«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
– Ось вам триста, – даючи капітанові гроші, сказав він. – Але хай це буде за півгодини. Мені треба ненадовго відлучитися. Невеличке рандеву. Тільки це між нами.
– Німуватиму, як риба, – поспішив запевнити капітан, ховаючи в кишеню гроші.
Лежнєв ляснув капітана по плечу і вислизнув у коридор. У його розпорядженні було 15-20 хвилин. П’яні льотчики служили йому чудовим прикриттям, і це прикриття не можна було втрачати.
У коридорі нікого не було. Тільки в кінці, біля опухлі, чулися голоси. Лежнєв швидко дійшов до повороту, озирнувся. Звернути у напівтемний тупик і опуститися кам'яними сходами до масивних, окованих залізом дверей було ділом кількох – секунд. Перш ніж Петро Олійник озвався на умовний стук, Лежнєв устиг ще раз глянути на годинника. За п’ять хвилин дванадцята. Отже, відтоді, як він залишив підвал, минуло трохи більше двох годин.
Петро зустрів його схвильованим шепотом:
– Нарешті! Ми вже бозна-що подумали..
– Як Оскар? – спитав Лежнєв.
– Кепсько, – зітхнув Петро, підсвічуючи Лежнєву ліхтариком. – Кровотеча начебто припинилась, але він зовсім ослаб. Марив. Тепер спить. Ми його поголили, переодягай в чисте. Німецьку форму приготували. Все, як домовилися.
У підвалі горів акумуляторний ліхтар з господарства Яна Манукайтіса. Ян сидів на ящику і, прихилившись до стіни, дрімав. Із трьох інших ящиків було зроблено щось на зразок тапчана, на якому лежав Оскар.
Трохи далі стояв Терьохін, чистив свій автомат.
– Це ви, товаришу старший лейтенант? – схопився Ян. – Де ж лікар?
– Тутешній лікар на виклики не ходить. Приймає в себе, – спробував пожартувати Лежнєв, схиляючись над пораненим. – Оскаре, просніться, Оскаре!
Той насилу розплющив очі.
– Швиденько одягніть його, – наказав Лежнєв товаришам. – Оскаре, слухайте уважно…
Поки Терьохін і Ян одягали Оскара, Лежнєв виклав свій план.
– Ви приїхали півгодини тому автобусом із групою офіцерів і пішли побродити замком. У коридорі східної прибудови підвернули ногу, у вас розійшлися шви на рані, пішла кров, і ви втратили свідомість. Зрозуміло?
Оскар кивнув.
– Кров у нього й так піде, – пробурмотів Петро. – Як тільки ступне кілька кроків.
– У лазареті вам переллють кров, – вів далі Лежнєв, – оброблять рану, а там щось придумаємо. Як у вас із документами?
– Документи в мене є, – сказав Оскар, підводячись.
– Навіть довідка німецького військового госпіталю є, – підхопив Петро. – Запасливий товариш.
Він подав Лежнєву довідку німецького госпіталю.
– «Каштан 217-го саперного батальйону Оскар Фріснер, – прочитав Лежнєв, – перебував на лікуванні після поранення…»
Лежнєв оглянув інші Оскарові документи. Все було гаразд.
– Не дуже вдале прізвище підібрали – Фріснер, – зауважив Лежнєв. – Та й Оскар не типово німецьке ім’я.
– Виписував ці документи не я, – кволо всміхнувся Оскар.
Лежнєв помітив, що він насилу стоїть на ногах.
– Ходімо, – квапився Лежнєв.
До дверей Оскара підтримували хлопці. Далі він мав іти сам.
– Вийдете через три хвилини після мене, – велів Лежнєв. – Я постараюся відвернути увагу п’яної компанії. Впадете біля останніх дверей. Вони будуть прочинені.
Оскар кивнув.
За час відсутності обер-лейтенанта Зінгера веселощі в кабаку помітно спали. Льотчики пили чай. Полковника і його дами не було. Капітан якимось чудом ще тримався на ногах. Побачивши Лежнєва, він зрадів.
– О, можна починати! Грета згодна.
– Вимкніть світло і засвітіть свічки, – запропонував Лежнєв.
– Чудова думка! – гукнув капітан. – Вальтере, заводь патефон! Панове, увага! Танцює Грета.
Розпорядниця послужливо запалила свічки, вимкнула світло. Вальтер поставив пластинку. Хтось побіг у двір кликати полковника. Гримнула музика, і пишноволоса капітанова подруга кицькою стрибнула на стойку, скинувши ногою келихи. До залу з усіх боків посунули цікаві. П’яного полковника привели під руки, він посварився на Лежнєва, гепнувся на стілець, потім зажадав, щоб і його дама вилізла на стойку. Жінка рішуче відмовилася. Тоді полковник вийняв з кишені браунінг і націлився в неї.
– Лічу до трьох, – прохрипів він. – Раз…
Жінка стояла наче скам’яніла.
– Два…
Лежнєв підскочив до полковника, вихопив пістолет.
– Як ти посмів, молокосос! – заволав полковник, намагаючись підвестись із стільця.
Два льотчики рушили на Лежнєва. Це був той випадок, коли все могло загинути. Часу на роздуми не було, і Лежнєв вдався до крайнього засобу: дістав з кишені гестапівський жетон, який завжди носив із собою, і ткнув його під ніс полковникові.
– Візьміть свої слова назад. Інакше ми розмовлятимемо про вашу поведінку в іншому місці.
Полковник миттю протверезів.
– Вибачте, Зінгер… – пробурмотів він. – Я очманів од нашого коктейлю.
Конфлікт було влагоджено. Лежнєв подивився на годинника. Минуло десять хвилин. Невже Оскар не зміг підвестися?
– Панове, в коридорі лежить офіцер! – пролунав чийсь голос.
Лежнєв ледве стримався, щоб не побігти. Та ось Грета стрибнула за стойку, увімкнули світло. Голос біля дверей повторив ту саму фразу. Цього разу її почули всі.
– Вальтере, поглянь, чи не з наших хто, – сказав полковник. І до Лежнєва: – Забудьте сварку, Зінгер. Повірте, я не знав…
Його перервав крик.
– Панове, допоможіть!
Усі побігли в коридор. Оскар лежав обличчям до дверей. Було схоже, що він справді знепритомнів.
Дальші події розгорталися навіть швидше, ніж того сподівався. Лежнєв. Офіцери зірвали зі столу скатертину, поклали на неї Оскара, дружно вхопили за краї. По дорозі до лазарету моторний майор – він теж ніс Оскара – висловив припущення, що в капітана, очевидно, відкрилася рана. Лежнєву лишилося тільки підхопити цю думку, посилаючись на аналогічний випадок, який нібито стався з ним, обер-лейтенантом Зінгером, невдовзі після польської кампанії.
Ірина зустріла їх діловито. На Лежнєва вона навіть не глянула, і той подумав, що дівчина переграє. Вибравши момент, він пошепки сказав їй:
– Не удавайте, що не знаєте мене.
Вона ледь стенула плечима.
Прибіг санітар-німець, допоміг роздягти Оскара. Ірина перевірила пульс, заходилася обробляти рану.
– Що з ним? – голосно спитав Лежнєв.
– Надто рано виписали з госпіталю, – не дивлячись на нього, відповіла Ірина, – розійшлися шви, лопнула судина.
Оскар не приходив до тями. Потупцявши біля дверей, один за одним льотчики пішли. Із сторонніх у лазареті лишився тільки Лежнєв. Час од часу Ірина крадькома поглядала на нього, але її погляд був далеко не доброзичливий. Лежнєв насторожився. Що сталося?
– Переллємо йому кров, – тим часом сказала вона санітарові. – Подивіться його документи. В них має бути вказано групу крові.
– У нього друга група, – відповів санітар і показав на п’яту пораненого. – Ось витатуйовано його особистий номер і група крові. Має бути ще під пахвою. – І, немовби бажаючи показати свою обізнаність, він підняв на Оскарові сорочку, одвів його руку. У Лежнєва по спині забігали мурашки – він побачив есесівську мітку. Есесівець!
– Вам краще піти, – холодно сказала Ірина Лежнєву. – Я обробила рану, наклала шви, зараз ми переллємо кров і йому стане краще. Небезпеки немає. Гадаю, за два тижні він буде здоровий.
– Я піду в офіцерський вал. Другий столик ліворуч. Коли щось знадобиться – покличте мене.
– Гаразд, – сказала вона.
Лежнєв вийшов. Наступні півтори години він провів у компанії моторного майора – всі інші льотчики розбрелися хто куди. Незабаром за ними мав прийти автобус. Це влаштовувало Лежнєва. Не бажаючи ще раз випробовувати долю, він домовився з Петром, що з якоюсь групою офіцерів поїде автобусом – для цього прихопив і сховав під мундир пілотку, – а за півтора-два кілометри од замку під якимось приводом вийде. Тим часом його товариші повинні залишити підвали замку, перетнути шосе і чекати на Лежнєва біля труби водозливу. Місяць уповні, компас і вже знайома місцевість полегшували завдання.
