Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
Гвардієць повернувся до них.
— Командир Оліветті за хвилину підійде до вас.
— Дякуємо.
Гвардієць рушив назад до сходів.
Ленґдон із цікавістю розглядав командира Оліветті, розуміючи, що це, по суті, головнокомандувач збройних сил цілої держави. Вітторія з Ленґдоном чекали, спостерігаючи за тим, що відбувалося в кімнаті. Гвардійці в маскарадних костюмах бігали туди-сюди, вигукуючи накази італійською.
— Continua cercando! — прокричав один у телефон.
— Probasti ії museo? — запитав інший.
Ленґдонові не потрібно було досконало знати італійську, щоб ірозуміти, що служба безпеки Ватикану зайнята енергійними пошуками. Це втішало. Засмучувало те, що, вочевидь, вони іще пі1 знайшли антиматерії.
— Як ви? — спитав Ленґдон Вітторію.
Та знизала плечима і втомлено усміхнулась.
Командир нарешті закінчив розмову і пішов через кімнату до них. Здавалося, що із кожним, кроком він стає ще вищий. Ленґдон. сам був доволі високий і не звик дивитись на інших угору, але командир Оліветті цього вимагав. Ленґдон одразу відчув, що командир — чоловік бувалий, який пережив за вік чимало бур. Обличчя він мав жорстке й енергійне. Темне волосся було підстрижене по-військовому коротко, а очі палали тією твердою рішучістю, яка приходить тільки за роки суворої дисципліни. У всіх його рухах відчувалась військова точність, а навушник, старанно схований за вухом, робив його більше схожим на офіцера секретної служби США, ніж на головнокомандувача швейцарської гвардії.
Командир звернувся до них англійською з сильним італійським акцентом. Попри величезний зріст, говорив він на диво тихо, майже пошепки. Однак у кожному його слові відчувалась військова чіткість і категоричність. -
— Доброго дня, — сказав він. — Я командир Оліветті — Сотап-dante Principale швейцарської гвардії. Це я телефонував вашому директорові.
Вітторія подивилась на нього знизу вгору.
— Дякую, що зустрілися з нами, сер.
Командир не відповів. Він показав жестом, щоб вони йшли за ним., і повів їх через лабіринт електронних пристроїв до дверей у бічній стіні приміщення.
— Заходьте, — сказав, притримуючи двері.
Ленґдон і Вітторія опинилися в напівтемній кімнаті, де стояв довгий ряд моніторів. На них безперервно змінювались чорно-білі зображення різних місць комплексу. Перед моніторами сидів і уважно стежив за картинками молодий гвардієць.
— Fuori, — наказав Оліветті.
Гвардієць встав і вийшов за двері.
Оліветті підійшов до одного з моніторів. Показуючи на екран, сказав:
— Це зображення йде від камери, що схована десь у місті Ватикан. Поясніть мені, будь ласка, що це означає.
Ленґдон і Вітторія подивились на екран і разом охнули. Зображення було дуже чітке й не викликало, жодних сумнівів. На екрані був контейнер з антиматерією. Усередині зловісно виблискувала крапля металічної рідини, підсвітлювана ритмічним блиманням цифрового годинника. Дивно, але довкола контейнера було майже зовсім темно, так начебто антиматерія знаходилась у якійсь коморі або в затемненій кімнаті. Угорі на моніторі світився напис: ПРЯМА ПЕРЕДАЧА — КАМЕРА № 86.
Вітторія подивилась на індикатор на контейнері і сполотніла.
— Менше шести годин, — шепнула вона Ленґдонові.
Ленґдон подивився на годинник.
— Отже, маємо час до… — Він змовк, у грудях похололо.
— До півночі, — понуро сказала Вітторія.
До півночі, думав Ленґдон; Для більшого ефекту. Очевидно, той, хто минулої ночі викрав антиматерію, все чітко розрахував. І Іередчуття лиха стиснуло Ленґдонові серце, коли він усвідомив, що перебуває на вершині вулкана, який от-от вивергнеться.
Шепіт Оліветті тепер нагадував тихе шипіння.
— Цей об’єкт належить вашій установі?
Вітторія кивнула.
— Так, сер. Його в нас викрали. У ньому міститься надзвичайно вибухова речовина з назвою «антиматерія».
На Оліветті її слова не справили враження.
— Я добре знаюся на запальних засобах, міс Ветро, однак про антиматерію ніколи не чув.
— Це нова технологія. Треба знайти її негайно або ж евакуювати всіх із Ватикану.
Оліветті повільно заплющив і розплющив очі, начебто сфокусувавши погляд на Вітторії наново, він міг зрозуміти суть сказаного якось інакше.
— Евакуювати? Ви знаєте, що тут сьогодні відбувається?
— Так, сер. І життя ваших кардиналів у небезпеці. Маємо близько шести годин. Наскільки просунулись ваші пошуки контейнера?
Оліветті похитав головою.
— Ми ще не починали його шукати.
— Як? — Вітторія мало не задихнулась. — Але ж ми виразно чули, як ваші гвардійці говорили між собою, що шукають…
— Шукають — так, але не ваш контейнер, — сухо сказав Оліветті.— Мої люди розшукують дещо, що вас не обходить.
— То ви навіть не починали шукати контейнер? — надломленим голосом спитала Вітторія.
Здавалося, зіниці в Оліветті зараз зовсім сховаються десь у нього в голові. Його погляд не виражав нічого, як погляд комахи.
— Міс Ветро, так, здається, вас звати? Дозвольте щось вам пояснити. Ваш директор відмовився розповідати мені будь-що про цей об’єкт по телефону. Сказав тільки, що треба негайно його знайти. Ми сьогодні дуже зайняті, і я не можу собі дозволити кидати людей на завдання, доки не дістану якихось конкретних фактів.
— Зараз, сер, важливий тільки один факт, — мовила Вітторія. — Якщо ви не знайдете цього пристрою, то через шість годин місто Ватикан злетить у повітря.
Оліветті залишався незворушний.
— Міс Ветро, мушу сказати вам іще щось. — У його тоні почулися нотки зверхності. — Попри архаїчний вигляд міста Ватикан, кожен вхід сюди — і громадський, і приватний — устатковано надсучасними датчиками. Якби хтось спробував пронести до міста якийсь вибуховий пристрій, його б миттєво виявили. У нас є сканери радіоактивних ізотопів, фільтри запахів, що виявляють навіть найслабкіший хімічний слід вибухових речовин і токсинів. Крім того, ми маємо найдосконаліші металошукачі і рентгенівські сканери.
— Усе це все Дуже вражає, — холодно сказала Вітторія у тон Оліветті. — На жаль, антиматерія не радіоактивна, її хімічний склад — це чистий водень, а контейнер виготовлений з пластику. Жоден із перелічених вами пристроїв його б не виявив.
— Але цей контейнер має блок живлення, — Оліветті показав на червоний індикатор. — Навіть найменший кадмієво-нікелевий акумулятор…
— Батареї теж пластикові.
— Пластикові батареї? — Терпіння Оліветті явно почало вичерпуватись.
— Електроліт із полімерного гелю й тефлону.
Оліветті нахилився до неї, наче бажаючи підкреслити перевагу свого високого зросту.
— Signorina, до Ватикану щомісяця надходять десятки повідомлень з погрозою вибуху. Я особисто навчаю швейцарських гвардійців основ сучасних вибухових технологій. І я чітко знаю, що немає на землі речовини, здатної зробити те, що ви кажете. Для цього щонайменше потрібна ядерна боєголовка з активною зоною завбільшки як бейсбольний м’яч.
— У природи є ще багато нерозкритих таємниць. — Вітторія подивилась на нього з люттю.
Оліветті нахилився до неї ще ближче.
— А можна вас запитати, хто ви така? Яку посаду ви займаєте в ЦЕРНі?
— Я старший дослідник і вповноважена підтримувати контакт із Ватиканом до врегулювання цієї кризи.
— Пробачте за прямоту, але якщо справді йдеться про кризу, то чому я маю справу з вами, а не з вашим директором? І що ви хотіли показати тим, що з’явились до Ватикану в шортах?
Ленґдон подумки застогнав. Неймовірно, що в такому стано-ішщі цей чоловік здатний турбуватися про одяг. Але Ленґдон вчасно згадав: якщо кам’яні пеніси здатні викликати в мешканців Ватикану хтиві думки, то Вітторія Ветра в шортах однозначно становить загрозу для державної безпеки.
— Командире Оліветті, — втрутився Ленґдон, намагаючись відвернути конфлікт. — Мене звати Роберт Ленґдон. Я професор релігієзнавства у Сполучених Штатах і не маю нічого спільного: t ЦЕРНом. Я бачив, як вибухає антиматерія, і можу підтвердити слова міс Ветри, що це надзвичайно небезпечна речовина. Ми маємо підстави припускати, що до Ватикану вона потрапила стараннями одного антирелігійного культу, який сподівається зірвати конклав.
