Невидимець - Уэллс Герберт Джордж (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Розділ ХХІV
ПЛАН, ЩО ЗАЗНАВ КРАХУ
— Ну, а що ж маємо ми робити зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.
Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно — так здавалось Кемпові — підіймалися на горб.
— Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?
— Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека і мені легше залишатись невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, хоч би які труднощі чекали на мене. А там я міг би залізницею перекинутись до Іспанії чи й до Алжіру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, виходить, жити… і робити свою справу. Того бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.
— Ясно…
— А тут цій брудній тварюці заманулось пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки! О, якби я впіймав його!..
— Краще було б спершу забрати від нього книги.
— Але де ж він? Ви знаєте?
— Він у поліції, в місті. І, на його власне прохання, замкнений на ключ у найнадійнішій камері.
— Мерзотник! — вигукнув Невидимець.
— Але це затримує трохи виконання ваших планів.
— Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене — питання життя або смерті.
— Звичайно, — погодився Кемп; він тривожно дослухався, чи не чути кроків надворі. — Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде не важко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.
— Авжеж, — сказав Невидимець і замислився.
Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову.
— Те, що я попав до вас, Кемпе, змінило всі мої плани, — сказав він. — Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось; незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості… Ви нікому не сказали, що я тут? — несподівано спитав він.
Кемп на мить завагався.
— Я ж дав слово, — відповів він.
— Нікому? — напосідав Гріффін.
— Ані душі.
— Ага! Тоді… — Невидимець підвівся і, руки в боки, став походжати по кабінету. — Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марную сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Трохи там украсти, когось там поранити… і край… Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Із спільником, мавши їжу та відпочинок, — тисячі можливостей відкриваються. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати і таке інше — це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши мене, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки в двох випадках: коли тікаєш і коли скрадаєшся ближче. Особливо, отож, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти круг неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу; сховатись, як схочу; утекти, як схочу.
Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому вчувається, що хтось іде внизу?
— Ми повинні вбивати, Кемпе.
— Ми повинні вбивати… — повторив Кемп. — Я слухаю ваші плани, Гріффіне, але не згоден з вами, запам’ятайте це собі. Навіщо вбивати?
— Вбивати не з примхи, а розумно це робити. Справа ось у чому. Вони — так само, як і ми, — знають, що існує невидима людина, і ця невидима людина, Кемпе, мусить тепер установити царство терору. Так, так! Безперечно, вас це вражає, але саме це я й маю на увазі! Царство терору! Невидима людина мусить заволодіти якимось містом — вашим Бердоком, приміром, — тероризувати його і скорити. Вона видаватиме накази. На це є тисячі способів, — скажімо, сунути клапоть паперу під двері. І всі, хто не коритиметься, мусять бути вбиті; мусять бути вбиті й ті, хто оборонятиме їх.
— Гм! — буркнув Кемп, дослухаючись не до слів Гріффінових, а до стуку відчинюваних дверей. — Здається мені, Гріффіне, вашому спільникові тоді не позаздриш, — мовив він, вдаючи, ніби уважно слухає співрозмовника.
— Ніхто не знатиме, що він — мій спільник, — запально заперечив Гріффін. — Тс! Що там унизу? — спитав він.
— Нічого, — заспокоїв його Кемп і раптом почав говорити голосно і швидко. — Я не згоден з цим, Гріффіне, — сказав він. — Не згоден, зрозумійте мене! Навіщо мріяти про боротьбу з людством? Як можете ви сподіватися здобути щастя? Не будьте якимось самітним вовком, Гріффіне. Опублікуйте наслідки ваших досліджень… довірте їх людству або принаймні вашій батьківщині. Подумайте, що зможете ви зробити, мавши мільйон помічників.
Невидимець перебив його, простягуючи вперед руку.
— Хтось підіймається по сходах, — сказав він.
— Не може бути, — відповів Кемп.
— Дайте-но я гляну, — сказав Невидимець і з простягненою вперед рукою пішов до дверей.
Далі події відбувались дуже швидко. Кемп якусь мить вагався, а потім кинувся навперейми Невидимпеві. Той, здригнувшись, зупинився.
— Зрадник! — вигукнув Голос, і халат його розстебнувся.
Невидимець сів і почав роздягатися. Кемп поквапливо ступив кілька кроків до дверей, і Невидимець зараз же з криком зірвався на ноги, яких уже не було видно. Кемп навстіж одчинив двері. На сходах чулися кваплива хода і голоси.
Швидким рухом Кемп одіпхнув назад Невидимця, вистрибнув за двері й грюкнув ними. Ключа заздалегідь було встромлено ззовні. Ще секунда — і Гріффін був би замкнений у кабінеті, якби не одна дрібниця. Ключ у замкову шпарину вранці встромили похапцем, і коли Кемп грюкнув дверима, він упав на килим…
Кемп сполотнів. Він силкувався обіруч втримати дверну ручку. Через кілька секунд, проте, двері дюймів на шість прочинились, але йому пощастило зачинити їх знову. Вдруге двері шарпливо відчинились на фут, і в отвір почав протискуватися халат. Невидимі пальці схопили Кемпа за горло, і, захищаючись, він мусив пустити ручку. Його відтиснули назад, підставили йому ногу й кинули край площадки; халат накрив його згори.
Полковник Едай, начальник бердокської поліції, якому писав Кемп, піднявся вже до середини сходів. Він з жахом дивився, як раптом на площадці з’явився Кемп, переслідуваний порожнім халатом, що висів у повітрі. Він бачив, як Кемп упав і намагався підвестись. Він бачив, як Кемп устав, кинувся вперед, поточився й знову важко впав.
Раптом щось сильно штовхнуло його. Штовхнуло ніщо! Наче якийсь величезний тягар навалився на нього, чиїсь пальці схопили за горло, чиєсь коліно притисло живіт, і він сторчма покотився сходами. Потім невидима нога наступила йому на в’язи, шльопаючи, промчали внизу босі ноги; він чув, як у передпокої скрикнули й побігли обидва полісмени і як грюкнули парадні двері.
Полковник сів, здивовано озираючись. Сходами, похитуючись, спускався Кемп, скуйовджений, весь у поросі. Одна щока його була біла від удару, з губи текла кров, в руках він тримав червоний халат та інші речі туалету.
— Боже мій! — скрикнув він. — Усе пропало! Він утік!
