Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (библиотека книг .txt) 📗

Адвокати полюбляють багато балакати. Я також міг би наговорити йому багато чого, хоча б про те, що не люблю адвокатів. Та я не став говорити.

— Оцю вашу промову,— зауважив тільки,— можна узагальнити в таких словах: ви бажаєте найняти мене з метою виявлення вбивці сеньйори Сусанни. Чи не так?

Він ствердно кивнув.

— Гаразд... мій гонорар дорівнює тридцять песо на день, не рахуючи витрат. Природно,—додав я,— це не включає компенсації, яку маю одержати від вас у разі, коли зазнаю шкоди.

— Згода,— відповів адвокат.— Сеньйор Рамераль наказав мені не торгуватися з цього приводу.

— В такому разі домовились. Тепер мені потрібні деякі додаткові відомості. Ви розмовляли з Каїтою — тією служницею, котра обвинуватила його?

— Намагався, та не зміг. Вона зникла.

— Зникла?

— Тобто,— виправився він,— вона не повернулася додому після того, як поліція звільнила її. Я це знаю, бо вже двічі був там. Ніхто з сусідів її з того часу не бачив.

— Як це сталося, що її так швидко звільнили?

Адвокат осміхнувся.

— Юридичні тонкощі,— промурмотів він.— Суддя дозволив випустити її під заклад... і якийсь невідомий одразу вніс необхідну суму.

Я замислено кусав собі губи.

— Яз нею розмовляв,— сказав йому,— і мені тоді здалося, що вона не бреше. Звісно, ніколи не знаєш напевне, коли людина бреше, а коли правду каже. Де в кого це добре виходить. Та в усьому цьому є щось дивне. Адже стара одержувала від сеньйора Рамераля певну винагороду... Навіщо ж убивати курку, яка несе золоті яйця?

— Можливо, вона спіймалася в тенета, розставлені поліцією. І тому змушена була так діяти,— зауважила Рамералева дружина, обличчя якої набрало вже спокійнішого вигляду.— Адже мій чоловік категорично стверджує, що ця жінка бреше.

— Можливо,— погодився я і підвівся.

Відвозячи мене на «седані» назад до готелю, адвокат зауважив:

— Сеньйора Рамераль шукала доказів, щоб домогтись розлучення, а детектив, якого вона найняла, видав ії чоловікові... Це на неї дуже вплинуло.

— Стривайте! То вона жадає розлучення? І, либонь, ревнує?

— Розумію, про що ви подумали, Аресе,— відказав Росалес.— Але ж у Хулії алібі — краще не вигадаєш. Увесь недільний вечір і половину ночі вона пробула в клубі на пляжі, граючи з кількома подругами у канасту.

Мене пройняло почуття жалю до Рамераля. Стільки мороки, щоби приховати від дружини нікчемну писульку, яку він надіслав ненажерливій Сусанні...

І все даремно. Як же — по його будинку нишпорить хитра лисиця.

— Гадаю, вона більше вже не потребує доказів?— промимрив я, вивчаючи його обличчя.

— Ні, вже ні. Цим скандалом сеньйор Рамераль подав їх сам,— осміхаючись, відповів адвокат.

Він під'їхав до мого готелю. Я прочинив дверцята і вийшов.

— Невдовзі чекайте відомостей,— мовив я.

Повернувшись до нього спиною, піднявся сходинками. у вестибюлі було безлюдно. Хлопчина спав. Я поглянув на годинник: без кількох хвилин дві години ночі.

Я вив'язував краватку, коли дзвінок у двері урвав мої роздуми. Закінчивши з вузлом, я відсунув клямку. В дверях стояла Лю-мей. Для мене її поява стала приємною несподіванкою.

Вона була вдягнута у халат з китайського шовку, який щільно облягав її; волосся, заплетене в косички, спадало на спину.

Я запросив її. Вона пройшла до передпокою і сіла на канапі. Я поплівся за нею і примостився поруч. В її очах пробивався острах.

— Ви прочитали моє застереження? — запитала.

— Так. Мені переклав його один із ваших співвітчизників. Я вдячний вам, Лю-мей, за турботу, але не думаю, що наражаюсь на якусь небезпеку.

Вона присунулася ближче до мене і схвильовано потрусила мене за плече.

— Не кажіть цього, ради бога.— її хвилювання ще виразніше підкреслювало страх у погляді.— Ви не знаєте, що говорите. Він має намір убити вас. Мені це сказав Лі-вонг.

— Хто це Лі-вонг? Ваш служник?

— Так. Той, хто супроводив вас до дверей, коли я кинула до вашої кишені записку.

Я замислено спостерігав за Лю-мей. Вона нібито говорила щиро. Звичайно, могла й прикидатися. Деякі жінки роблять це дуже переконливо. Та коли маєш справу з жінкою такого типу, як вона, не хочеться вірити, що її турбота не відверта і викликана не просто ставленням до тебе самого, а чимось іншим. Втім, не виключено, що цей пройда Батлер підіслав її, аби порушити мої плани. Якщо так, то ліпше себе застрахувати.

— Все це надто заплутано, Лю-мей. Ми з Батлером склали угоду, і хоч хай там якою б не була моя репутація, я завжди, коли зі мною грають чесно, дотримую свого слова. Чого б це йому заманулося вбивати мене?

— Не знаю,— відповіла вона.— О, коли б знала! Я за вас боюся. Ви людина надто довірлива, а він — погана. Я його знаю. Знаю, він має намір зрадити вас.

Аромат, що виходив від її тіла, почав хвилювати мене.

— Ви — його дружина?

— Я належу йому,— тужно відказала Лю-мей.

Я так і не втямив, що це означало на її китайсько-американському жаргоні. Та в той час це, певно, було мені байдуже. У бездонній глибині променистих очей Лю-мей можна було прочитати таку саму жагу, як і в моїх. Якусь мить я милувався її личком. Вона була напрочуд гарна. Гарна тим особливим типом краси, про яку всі ми свого часу мріємо. Це була та сама врода, яку так вихваляють туристські проспекти, рекламуючи «екзотичні» країни. І ось вона тут, дивиться мені у вічі. У мене запаморочилося в голові. Одним посмиком я грубо притягнув її до себе і відчув на своїх грудях тріпотіння ії перс, маленьких і пружних. І тоді нам уже не потрібна була жодна мова, щоб зрозуміти одне одного.

О другій годині пополудні я зійшов сходинками готелю «Паккард». День був похмурий і невеселий, які рідко трапляються в Гавані. Чорні хмари, що застили сонце, ніби зодягли в жалобу високі будинки, а на обличчях у перехожих, котрі поспішали на роботу, відбивався легкий смуток довколишнього.

Заглибившись у думки про тендітне тіло Лю-мей, я попрямував до ресторанчика Ісайаса. Лю-мей гідна була того, щоб згадувати про леї. Вона була гарна, розумна. А я — бовдур або майже бовдур. Якоїсь миті я, певно, заснув. Глибоким сном заснув, бо, коли прокинувся, Лю-мей уже зникла, а моя кімната мала ледь помітні сліди обшуку.

Близько третьої я під'їхав до будинку Каїти. Сходи були такі ж брудні, як і тоді, коли я вперше піднімався ними. Стоячи перед дверима, я кілька разів постукав у них щиколотками пальців. Відповіді не було. Я озирнувся; у коридор виходило ще двоє дверей: одні напроти, а другі поруч, але мешканці тих кімнат також не реагували на мій стукіт. Спробував свою першу відмичку. Не вийшло. Спробував другу. Зі сходів почувся тихий звук кроків, я сховав свою в'язку і знову став стукати.

— Що вам потрібно? Чого шукаєте?

Я повернувся, дещо здивований. Голос у старої був різкий, мов у пилки по сухому дереву. В руці мала ключ, а піц пахвою згорток брудної білизни.

— Каїта поїхала... зникла.— Ті кілька зубів, які ще зостались у неї в роті, були у землисто-сірих плямах.— І не питайте мене, куди поїхала. Я не знаю і не цікавлюсь тим.

Вільною рукою вона відімкнула суміжні двері і, не обертаючись, грюкнула ними перед моїм носом. Я знову почав відмикати двері.

Маленька квартирка Каїти виявилась на диво охайною, коли порівняти із загальною занехаяністю будинку. Тут усе було на своєму місці. Порядок, який панував, свідчив про перевагу її професійних навиків над особистими звичками. Єдиним дисонансом звучав передвиборний плакат, що висів на стінці у вітальні і зображував погрудний портрет усміхненого сенатора Раміреса. Я терпляче обстежив усю обстановку, та не знайшов нічого, що привернуло б мою увагу. Тоді пройшов до спальні. У шафі було небагато одягу, а шухляда для взуття зовсім порожня.

Під ліжком стояла тільки пара пантофель. На нічному столику лежала пачка плакатів меншого розміру; на них також зображено сенатора зі своєю «відвертою усмішкою». Годі сумніватися, хто саме був кандидатом Каїти на виборах.