Кола на воді - Печорна Олена (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Анатолій повертався, коли довкола зміїними зграями розповзалися сутінки, а під ногами котилося таємниче й загрозливе «ш-ш-ш-ш». Проте ця колискова не діяла на місто, воно завмерло – з клубками отруйних змій під ногами, оскільки… боялось заснути. Коли воно засне, прийде ніч. А ця ніч може принести по собі моторошне прозріння, а може, лише здогадки – однак і те, й інше нагадувало той-таки отруйний клубок. Дві дівчинки й друга ніч їх зникнення, тут навіть придорожній пил почне шипіти: «Знайдеш – ш-ш?»
Чоловік зупинився. Сутінки вже лизали черевики, які здавалися цієї миті настільки важкими, немов до кожного почепили невидимий тягар. Анатолій озирнувся. Ніч таки в місті. Її можна ковтати легенями ось так просто. Додому йти не хотілося. Стоячи посеред сутінкової вулиці, він вперше подумав про те, що той будинок не є його домом. Так, красива рамка для солодкої жінки. А його там нема. Справжнього його, котрого вже ніхто й не пам’ятає, хіба що дівчинка-світлячок, його дівчинка, доня… Вона знала. Знала навіть тоді, коли він сам себе встигнув забути.
– Татку, а чому хрещена плаче, коли бачить сусідського хлопчика?
– Якого?
– Отого, котрий не такий, як усі.
– Він інвалід, доню.
Дві блакитні квітки замість очей.
– Ні, татку, він… інший. Це як з твоїми малюнками. Пам’ятаєш, ти намалював будинок? Ззовні такий незграбний і страшний?
– Пам’ятаю, але він просто вийшов невдалий.
Блакитні квітки завмерли.
– Неправда. Ти ж не зазирав до середини.
– А що там?
Посмішка.
– Всередині – казка.
Чоловік здригнувся. По тілу поповзло оніміння – повільно й густо. Спогади. Вони, здавалось, зрізали нерви, як стиглу траву. Боляче. Нестерпно боляче. Хочеться затиснути голову щосили, аби біль відійшов, а не можна. Без цих спогадів він – також пустка. Абсолютна. І від того страшна. Непомітно дійшов до будинку, у якому горіли вікна. Величезні, у зріст дорослої людини (адже Рената хотіла саме такі), вони зараз чомусь лякали. Чоловік видихнув темряву й поклав руку на клямку воріт, натиснув, і звідти живою зброєю заблимали два ока.
– Бою! До мене. Свої.
Ніч породила тінь, і та заходилась зосереджено обнюхувати «свого», щоб врешті-решт доволі дружньо махнути кудлатим хвостом. Високий молодик поспішно простягнув широку долоню.
– Віталій. Охоронна організація «Захист».
Анатолій полегшено зітхнув і чомусь подумав, що у такого велетня має бути настільки ж широке серце.
– Над назвою, мабуть, довго не міркували?
Молодик посміхнувся й одразу ж став схожим на хлопчика.
– Навіть не знаю. Я лише три дні, як туди влаштувався, проте за плечима спецназ, тому можете бути спокійні.
Це ж треба. Велетень-хлопчик з широким серцем і досвідом спецназівця. Оксанці такий сподобався б. Чоловік здригнувся. Здавалося, доня стоїть за плечима й блакитними квітками дивиться на охоронця. Чи на собаку? Анатолій присів й зазирнув у очі кудлатому. Красень. Пес дружньо лизнув простягнуту долоню шерехатим язиком. Здивований господар аж присвиснув:
– Дивно. Він так робить лише з дітьми.
– Моя дочка колись мріяла про такого. Я обіцяв, тільки одразу, як переїдемо з квартири, щоб пес міг вільно бігати по траві. Знаєте, що вона мені тоді сказала?
Парубок ніяково відвів очі. Значить, знає, хоча так навіть простіше.
– Сказала, що буде чекати, бо друзів не можна тримати у клітці, навіть якщо клітка – ціла квартира.
Собака раптом гавкнув.
– Погоджується. Молодець.
Анатолій запустив пальці у довгу шерсть. Було чути, як пес дихає – тепло-тепло. Перед очима з’явилось щасливе дитяче обличчя. Донечка сміялася якось так дзвінко, немов сама була дзвоником, а ще кричала крізь сміх: «Бою, лови!!!» Кудлатий пес мчав по зеленій траві, натхненно шукав серед зграйок стурбованих мурах палицю, а потім радісно ніс знахідку своїй власниці. Дівчинка жартівливо підстрибувала й тікала, щоб вірний друг, наздогнавши, підстрибнув й ніжно лизнув у чоло. Потім вони падали до землі й щасливо котилися все далі і далі, доки картинка не танула в суцільній темряві нездійсненного. Анатолій голосно видихнув. І чому він так і не купив Оксанці собаку? Може, тому, що у цьому будинку доня майже не бувала? У горлі немов щось застрягло, затискаючи собою слова, а пес продовжував дивитися прямо у вічі, навіть не кліпнув жодного разу, бо відчував.
– Вибач, донечко.
– Анатолію Миколайовичу?
Чоловік сіпнувся й швидко підвівся.
– Все добре. Вам все показали?
– Костянтин Валер’янович увів у курс справ й познайомив з вашою дружиною. Про платню теж домовилися, договір підписали. Я розмістився у кімнаті при гаражі. То справжні хороми, можна групу спецназівців розмістити, не те що нас з Боєм. Відтепер можете спати спокійно.
– Спасибі.
Вже на порозі будинку його наздогнало:
– Костянтин Валер’янович ще у гостях.
Анатолій усміхнувся. Значить, точно під охороною. У будинку пахло нічною кавою, саме нічною, з легким присмаком сновидінь. Костя сидів навпроти Ренати й розповідав щось веселе. Солодка жінка вигнула спину й кицькою муркотіла біля вуха. Їй таки бракує уваги.
– Привіт.
Рената підвелася назустріч.
– Толю, нарешті. Костя знайшов мені охоронця. Такий розумний хлопчина, от тільки з собакою.
– Так тож надійніше.
Жінка чмихнула носиком.
– Не знаю. Хто там зна, що у собаки в голові?
Костя поставив пусте горнятко з-під кави.
– Ренато, тут би дізнатися, що у голові друга? Толю, ти коли повернешся? Я роблю все можливе, але, друже, без тебе ніяк. Ми на межі, братику. Хлопці дрібницею перебиваються. Якісь ремонти, але – то крихта. Повертайся.
– Ти чув, ліси горять?
Костя здивовано кліпнув.
– То й що?
– Біда.
Рената не втрималась:
– Переконався? Яка тут може бути робота?
Костянтин ніяково розправив невидиму складку на білосніжному костюмі й, дивлячись кудись вбік, запропонував:
– У мого знайомого агентство туристичне. Зараз гаряча пора, але можна щось організувати… Толю, я розумію, що не зовсім час, але потрібно змінити декорації. Чуєш? Поїхали б кудись, а краще полетіли. Воно, дивись, й попустить. А там, через тиждень-другий, світ зміниться. Згоден?
Рената дивилась так прискіпливо, немов прагнула розчавити поглядом.
– Спасибі, проте не варто. Сам кажеш – не час.
– Але ж…
– Ні.
– Ну як знаєш.
– Спасибі.
Костя кинув співчутливий погляд у бік Ренати й, поспіхом попрощавшись, зник. Вона пила нічну каву й мовчала. Хоч десяток тих псів в охорону, все одно не засне.
Коли серед ночі постукали у двері, Анатолій підскочив, мов вжалений. Босі ступні по дошках сходів, й за хвилину він вже біля вхідних дверей. Ліхтарик сліпить очі. Чути, як хтось невидимий хекає в темряві, а десь поруч гуде машина.
– Анатолію Миколайовичу, це Віталій. До вас приїхали.
Серед ночі приїхали? Очевидно, стосовно охорони він вирішив дуже вчасно, якщо не поцілив у яблучко. Нічне повітря волого лизнуло долоню. А, це ти, друже. Хороший пес.
– Хто приїхав?
– Майор Ткаченко. Він дуже поспішає, каже, що телефон розрядився, то подзвонити не зміг. Вони їдуть на затримання.
За пазуху неначе вогню кинули. Чоловік підскочив й щодуху кинувся збиратись. На шум вийшла солодка жінка. Холодний погляд з домішками переляку.
– Куди серед ночі?
Анатолій вскочив у штани й на ходу вихопив сорочку з шафи.
– Все гаразд. Спи. Потім розкажу.
Жінка нервово труснула водоспадом волосся й зачинила двері спальні ще до того, як він встиг зникнути з поля зору. Очевидно, слухати виправдання у її найближчі плани не входило. Ну й дідько з нею. В голові калатало одне-єдине слово «ЗАТРИМАННЯ». Воно паралізувало думки, й ті нерухомо лежали десь на дні свідомості. Затримання. Він біг до машини, на ходу взуваючи черевики. Навіть собака збентежено поступився дорогою й тривожно гавкнув услід. Віталій же встиг прокричати:
