Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
- Але ти нею не будеш! - спокійно казала мати.
- Мамо! Я мушу нею бути! - знов тихо, але зважливо відповіла Катерина.- Я хотіла б упевнити вас...
- Будь ласкава, не говори і не впевняй,- зимно відмовила мати,- се ні трохи не поможе!
- І вона вийшла з світлиці.
- Що бо ти, Катю, надумала? - спитався трохи докірливо, трохи жаліючи, батько. Він любив дочку дужче, ніж мати, і тепер і сердивсь, і жaлів її за одним заходом.
- Тату, я вам скажу по правді: мені важко жити отаким порожнім життям. Я змучилась і більше так не можу.
- Та чого ж тобі не стає? Кажи, чого тобі ще треба від нас?
- Мені не стає того, чого ви мені не хочете дати: діяльності.
- Та нащо ж тобі діяльність?
- На те, що я не маю права сидіти без діла, і ще на те, що мені несила без діла сидіти - мене тягне до його.
- Не розберу я! - розвів руками батько.- Живе в достатку, має змогу вдовольняти свої бажання... Не розумію я тебе... Одначе, нехай іншим разом, а то мені тепер ніколи.
І пан Городинський устав і пішов. Катерина трохи не заплакала. Та й заплакала б, може, якби не прийшли слуги збирати посуд.
Проминув тиждень,- ніхто не нагадував про те, що було. Катерина нудилась дожиданням. Коли одного разу батько, зовсім несподівано, спитавсь у дочки:
- А що, облишила вже своє вчителювання?
- Не облишила, тату, та й не облишу ніколи! - відмовила Катерина.
Батько аж підскочив на стільці:
- То це ти знов? - скрикнув. - Та ти ж знаєш, що то таке школа?
- Знаю.
- Бо колись раз була в нашій! Се ще не значить, що ти знаєш. А школа - се ось що: се праця з ранку до вечора, що після неї й ніг не підволочеш; се - мізерна плата - яких 15-20 рублів на місяць, що їх до того ти по два, по три місяці не одержуватимеш з управи; се - тісна, брудна твоя хатина, що на неї старшина з писарем по місяцю не даватиме дров; се - п'яний старшина або писар будуть ходити до тебе в школу та показувати, що вони твоє начальство; се...
Пан Городинський говорив палко, силкуючись упевнити дочку.
- І ти йдеш у цю школу? І ти все це перетерпиш на собі?
- Адже інші перетерплюють,- чому ж я ні?
- Бо їм нічого їсти,- сказала мати,- а тобі, здається, сього не бракує.
- Але мені бракує діла.
- Про твоє «діло» краще ніколи не говори ти зо мною,- відказала мати.
- Мамо,- промовила зблідши Катерина,- я буду говорити, бо я хочу мати його! Я ніколи не покину про се думки.
В Катерині вже обурювалась гордість, що її мала вона спадщиною від матері, та вкраїнська упертість.
- Думай, про мене, а говорити про се я не бажаю.
І пані Городинська велицно вийшла з світлиці і кілька день не озивалася й словом до Катерини. Одначе знову сама заговорила про те ж.
Через кілька день вона дала Катерині листа і сказала:
- Радила б прочитати уважно,- тут, може, знайдеться таке, що й тобі здасться.
Лист був од Івана Дмитровича. Старий Городинський написав синові про Катеринине бажання. Тепер Іван Дмитрович глузував з сестри та - без сорому казка - радив «владою батьковою та материною прогнати химерні вигадки його сестриці». Катерина віддала матері листа мовчки.
- Що ти скажеш? - спиталася мати.
- Що брат даремно це написав, а ви даремно дали мені його читати, бо все це ні трохи не відмінить моїх думок. Мати згорнула руки на колінах і пильно подивилася дочці у віці.
- Скажи, будь ласкава,- почала вона, протягаючи кожне слово,- скажи, будь ласкааа, скільки серйозного в усій цій комедії?
Катерина почервоніла.
- Ви мене ображуєте, мамо, звучи комедією те, що мені дороге.
- Так се серйозно?
- Я давно вже се вам кажу, мамо.
- Добре! Відкіль же залізли до тебе такі думки? Од кого ти їх почула? - питалася мати таким голосом, яким учитель допитує впійманого на шкоді школяра.
- Я сама до їх дійшла, себто: до думки про школу.
- Я цьому не йму віри,- сказала мати і ще пильніше почала дивитися на дочку, ще довше почала тягти слова. - А ска-а-жи, будь ласкава, ти не-е листуешся з тим... студентом?..
Катерина спалахнула.
- Мамо, ви допитуєте мене, як слідчий злочинця. Я не зробила ніякого злочинства, щоб мене так допитувано.
- Але ти не відмовляєш на моє питання,- тим же тоном тягла мати.
- Я й не відмовлю вам ні єдиного слова, якщо ви будете так зо мною говорити.
- Не в тім річ! Ти відмовляй на питання!
- Я не відмовлю. Якщо ви пообіцяєтеся, що так зо мною не говоритимете,- тоді відмовлю! - сказала Катерина зважливо і встала, щоб іти.
Пані Городинська очам своїм не йняла віри. Правда, пещена Катерина завсігди не була слухняна і завсігди була недоторкана, але такої зважливості, такої твердості мати в неї ще не бачила.
- То ти так одмовляєш матері? - спиталась вона, придержуючи дочку за руку.
- Вибачайте, мамо, якщо я вас образила: я не хотіла.
Пані Городинська зрозуміла, що краще вдовольнитися з цієї відмови і почала вже трохи іншим тоном:
- Ось сядь, будь ласкава, та поговоримо гарненько. Ти зовсім даремно спалахнула, і мені се гірко й нелюбо...
- Мамо...- почала трохи збентежена Катерина.
- Добре! Добре! - перепинила пані Городинська.- Я бачу, що ти не хотіла сього зробити. Але ти все ж не відмовила на моє питання. Я тебе питаюсь не як слідчий, а як мати, що любить свою дочку.
- То й я скажу вам, мамо, що я з ним не листуюся.
- І не листувалася?
- Ні.
Пані Городинська знала, що Катерина ніколи не казала неправди. Коли не хотіла чого сказати, то звичайно так і відмовляла, що про се вона нічого не скаже i тепер пані Городинська не знала, що їй діяти.
- Мамо! - почала Катерина тремтячим голосом.- Вислухайте і пойміть мені віри, що я кажу правду. Я не можу, цілком не можу більше жити панянкою і цієї осени я мушу піти вчителювати...
- Я не хочу більше говорити! - відмовила пані Городинська і пішла.
- А що? - спитався пан Городинський увечері, лягаючи спати. - Яка була у вас розмова з поводу листа?
- Не дуже гарна,- відказала пані,- вона уперто держиться свого.
- Що це значить? - спитався пан Городинський.
- І сама не знаю.
- Клопоту багато буде.
- Того не минеш. Шкода тільки, що я мушу все сама відбувати, а ти нічим мені не поможеш.
- Та чим же тут поможеш?
- Ти батько!
Чоловік та жінка трохи помовчали. Пан Городинський сидів півроздягнений на ліжкові й міркував. Нарешті почав:
- Знаєш що?
- Що? - спиталася жінка, не відходячи від туалету, де вона причісувалась.
- Я хотів... один план у мене в голові є...
- Який?
- Чи не послухаться нам її? - зважився відразу сказати пан Городинський.
- А то що таке? - і пані Городинська велично повернулася до чоловіка.
- А хіба краще буде, якщо вона зробить се силоміць, без нашої волі?
- Цього не буде! - так саме велично промовила пані.
- Ти дуже добре знаєш, що се може бути! - сказав чоловік. - Ти дуже добре знаєш, що вона дочка своєї матері, і коли ти уперта, то й вона теж... так саме...
- Будьте ласкаві,- пані Городинська, як сердилась, завсігди казала чоловікові ви,- будьте ласкаві, залишіть критичний розгляд моєї вдачі до іншого часу.
- Та хіба я... я тільки казав...- почав чоловік, трохи збентежившись, бо він боявся того ви: добре-бо знав, що воно віщувало кілька день мовчання, погані обіди та ще поганішу хатню моркву потім. Але жінка не дала йому скінчити.
- Мені зовсім не цікаво знати, що ви там казали. Я говорила про Катерину.
- Та й я ж про Катерину! - трохи посмілішав пан, бачачи, що жінка переходить до чергової справи. - Я кажу про те, що вона вміє досягти свого і... і може так статися, що в один чудовий день ми Катерини не знайдемо. Де? Втекла вчителюватиl Хіба тоді буде краще?
- Але ж се скандал! - скрикнула пані.
- Запевне скандал, коли дочка втече з дому.
- Наша дочка - вчителькою в мужичій школі! Що про це скажуть?! Се несвітський скандал!
