Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

Та коли наступного ранку вони підняли ящик, Смалько одним радісним стрибком опинився на плечі в Енн і заходився ніжно вилизувати їй щоку. Поза всяким сумнівом, то був найживіший з усіх живих котів.

— Тут дірка від сучка, — простогнала Філ, оглядаючи ящик. — Я її не помітила. Ось чому він не вмер. Доведеться повторити все спочатку.

— Ні, — зненацька мовила Енн. — Більше ми не будемо його вбивати. Смалько — мій кіт, і ви мусите із цим змиритися.

— Гаразд — якщо ти сама домовишся з тітонькою Джимсі та кицькою Сарою, — відповіла Стелла тоном людини, що вмиває руки в усій цій історії.

Так Смалько став членом сімейства. Ночами він спав на килимку попід кухонним порогом, удень знай собі тішився життю. Доки приїхала тітонька Джеймсіна, він устиг набути вгодованого, лискучого й цілком солідного вигляду, проте, як кицька в Кіплінга, завжди «гуляв самотою». Усі довколишні коти були йому ворогами, як і він був ворогом кожному з них. Одного за одним він здолав у запеклій боротьбі кожнісінького із чотирилапих аристократів на Спофорд-авеню. Що ж до роду людського, то він любив Енн і тільки Енн. Ніхто інший не смів його навіть погладити. Таких нахаб Смалько зустрічав лютим сичанням і звуками, що скидалися на брутальну лайку.

— У цього котиська просто нестерпно бридкий характер, — заявила Стелла.

— Хороший котик, хороший, — заперечила Енн, демонстративно гладячи свого улюбленця.

— Боюся й думати, як він ладнатиме з кицькою Сарою, — похмуро буркнула Стелла. — Котячі бійки ночами в саду — це жахливо. А котячі бійки тут, у вітальні… уявити страшно.

У належний час приїхала тітонька Джеймсіна. Енн, Прісцилла й Філ нервувалися, чекаючи її прибуття, та щойно тітонька Джеймсіна посіла трон, за який правило їй крісло-гойдалка перед каміном, вони, образно висловлюючись, схилилися перед нею й почали її обожнювати.

Тітонька Джеймсіна була маленькою літньою жінкою з м’якими рисами трикутного обличчя та великими лагідними синіми очима, що сяяли невгасимою юністю й надіями, як у дівчини. Щоки вона мала рум’яні, а білосніжне волосся вкладала у вишукані буклі понад вухами.

— Це дуже старомодна зачіска, — мовила вона, не випускаючи з рук в’язання, ніжно-рожевого, мов призахідна хмаринка. — Та я й сама старомодна, як мій одяг і, здається, погляди теж. Проте завважте: я не кажу, що це робить їх кращими. Смію думати, вони навіть гірші, аніж нові. Та мені з ними зручно. Нові черевики гарніші за старі, але старі — розношені й тим зручніші. Я достатньо стара, щоб почуватися вільною в питаннях черевиків та поглядів, і тут ставитимуся до цього легко. Звісно, ви чекаєте, що я пильнуватиму вас і дбатиму про вашу поведінку, та я цього робити не збираюся. Ви достатньо дорослі, щоб уміти поводитися правильно — якщо взагалі маєте такий намір. Отож, щодо мене, — підсумувала тітонька Джеймсіна із вогником у юних очах, — усі ви можете йти до погибелі, як вам заманеться.

— Якби ж тільки вдалося розборонити цих котів, — здригаючись, простогнала Стелла.

Тітонька Джеймсіна привезла із собою не лише кицьку Сару, а ще й кота Джозефа. Джозеф, як вона пояснила, належав її близькій подрузі, що переїхала до Ванкувера.

— Вона не могла взяти Джозефа із собою, і вблагала мене забрати його. Я не встояла. Це чудовий кіт — тобто характер у нього чудовий. Вона назвала його Джозефом, бо в нього таке пістряве хутро. [23]

Джозеф справді був пістрявий. Як гидливо зауважила Стелла, «мов ходяча торба лахмітника». Його основний колір визначити було неможливо. Лапи були білі із чорними вкрапленнями, спина сіра з величезною рудою плямою на однім боці та чорною — на іншім. Хвіст — рудий із сірим кінчиком, одне вухо чорне, друге руде. Велика чорна пляма на однім оці додавала йому схожості з піратом-гультіпакою; насправді ж він мав спокійну, незлостиву й миролюбну вдачу. Дечим — коли не всім своїм характером — Джозеф нагадував «польову лілею». Він «не працював, ані не пряв» і не ловив мишей. Проте й «Соломон у всій славі своїй» не спав на м’якших подушках і не їв смачніших ласощів.

Джозеф та кицька Сара прибули поштовим екіпажем, кожне у своєму ящику. Щойно їх випустили й нагодували, Джозеф вибрав собі подушку й затишний куточок для сну, а кицька Сара статечно всілася перед каміном і почала вмиватися. То була велика охайна сіро-біла кішка, що поводилася з неабиякою гідністю, котрої зовсім не применшувало усвідомлення її плебейського походження. Тітоньці Джеймсіні її подарувала праля.

— Цю жінку теж звали Сарою, тож кицьку мій чоловік завжди кликав кицькою Сарою, — пояснила тітонька Джеймсіна. — Їй вісім років і вона бездоганно ловить мишей. Не хвилюйся, Стелло. Кицька Сара ніколи не б’ється, та й Джозеф рідко це робить.

— Тут їм доведеться битися для захисту, — відповіла Стелла.

Наступної ж миті у вітальні з’явився Смалько. Він весело пострибав через усю кімнату, та раптом завважив непроханих гостей. Кіт завмер на місці; хвіст його розпушився так, наче то були три хвости, на вигнутій спині люто настовбурчилася шерсть. Смалько похилив голову, моторошно, виклично і з ненавистю нявкнув та кинувся на кицьку Сару.

Статечна й поважна кицька облишила свій туалет і зацікавлено глянула на нього. Напад був відбитий єдиним зневажливим помахом сильної лапи. Смалько безпорадно прокотився килимком і підвівся, приголомшений. Що то за кішка дала йому такого потиличника? Він невпевнено глипнув на кицьку Сару. Нападати вдруге чи ні? Тим часом кицька Сара поволі відвернулася від нього й продовжила вмиватися. Смалько вирішив не нападати — і більше ніколи не нападав. Відтоді тон у їхніх стосунках незмінно задавала кицька Сара. Смалько більше її не чіпав.

У цю мить нерозважливий Джозеф сів на подушці й позіхнув. Спраглий помсти за своє приниження, Смалько кинувся на нього. Джозеф, хоч і був миролюбним котом, та все ж принагідно міг постояти за себе — і постояти добряче. Отож, результат утілився в серії рівносильних двобоїв. Смалько і Джозеф щодня ставали до битви. Енн була на боці Смалька, пихато коментуючи дії Джозефа. Стелла впала у відчай. Тітонька Джеймсіна лише сміялася.

— Хай б’ються, — терпляче мовила вона. — Потім вони подружаться. Джозефу треба рухатися, він страшенно погладшав. А Смалько мусить затямити, що є у світі коти й незгірші за нього.

Урешті-решт Смалько та Джозеф примирилися один з одним і з запеклих ворогів обернулися на щирих нерозлучних друзів. Вони спали на одній подушці, обіймаючись лапами, та із серйозним виглядом вилизували один одному морди.

— Усі ми звикли одне до одного, — мовила Філ. — А я навчилася мити посуд і замітати підлогу.

— Та більше не кажи, що вмієш присипляти котів, — засміялася Енн.

— В усьому винна дірка від сучка! — обурено заперечила Філ.

— Добре, що там виявилася ця дірка, — суворо відказала тітонька Джеймсіна. — Кошенят часом доводиться топити, це я визнаю, інакше від них рятунку не було б. Та дорослих нешкодливих котів убивати не слід, якщо тільки вони не висмоктують сирих яєць.

— Ох, тітонько, не бачили ви Смалька, коли він щойно приблудився до нас, — мовила Стелла. — Тоді б не називали його нешкодливим. Чистий диявол був, а не кіт.

— Я не вірю, що диявол і справді такий бридкий, як ти вважаєш, — відповіла тітонька Джеймсіна. — Інакше він не наробив би стільки шкоди. Мені він завжди уявляється поважним і привабливим паном.

Розділ 17

ЛИСТ ВІД ДЕВІ

— Сніг пішов, дівчата, — мовила Філ, повернувшись додому одного листопадового вечора. — По стежці в саду розсипані ці чарівні хрестики та зірочки. А я ніколи й не помічала, що сніжинки такі гарні. На ці речі з’являється час лише тоді, коли живеш простим життям. Дякую вам за те, що дозволили й мені так пожити. Це дивовижно — перейматися тим, що масло подорожчало на п’ять центів за фунт.

— Справді? — занепокоїлася Стелла, що вела облік витрат у їхньому господарстві.