.

Сам Ро­ман ду­же змінив­ся в той час. Він все хо­див до церк­ви, співав та чи­тав на кри­ласі, вив­чив цер­ков­ний ус­тав, як дяк. Ніко­ли він не про­пус­кав ні од­ної служ­би бо­жої, ні ут­рені. Він за­пус­тив собі бо­ро­ду й дов­ге во­лос­ся на го­лові, ще й проділив на го­лові проділь, не­на­че мо­нас­тирський пос­луш­ник. Со­ломії ду­же не по­до­ба­лась та бо­ро­да, круг­ла, як ло­па­та, ру­ся­ва, аж біла. На що­ках з обох боків по­рос­ли бурці, та ще й чудні: во­ни не спус­ка­лись вниз, а стриміли вбік, не­на­че па­чо­си або шмат­ки клоч­чя, аж ву­ха зак­ри­ва­ли. Ро­ман спос­тив­ся, змарнів, зблід, спав з тіла. Очі ста­ли здо­рові і витрішку­ваті; рум'яні ус­та по­жовк­ли. Пат­ла­та го­ло­ва, кост­ру­баті бурці, пат­латі ко­си на го­лові зовсім зміни­ли Ро­ма­но­ве гар­не об­лич­чя. Хто знав Ро­ма­на мо­ло­до­го та гар­но­го, той те­пер не впізнав би йо­го. Він став не­на­че іншим чо­ловіком.

- І навіщо ти, Ро­ма­не, за­пус­тив оту бо­ро­ду та ті пат­ли? - наріка­ла на йо­го Со­ломія. - Зглянься на се­бе, чо­ловіче! Був чо­ловік, як пов­на ро­жа, а те­пер став схо­жий на пат­ла­то­го жи­да. Вже й гос­по­ди! Пос­тарівся че­рез оту бо­ро­ду та куд­латі бурці не­на­че на де­сять років.

- Ет, од­че­пись! Не тво­го ро­зу­му це діло. Неб­ла­го­чес­ти­во для ме­не го­ли­тись та че­пу­ри­тись, - од­ка­зу­вав Со­ломії Ро­ман.

Соломія мов­ча­ла, важ­ко зітха­ючи та од­вер­та­ючи го­ло­ву од пе­ле­ха­то­го Ро­ма­но­во­го об­лич­чя.

- Романе! годі тобі вже вчи­ти дітей, - го­во­ри­ла ма­ти, - ти й дітей по­за­мор­до­вуєш, і сам ти нидієш.

- Не мож­на, ма­мо! тре­ба вчи­ти дітей дві зи­ми, щоб вив­чи­ти їх га­разд. Я хо­чу вив­чи­ти си­на, щоб він здав ек­за­мен на по­легкість в військовій службі. Здасть ек­за­мен - мен­ше прий­деться слу­жи­ти в мос­ка­лях.

На мас­ниці забігла до Со­ломії Нас­тя, а за нею слідком прий­шов і Де­нис. Во­ни забігли, щоб зап­ро­си­ти до се­бе в гості Со­ломію та Ро­ма­на. Ро­ман в той час вчив дітей в своїй кімнаті.

- Хочеться мені вбра­тись в на­мис­то, а на­мис­то в скрині в Ро­ма­новій кімнаті, їй-бо­гу, вже бо­юся й дос­ту­пи­тись до Ро­ма­на, бо­юся йти в ту кімна­ту. Ко­ли б ви, ма­мо, пішли та вий­ня­ли з скрині на­мис­то. Мо­же, він не бу­де на вас гри­ма­ти, як на ме­не, - го­во­ри­ла до ба­би Зіньки­ Co­ломія.

- Не хо­чу я йти, не хо­чу пе­ре­ба­ран­ча­ти йо­му. Вчен­ня - спа­сен­не діло, - обізва­лась ма­ти.

Соломії чо­гось за­ма­ну­лось то­го на­мис­та, во­на вже й са­ма не пам'ята­ла, ко­ли вби­ра­лась в на­мис­то. Ро­ма­но­ва неп­ри­хильність до неї одібра­ла в неї охо­ту при­би­ра­тись та че­пу­ри­тись.

- Ат! за всі го­ло­ви! Про ме­не, не­хай сер­диться, а я та­ки піду та вий­му з скрині на­мис­то, - ска­за­ла Со­ломія, ки­нув­ши очи­ма на Нас­тю, в кот­рої на шиї чер­воніло вісім разків до­ро­го­го товс­то­го на­мис­та.

Соломія увійшла в кімна­ту ве­се­ленько та про­вор­ненько і по­ча­ла од­ми­ка­ти скри­ню та шу­ка­ти на дні на­мис­та. Во­на сту­ка­ла віком, бряз­ка­ла клю­ча­ми, ви­ки­да­ла оде­жу, що ле­жа­ла звер­ху в скрині. Ро­ман ско­са пог­ля­дав на її ве­се­лий вид, на про­ворні ру­ки, а во­на все по­ра­лась та туп­ця­ла ко­ло скрині.

- Чи ти швид­ко пе­рес­та­неш сту­котіти та бряж­ча­ти? - обізвав­ся Ро­ман, підвівши го­ло­ву, на­хи­ле­ну над книж­кою.

- Ат! од­че­пись! Пе­рес­та­ну, як знай­ду те, що тре­ба. Отам Де­нис та Нас­тя прий­шли про­си­ти ме­не й те­бе до се­бе в гості, та це я ду­маю приб­ра­тись в чер­во­не на­мис­то!

Може, ме­не там який­сь бо­ро­дань по­лю­бить, ко­ли свій бо­ро­дань…

Соломія сха­ме­ну­лась і за­мовк­ла, гля­нув­ши на дітей.

- Годі вже тобі отам сту­ка­ти та гур­ка­ти. Ти б уже кра­ще йшла собі або з ха­ти, або в гості та мені не пе­ре­ба­ран­ча­ла.

- Оце, який ти став не­до­тор­ка­ний. Ти ла­ден ме­не і в ха­ти випх­ну­ти, та­ка я те­пер ста­ла тобі не­лю­ба. Але мені є тут діло. Що тре­ба, то тре­ба, - го­во­ри­ла ве­се­ленько Со­ломія та все шпур­ля­ла з скрині то свої сап'янці, то уся­ку оде­жи­ну, до­ки знай­шла на са­мо­му дні своє чер­во­не на­мис­то.

- Кидай ли­шень книж­ки та при­би­рай­ся швид­ше, бо там в світлиці Де­нис та Нас­тя нас ждуть. Пев­но, бу­дем ко­лод­ки па­руб­кам чеп­ля­ти або ро­ди­ни ко­лод­ки справ­ля­ти, ко­лод­ку в пе­люш­ки спо­ви­ва­ти. На­гу­ляємось і наспіваємось, бо те­пер же мас­ни­ця, - ска­за­ла Со­ломія і бряз­ну­ла раз­ка­ми на­мис­та.

- Йди з ха­ти, бо мені тре­ба скінчи­ти своє діло в шко­ля­ра­ми. Я потім прий­ду, - обізвав­ся Ро­ман.

- Ет! од­че­пись з своїми шко­ля­ра­ми! Ти б кра­ще зро­бив, як­би на сьогорічні ми­ро­но­сиці спра­вив мені гар­но­го су­кон­но­го синього жу­па­на. А то ні собі, ні мені нічо­го гар­но­го не справ­ляєш.

- Навіщо те гар­не уб­ран­ня? Хіба хо­чеш бо­га гніви­ти, чи що?

- Чим бо­га гніви­ти? Синім жу­па­ном? Оце ска­зав! То це, по-твоєму, усі мо­ло­диці та дівча­та, що хо­дять в синіх жу­па­нах, гнівлять бо­га? Сха­ме­ни­ся, чо­ловіче! А я б оце вбра­лась в су­кон­ний жу­пан, йду­чи в гості. А до жу­па­на прис­тає чер­во­не на­мис­то!

І Со­ломія ста­ла пе­ред дзер­кальцем і по­че­пи­ла собі на шию на­мис­то, в'явля­ючи собі, що на ній надітий но­вий синій жу­пан. Во­на обер­ну­лась до Ро­ма­на, щоб по­ка­за­ти, яка во­на гар­на в чер­во­но­му на­мисті і як во­на бу­ла б ще кра­ща, як­би до то­го на­мис­та та ще и синій жу­пан.

- Ой гар­но! Гос­по­ди, як гар­но! - обізвав­ся насмішку­ва­то Ро­ман. - По-моєму, мо­ло­ди­цям до церк­ви не слід би і вби­ра­тись в чер­воні на­мис­та.

- Ще що ви­га­дай! Мо­же б, ти за­бо­ро­нив нам і тан­цю­ва­ти? А ми ось в гос­тях вда­ри­мо та­ко­го тро­па­ка, що аж діл двигтіти­ме! Отак-о! - ска­за­ла Со­ломія.

Вона ос­ту­пи­лась от дзер­кальця, крут­ну­лась і сю­ди й ту­ди і вда­ри­ла ле­генько тро­па­ка про­ти самісінької пат­ла­тої Ро­ма­но­вої го­ло­ви.

- Ти й досі та­ка дур­на, як і дав­но бу­ла. Тобібу­се кру­ти­тись та вертітись.

- А ти, скуп'яго! Он по­за­пус­кав чортз­на-що ні своїх що­ках: ди­вись, он по­рос­ло якесь клоч­чя, якісь па­чо­си, аж гид­ко ди­ви­тись.

Соломія крут­ну­лась на одній нозі і од­вер­ну­ла ли­це од Ро­ма­на.

- Був чо­ловік як чо­ловік, а те­пер звівся на яко­гось куд­ла­ня. Гид­ко на те­бе й гля­ну­ти. Си­дить, як со­ва на клуні, та тільки сірі баньки витріщає на ме­не. Ой, не люб­лю й не ди­шу!

- Йди собі к дідьку з ха­ти! - підняв го­лос Ро­ман.

- Ба не піду, бо маю пра­во! Йди сам з ха­ти, ко­ли тобі тре­ба! - за­го­во­ри­ла вже сер­ди­то Со­ломія і ки­ну­лась вкла­да­ти в скри­ню по­вий­мані та по­розк­ла­дані речі.

- Йди, ка­жу тобі.

- Ба не піду, до­ки не поск­ла­даю усього в скри­ню. А ви, діти, йдіть вже гу­ля­ти, бо й ва­ша ма­ти і батько гу­ля­ти підуть.