Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
— Мабуть, ні. Чому ти питаєш?
— Бо я не знаю. Але якби люди не намагалися переконати одне одного у своїй, власній правді, то, можливо, було б менше воєн.
Гребер засміявся. Слова Елізабет здалися йому дивними.
— Терпіння, — проказав він. — Ось чого нам бракує, чи не так?
Елізабет ствердно кивнула. Він узяв чарки і наповнив їх по вінця.
— За це й вип’ємо. Крайсляйтер, який дав мені цю пляшку, напевно був далекий від таких думок. Але саме тому й вип’ємо!
Він вихилив свою чарку до дна.
— Ще по одній? — спитав у дівчини.
Елізабет стрепенулась.
— Так, — відповіла нарешті.
Він налив і поставив пляшку на стіл. Горілка була міцна, чиста. Елізабет випила чарку.
— Ходімо, — сказала вона. — Я продемонструю тобі зразок терпіння.
Вона провела його через передпокій і відчинила якісь двері.
— Фрау Лізер, поспішаючи, забула замкнути. Поглянь на її кімнату. Не думай, що я зловживаю довір’ям. Вона обшукує кожний куточок моєї кімнати, коли мене немає вдома.
Одна половина кімнати була обставлена звичайно. Але на стіні навпроти вікна у масивній рамі висів великий кольоровий портрет Гітлера, прикрашений ялиновим віттям і вінками з дубового листя. Під портретом стояв стіл, на ньому лежав величезний прапор зі свастикою, а зверху — розкішне видання «Майн кампф» у чорній шкіряній оправі з золотою свастикою. Обабіч стояли срібні підсвічники, а поряд знімки фюрера — на одному він був із вівчаркою в Берхтесгадені, а на другому — з білявою дівчинкою, яка дарує йому квіти. Доповнювали куточок кинджали з пам'ятними написами та партійні значки.
Гребера це не дуже здивувало. Таке йому траплялося бачити вже не раз. Культу диктатора поклонялося багато людей.
— Вона тут і свої доноси пише? — запитав Гребер.
— Ні, вона їх складає за письмовим столом мого батька.
Гребер оглянув письмовий стіл. Це був старовинний секретер з полицями і кришкою на роликах.
— Він надійно замкнений, — мовила Елізабет. — Проникнути всередину неможливо. Я вже не раз пробувала.
— Це вона донесла на твого батька?
— Я точно не знаю. Відтоді, як його забрали, від нього не було жодної звістки. Вона ще до того жила тут зі своєю дитиною. Займала одну кімнату. Коли ж батька забрали, вона одержала ще дві його кімнати.
— Ти гадаєш, що вона написала донос саме для цього? — спитав Гребер.
— А чому б і ні? Нерідко підстав буває ще менше.
— Звичайно. Але цей «вівтар» наштовхує мене на думки, що твоя сусідка належить до фанатичок з бригади плоскостопих.
— Ернсте, — гірко, мовила Елізабет. — Невже ти справді гадаєш, що фанатизм не може поєднуватися з прагненням до наживи?
— Чому ж, буває й так. Навіть часто. Дивно тільки, що про це завжди забувають! Є банальні речі, які людина випадково десь почула, а потім несвідомо повторює їх. Світ не ділиться на полички з етикетками. А людина тим паче. Цілком можливо, що ця зміюка любить свою дитину, чоловіка, квіти і захоплюється абстрактним благородством. В доносі на батька вона написала щось суттєве чи все вигадала?
— Батько був доброзичливий, необережний і, очевидно, вже давно під підозрінням. Не кожний промовчить, коли йому щодня доводиться вислуховувати у власній квартирі партійні промови.
— А ти не знаєш, що він сказав?
Елізабет стенула плечима.
— Він більше не вірив у те, що Німеччина виграє війну.
— У це тепер багато хто не вірить.
— І ти?
— І я. А тепер ходімо звідси. А то ця сатана ще застане тебе тут: від неї можна чекати чого завгодно!
Елізабет усміхнулась:
— Не застане. Я замкнула вхідні двері. Вона не може зайти.
Дівчина підійшла до дверей і відсунула засув. «Слава богу, — подумав Гребер. — Коли вже вона великомучениця, то хоч обережна і не дуже мучить себе докорами совісті».
— Тут пахне, як на кладовищі,— сказав він. — Це, мабуть, зіпріло оте прокляте дубове листя. Давай трохи вип’ємо. — Він знову наповнив чарки. — Тепер я розумію, чому ми відчуваємо себе старими. Надто багато ми надивилися всілякого лайна. Лайна, що його розворушили люди, які старші від нас і яким варто було б не забувати про розум.
— А я не почуваю себе старою, — заперечила Елізабет.
Він окинув її поглядом. Справді, вона зовсім не скидалася на стару.
— Ну й радій! — відповів Ернст.
— Я лише почуваю себе ув’язненою, — додала дівчина. — А це гірше, ніж старість.
Гребер сів у крісло в стилі бідермайєр.
— Хтозна, чи не донесла ця баба вже й на тебе, — промовив він. — Може, їй кортить заволодіти всією квартирою. Навіщо тобі чекати? Тікай звідси! Прав у тебе ніяких, ти ж сама це розумієш.
— Так, я це розумію.
Елізабет раптом видалася Греберові впертою і безпорадною.
— Це ніби забобон, — раптом проказала вона поквапно і змучено, так наче вже тисячу разів повторювала це сама собі.— Поки я тут, я вірю в повернення батька. Якщо ж виїду звідси, це означатиме, що я залишила його в біді. Ти це розумієш?
— Тут нема чого розуміти. Це просто робиш. І все. Навіть коли це безглуздо.
— Гаразд.
Елізабет взяла чарку й випила. В передпокої заскреготав ключ.
— Ось і вона, — сказав Гребер. — Вчасно. Очевидно, збори закінчилися рано.
Вони прислухалися до кроків у передпокої. Гребер поглянув на грамофон.
— У тебе є що-небудь, крім маршів? — запитав він.
— Немає. Але марші гучні. Інколи, як починає кричати тиша, доводиться глушити її найголоснішим, що маєш.
Гребер здивовано звів на неї погляд.
— Цікаву розмову ми завели! А в школі нам щодня втовкмачували в голову, що юність буцімто, найромантичніша пора життя.
Елізабет розсміялася. В передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.
— Я не вимкнула світло, — пошепки пояснила Елізабет. — Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.
— Куди ми підемо? — спитав Гребер на вулиці.
— Не знаю. Куди-небудь.
— Чи немає тут поблизу якоїсь кав’ярні, пивниці чи бару?
— Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.
— Давай.
Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлсплац, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося у величезний морг з домовинами-квартирами, у нескінченну похоронну процесію.
— Що тут діється? — запитав Гребер. — Де люди? Сьогодні на вулицях ще пустельніше, ніж учора.
— Очевидно, всі сидять по домівках. Уже кілька днів не було нальотів. Але люди не наважуються вийти на вулиці. Чекають наступного нальоту. Так завжди. Тільки відразу ж після бомбардування люди виходять на вулицю.
— Уже й тут свої звички?
— Авжеж. А хіба там у вас їх немає?
— Є.
Вони йшли вулицею, на якій не залишилося жодного цілого будинку. Кошлаті хмари пливли по небу, і крізь них на землю сіялося мінливе місячне світло. Між руїнами ворушились якісь тіні, схожі на примарних каракатиць. Раптом десь затарабаніли тарілки.
— Слава богу! — мовив Гребер. — Тут люди їдять. Або п’ють каву. Принаймні вони живі.
— Мабуть, п’ють каву. Сьогодні її саме давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.
— Бомбардувальну каву?!
— Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.
— Як на передовій. Там перед наступом дають горілку і тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!
— Сто грамів.
Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.
— Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-небудь шинок?
