Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…І ще тут, — казала Ленця, але то було вже іншого разу, в неї вдома, перед великим, тьмяно полискуючим дзеркалом у темно-бурій різьбленій рамі, — вона першою розщіпнула сукенку на грудях, оголивши дві атласисті бретельки на кубістично-кістлявому, із самих різко випнутих горизонталей змонтованому плечі, — вона давно вже носила ліфчик, Дарка бачила, коли вони перевдягались перед фізкультурою, її добірну, білосніжну нейлонову білизну, де тільки діставали батьки? — але там, серед запаху звалених у кутку старих, шорстких на дотик мат і задавненого поту, була просто добірна білизна, а тут, коли Ленця, не зводячи з Дарки отих загіпнотизованих очисьок, майже чорних од розширеної на всю райдужку зіниці, зсунула з плеча бретельку — ніжний, перламутрово-рожевий вершечок груді випорснув із чашечки, як висолоплений язичок, і водночас Ленчині пальці, зашпортуючись у ґудзиках, мов питаючись дозволу, стали обережно розстібати кофтинку на Дарці, й вона вгледіла поруч із Ленчиним — свій, тільки темніший, червоніший, як вишнева кісточка, — їй зненацька прилила до голови вся кров, і зір потьмарився; Ленця легко-легко нахилилась над її грудьми, і Дарка відчула її мокрі, вбирущі вуста, і мурашки, що сипонули поза шкіру, і свій прискорений віддих, — і все зненацька попливло, а чи то сама вона, Дарка, пливла, зсувалася кудись у невідомість, у щось чадне й гаряче, щось недозволене й владно-притягальне, порівняно з чим уся її дотеперішня воля-до-влади, її першість у класі, олімпіади, капітанство в шкільній команді — все було смішним і мізерним, наче скинутий пух, і вона випручувалася з того новою, темною й могутньою, як гроза: зразу з цілий світ завбільшки, — ох Ленцю, Ленюсю, дві дівчинки з розхристаними пазушками в глибині дзеркала, де Ленця притулила її поціловану грудь до своєї, дотикаючись сосками, й тихенько напівспитала: «і ще тут», показуючи на другу, — і так воно все й почалося.

І закрутило, й понесло…

Всі їхні великі перерви пліч-о-пліч на підвіконні, блукання парком після уроків, запійні розмови, розмови, розмови, ненаситні, мов у двох німих, що зненацька віднайшли дар мови, або в малят, що тільки-но навчилися говорити — та вони й справді вчилися говорити, вчилися перекладати себе на слова й голос інакше, ніж того вимагали дорослі, — про сенс життя, про майбутнє людства, буде війна чи ні, про власне дитинство, просто страх, скільки спогадів пре з тебе через верх у такому віці — «пам’ятаю, коли я була маленька», — а потім уже ні чорта не пам’ятаєш аж до самої старости, коли, кажуть, наново відкриваються якісь там шлюзи-загати, — навіть не можеш пригадати до пуття, про що ж, власне, так нестримно-впоєно лепеталося тоді одна до одної годинами поспіль, аж дня неставало, — хіба якісь убогі скравки, обрізки — вірші, наприклад: «Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарных кладбищ…» (Ленця), «Панно з очима, більшими за айстри…» (Дарка) — але то явно з подачі дорослих, то їхнє шістдесятництво залузане перетікало через дітей від родини до родини, тонесенькою цівочкою із на-той-час-уже-добряче-прикрученого крана, а все своє, чим заповнявся по вінця вміст тих годин, — мов провалилося кудись, зоставивши тільки, як мул по відшумілому потокові, — спомин лавочки, спомин підвіконня в шкільному коридорі, спомин Ленчиного невідривно-уважного — ах, як вона вміла слухати! — обличчя з блискучими очима й напіврозтуленим ротом, і все це в притуманеному, осінньо-розмитому світлі тужного відчуття затраченої, давно недосяжної вершини, — ціла та видима, денна сторона їхньої дружби (шостий, здається, клас: якраз коли в дитячому гурті починається нестримний процес хаотичного бродіння, злипання й розлипання молекул по двоє, по троє, незбагненні здружування й роздружування по кілька разів на рік, так що ніхто з учителів на цих двох особливої уваги не звертав), — все воно ніби тривало й далі, але непомітно-швидко збігаючись, мов торішня сукенка (й так само пнучи в пахвах!), під навальним розростом тої нової, душної й чадної сторони їхніх взаємин, котра розвивалася вже без стороннього ока й забирала собі дедалі більше сил — точніше, дедалі більше сил ішло, принаймні в Дарки, на її підтримання, бо всі їхні тремтячі припадання до себе, всі палкі поцілунки й рясніючі, по наростаючій, пестощі вибухали не самі собою, тобто не з чисто тілесного інтересу, як то потім було з хлопцями, а, щоразу й незмінно, розв’язкою якої-небудь чергової емоційної накрутки, такої собі невеличкої драми, в мистецтві імпровізування яких обидві сягали чудес винахідливости: в нападі замирення після нової сварки-на-межі-розриву (котрими між них частило, мов грозами в липні), в екстазі порозуміння під звуки «Doors», од яких Ленця ридала, впавши на килим і б’ючись об нього головою, з криком: «Я нє магу, нє магу, нє магу!..», і Дарка, вхопивши обіруч і тулячи до себе цю рідну, теплу, пушисту голову (запах, як шерстка кошеняти…), цілим тілом дрижала од причетности до незглибимої тайни почування, — і ще од того, наскільки Ленця незбагненно тонша й духовно багатша натура (саме так Дарка написала в домашньому творі на тему «Моя подруга»: «Моя подруга набагато тонша й духовно багатша за мене натура», і надовго застрягла на цьому реченні з двома однокорінними, набагато-багатша: щось із двох належало викреслити, а нічого не викреслювалось), — взагалі, цілком неясно, дивується тепер Дарка, як вони в той рік примудрялися ще й учитися, де брали час?.. А якщо точніше, то де брала час Ленця, яка, хоч і гірше од Дарки справувалася, все ж таки закінчувала кожну чверть без трійок, ба й переважно з п’ятірками, і не тільки зі співів чи фізкультури (хорошистка, що автоматично значить — хороша дівчинка, чи, як казав потім на батьківських зборах завуч, «дівчинка з заможної родини», бо такою вона й була, при розлучених батьках, що пестили її, мов змагаючись між собою наввипередки: стереосистема, французька білизна в дванадцять років…), — як її на все ставало?..

А вони ж іще й читали, і ще й як ненатло, також на повну силу, — проживаючи прочитане як свою внутрішню подію, тут історичний час прийшовся на них як улитий: були роки книжкового буму, полювання за дефіцитними московськими томами, оправними в новенький, пахучий коленкор барви темного бурштину — або пляшкової зелені, або новенького морського кітеля, і з незмінною офіцерською позолотою на погонах, пардон, на корінцях (і з того всього радше схожими на коробки з-під дорогого коньяку, з котрими, в ідеалі, й призначені були сусідувати на полицях югославських «стєнок», символізуючи культурне дозвілля при зрослому добробуті радянських людей), — і Дарка, чиїм батькам добробут дозволяв, у кращому разі, на ротапринтні копії, до того ж не завше й безпечні, позичала в Ленці тих кавторангівськи-солідно виданих Ахматову й Мандельштама, і «Майстра і Маргариту» Ленця теж прочитала першою — переповівши Дарці перед тим, як позичити, майже дослівно перший розділ, аж до відрізаної трамваєм голови включно, — а вже останнього розділу Дарка так ніколи й не подужала запам’ятати: власне як дочитувала книжку, її викликано на допит, і тим скінчилося її дитинство.

…Аж ген пізніше, дорослою, Дарка заризикувала спробу врешті розвідатися в матері до пуття, що ж то такого направду страшного було тоді відкрилося (ох, краще б не відкривалось…), від чого цілою школою понад місяць достоту штормило? Адже ж ніби й банальна, як на зрілий розсуд, історія: «дівчинка з заможної родини», неповних чотирнадцяти років, потай від усіх (і від мене, від мене теж!) водить компанію з цілком статевозрілими хлопчиками з десятого, їздить з ними в неділю на Труханів острів, а потім мама одного з цих хлопчиків (можна собі уявити цю мамочку — топити б таких!) зчиняє рейвах на цілу школу (ідіотка!), бо коханому синуньові порвано, чи пак перегризено, вуздечку на члені (і теж не біда, до весілля загоїться!), — про вуздечку, оце тільки й спромоглася згадати Дарчина мама, для якої це, схоже, стало незабутнім анатомічним потрясінням, — ну добре, згода, не зовсім щиро казала Дарка в невиразній надії видражнити з матері що-небудь іще, — історія не дуже-то приємна, надто для батьків дівчинки, але, як подумати, то бувають же й куди гірші способи втрачати дівоцтво, що зовсім не конче потім обертаються зламаним життям, і дівчинка з таким бурхливим дебютом за яких двадцять років, дивись, виринає преблагополучною матроною, і навіть із несогіршою університетською кар’єрою, не кажучи вже про надгризеного хлопчика, який теж пречудесно може стати, на втіху мамочці, доктором яких-небудь наук, океанографом, або селенографом, або, хай йому грець, осцилографом, чому ні?.. (Що запам’ятала сама Дарка — то, крізь прочинені двері директорського кабінету, вперше тоді побачену, викликану до школи маму Ленці — молоду і сліпучо вродливу, в чомусь обтисло-шкіряному, в блиску циганистих дармовисів, у сизих паволоках тютюнового диму, що нервово розгорталися круг неї, як клуби фіміаму круг незнаного божества, — і, поза коротким уколом подиву, що хтось має звагу курити в директорському кабінеті, свою гостро-тоскну свідомість якоїсь іншої людської породи, яка десь там, — та ні, десь тут, поруч, а ніби за скляною стіною: не дотягтися, — провадить якесь своє набагато-багатше, кіношно-красиве й незглибимо-насичене життя, — породи, якій від віку приділено  м а т и  с в і т  — собі до послуги). Дарчина мама, однак, запам’ятала ще й появу в школі слідчого, фігури, котра для Дарки промайнула майже безслідно (може, тим, що дітей допитувано в присутності батьків, а батьки ще були значущіші за всякого чужого дядька, так що в Дарки зосталося враження, немов то батьки її й допитували…), — раз слідчий, значить, не тільки здорові підліткові розваги на свіжому повітрі, а що ще могло бути? «Жувачка», джинси (верх непомисленної розкоші!), подаровані чи виміняні кимось із тих пацанів, о жах, під «Інтуристом», страшне слово — страшнішого натоді либонь що й не існувало — «фарцовка»?.. Лапті діткам плели, чи що, — загодя, на виріст, щоб не розганялися на майбутнє з непомірними апетитами, а вчились паскудити нишком: «Ти бачила у Скальковської (Ленця одразу перетворилась на Скальковську, такою потім і зоставалась) значок з американським прапором? Вона не казала тобі, звідки він у неї?..» Брр, мрак — тьма і непроглядь… (Плюс явний душок політичного доносу — чи не мама порваної вуздечки постаралася, щоб уже таки напевно розбити компанію?) Що могла Ленця — її Ленця — мати з тим усім до діла, і головне, як могла тримати те своє життя таким акуратно-паралельним, таким невидимим, як колготки на ногах — жодної бганочки, — нічим чисто, ні словом, ні жестом себе Дарці не виказавши?.. (Був, щоправда, один момент, який Дарка, з раптовою ревнивою зрячістю всіх закоханих, таки вловила, одна загнана скабка: Ігор М., з десятого «А», проминаючи їх у коридорі, червоногалстучну дрібноту, котру старшокласники розгрібали на ходу з невидющими лицями, як мурашник, враз зупиняється: «Лєна», — каже він, і таким незвичайно тихим, скрадливим бринить це зовсім доросле «Лєна», і така дивна усмішка торкає йому вуста, і Ленця подається, таким балетним рухом, з-п’ятки-на-но-сак, йому назустріч, і зависає ногою в повітрі, і поки вони обмінюються кількома приглушеними словами, Дарка стало бачить перед собою тільки цю незручно завмерлу, ніби в чеканні, підібгану в коліні ногу, так невагомо сперту на носачок, на пуантик, і, розриваючись серцем од муки невідомости, підозріливо питає в Ленці, коли та по хвилі вертається назад: звідки ти його знаєш?.. Ми сусіди, кротко каже Ленця, склавши свої мулатські губенята курячою гузкою, мов дражнячись: була в неї така гримаска, особливо коли несподівано викликали на уроці, і то, либонь, од неї вчительський женський склад одностайно і з місця звірів… Ось такий доторк — одним-один, мимобіжний, як подряпина, — до далекої й незбагненної, прекрасної й страшної — а як же могло бути інакше? — Ленчиної тайни: бо вона вся була тайна, атож, і ні мені, ні тим гидотним хлопчиськам о повністю витеклих спермою мізках, котрих, либонь, і в заводі малось негусто, звичайно ж, годі було й марити втримати її при собі надовше, ніж на мить, — таку коротку, як спалах метеликових крилець…)