Одіссея капітана Блада - Sabatini Rafael (книги хорошего качества .txt) 📗
Від колишньої добродушності та чемності Блада не лишилося й сліду. В очах його спалахнув вогонь, обличчя стало рішучим. Залишивши іспанця в руках своїх товаришів, він наказав їм:
— Зв'яжіть його! Але не бийте — дивіться, щоб і волосина не впала в його голови!
Таке розпорядження не було зайвим. Ошалілі від думки, що, можливо, їм доведеться одну неволю замінити іншою, набагато жорстокішою, люди ладні були розтерзати іспанця на місці. І якщо вони зараз послухали капітана й стрималися, то лише тому, що несподівана металічна нотка в його голосі обіцяла дону Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес дещо більше, ніж звичайна смерть.
— Підлий пірат! Паскуда! «Людина честі»! — Капітан Блад не переставав обсипати свого в'язня лайкою»
Але дон Дієго глузливо глянув на нього і зауважив:
— Ти недооцінив мене. — Він говорив англійською мовою, щоб усі могли зрозуміти його. — Я ж застерігав тебе, що не боюся смерті, і доведу це. Тобі не збагнути цього, англійський собако.
— Ірландський, коли твоя ласка, — виправив його капітан Блад. — А чого варте твоє слово честі, іспанське бидло?
— Ти думаєш, що я давав слово честі заради того, щоб залишити вас, ублюдки, на цьому прекрасному іспанському кораблі, на якому ви воювали б проти нас, іспанців? Ха-ха! — дон Дієго хрипко зареготав. — Ти, дурню, можеш убити мене! Пхе! Хіба ж не чудово: померти, чесно виконавши свій обов'язок. Не мине й години, як усіх вас закують у кайдани, а «Сінко Льягас» знову належатиме Іспанії.
При цих словах спокійне обличчя капітана Блада побіліло, незважаючи на загар. Тим часом навколо полоненого скупчилися жадібні до помсти бунтівники, розлютовані й злі.
— Зачекайте! — владно наказав Блад. Він крутнувся на підборах, підійшов до борту і глибоко замислився. До нього підійшли Хагторп, Волверстон і гармаш Огл. Мовчки дивилися вони на корабель, що наближався, ідучи їм навперейми.
— Десь за півгодини, — сказав Блад, — він зблизиться з нами, і його гармати зметуть чисто все з нашої палуби.
— Ми будемо битися! — вигукнув одноокий велетень, підкріпивши свої слова лайкою.
— Битися! — іронічно посміхнувся Блад. — Нас так мало. Двадцять чоловік! Хіба ми зможемо битися? Ні, в нас єдиний вихід — переконати їх, що ми іспанці, що в нас усе гаразд. Нам треба, щоб вони не перешкоджали нам іти своїм курсом.
— Та хіба це можливо? — запитав Хагторп.
— Ні, неможливо, — сказав Блад. — Якби… — Він урвав свою мову, і, замислившись, втупився в зелені хвилі.
З болісною ноткою сарказму в голосі Огл запропонував:
— Ми могли б послати туди шлюпку з доном Дієго д'Еспіноса та іспанськими гребцями, щоб він запевнив свого брата-адмірала, що всі ми вірнопіддані його католицької величності…
Капітан рвучко повернувся. Здавалося, ніби він хоче вдарити гармаша. Але раптом вираз його обличчя змінився: в очах засяяло натхнення.
— Їй-богу, ти маєш рацію! — Цей проклятий пірат не боїться смерті, але його син, можливо, дотримується іншого погляду. В Іспанії дуже розвинуте почуття синівської шанобливості. — Він повернувся і підійшов до купки людей, що з'юрмилися навколо полоненого. — Чуєте! — наказав він. — Тягніть його вниз!
Показуючи дорогу, Блад спустився через люк у трюм, де повітря просякло запахом смоли та канатів, і попростував на корму. Широко розчинивши двері просторої кают-компанії, він увійшов туди в супроводі півдесятка своїх людей, що тягли зв'язаного іспанця. Сюди охоче прийшли б усі, якби не суворий наказ капітана залишитися на палубі з Хаггорпом.
У кают-компанії стояли три заряджені гармати, висунувшись жерлами з відкритих амбразур.
— Ось і матимеш роботу, Огл, — кинув Блад, звертаючись до гармаша, і вказав на середню гармату. — Відкоти її назад.
Коли наказ було виконано, Блад кивнув тим, що тримали дона Дієго.
— Прив'яжіть його до жерла гармати! — розпорядився він і, поки вони виконували його наказ, повернувся до решти команди: — Приведіть іспанських полонених. А ти, Дайк, біжи нагору і накажи підняти іспанський прапор.
Дон Дієго, ноги якого були прив'язані до лафета, а тіло дугою вигнулося, закриваючи жерло гармати, злобливо лаявся, втупивши божевільний погляд у Блада та поводячи білками очей. Можна не боятися смерті, але навіть найбезстрашнішу людину проймає жах, коли вона дізнається, якою саме смертю їй доведеться вмирати.
З піною на губах іспанець несамовито лаявся і проклинав свого мучителя:
— Нікчемний варвар! Дикун! Проклятий єретик! Невже ж тобі замало вбити мене якось по-християнському?
Але капітан Блад не відповів йому. Він повернувся назустріч закованим у наручники іспанцям, яких вели до нього.
Ідучи сюди, вони чули крик дона Дієго, а тепер з жахом побачили, в якому він незавидному становищі. З гурту в'язнів, болісно скрикнувши, вихопився наперед миловидний, смаглявий підліток, що манерами та одягом вирізнявся серед своїх товаришів. — Батьку!
Пручаючись у руках англійців, які поспішили схопити його, він заклинав і небо й пекло, щоб вони одвернули таке страхіття, і нарешті звернувся до капітана Блада, несамовито й жалібно благаючи про милосердя. Глянувши на нього, капітан Блад задоволено відзначив, що юнак дуже любить свого батька.
Згодом Блад признавався товаришам, що на якусь мить він завагався і розум його повстав проти виробленого ним самим страшного плану. Щоб узяти себе в руки і позбутися прояву слабодухості, він мусив розворушити в своїй пам'яті спогади про вчинки цих самих іспанців у Бріджтауні… Йому пригадалося біле, як крейда, дитяче личко Мері Трейл, коли, охоплена невимовним страхом, вона втікала від головоріза, якого Блад потім заколов. Спливли на думку й інші, ще страхітливіші речі, які він бачив того страшного вечора. Всі вони постали в цю мить перед очима, щоб зміцнити його рішучість, яка була похитнулася. Іспанці довели, що вони не мають ні гідності, ні милосердя, ані будь-якого жалю; опоєні релігійним дурманом, вони не мають у собі жодної іскри тієї християнської віри, символ якої встановлений на щоглі корабля, що наближався. Тільки хвилину тому жорстокий і злобний дон Дієго вихвалявся, що бог так милостиво піклується про долю католицької Іспанії. Тепер дон Дієго має бути суворо покараний за свою помилку.
Відчувши, як до нього повернулася твердість, Блад наказав Оглу запалити гніт і зняти свинцевий фартух із запального отвору гармати, до жерла якої був прив'язаний дон Дієго. Молодий Еспіноса знову вибухнув прокльонами, змішаними з благаннями, і тоді Блад рвучко повернувся до нього.
— Замовчи! — обірвав він його. — Мовчи і слухай! У мої наміри не входить спровадити твого батька в пекло, хоч він на це й заслуговує. Я взагалі не збираюсь його вбивати. Зрозумів?
І хлопець справді стих під впливом такої обіцянки, хоч і досить дивної за тих обставин, а Блад почав викладати свій план тією бездоганною іспанською мовою, якою він, на щастя, так добре володів — на щастя не тільки для себе, а й для дона Дієго.
— Підступність твого батька поставила нас у тяжке становище: нам загрожує небезпека полону й смерті на борту отого іспанського корабля. Якщо твій батько впізнав флагманський корабель свого брата, то й брат його, напевно, впізнав «Сінко Льягас». Поки що все йде добре. Але незабаром «Енкарнасйон» підійде досить близько, і там зрозуміють, що на «Сінко Льягас» не все гаразд. Рано чи пізно вони або розгадають, або виявлять, у чім річ, і тоді відкриють вогонь або візьмуть нас на абордаж. Зараз нас мало, і ми аж ніяк не можемо битися, про це добре знав твій батько, заводячи нас у пастку. Та битися ми все ж таки будемо, якщо нас примусять. Ми не здамося, як ягнята, на милість жорстокої Іспанії. — З цими словами він поклав руку на лафет гармати, до якої був прив'язаний дон Дієго… — Зрозумій одне: на перший постріл з «Енкарнасйона» відповість оця гармата. Ти мене розумієш?
Молодий Еспіноса затремтів і, змінившись на лиці, глянув у невблаганні блакиті очі, які пронизували його наскрізь.
