Подвійні міражі - Шевченко Наталка (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
— Я нікуди більше не піду! Ти шахрайка! Курвина донька! Годі з мене мерців! Як ви це придумали? Що ви собі дозволяєте?!
— Та вгамуйся, лікарю. Запевняю, там мерців не буде, якщо сам їх не наробиш. І повір — ви повірте, я до всіх звертаюся — ви там опинитеся, бо мусите опинитися. Я просто намагаюся прискорити процес. Але, — Мойра розвела лебединими руками, — як завгодно.
І зробила красномовну паузу, що гранітною брилою поховала під собою душі всіх присутніх.
— Я піду першою, — зважилася Влада й міцніше притулилася до Юрка. — Ти не проти?
Він був проти. Ще й як! Озброївся, щонайменше, мільйоном заперечень. Але мільйон швидко знецінився під променистим блиском смарагдових очей. Коханих очей.
Поможи мені, Боже. Я не хочу відпускати її. І — не маю права не відпустити.
— Усе одно — божевільна ця жінка, чи всі ми, чи ніхто, і вона каже правду. Ми не можемо сидіти тут вічність. Ми тікаємо від себе та ховаємося від себе, ми усі, але довго це не триватиме. Треба брати бій, Юрцю. Я готова.
— А я — ні, — ну нарешті він зважився. — Я не був готовий закохатися. І не готовий дати тобі піти. Але я буду поруч. Навіть там. Скрізь. Усюди, де б ти не була. Ще не знаю, як, та я там буду.
— Я тобі вірю. Ні, я це знаю, — Влада встала, обігнула Штоса, що стовбичив посеред кімнати, як гігантський кактус посеред мексиканської пустелі, і зникла за дверима. Бобир рвучко повернувся до Мойри.
— Має бути якийсь проміжок між нашими відбуттями?
— Ні, — спокійно відповіла жінка.
— Тоді я пішов.
— Ми за… тобою, — останнє слово Геник сказав уже легкій турбулентності, що утворилася за Юрком. Біла Пані зітхнула.
— Дозволяю вам вийти разом. Усе-таки подружжя.
— А ми потім розділимося? — уточнила Юля.
— Хтозна. Це залежить не від мене.
— Я за вами, — Ксеня теж зітхнула, безнадійно і шумно. — Я вже ніц не тямлю, що тут коїться. Усі підуть — і я.
— Усі — та не всі, — вуса Штоса гнівно стовбурчилися, виглядаючи, як йоржики, котрими щойно добряче відмили пляшки з-під молока. — Звиняйте, панночко, та ви сказилися. Усі показилися. Я один при здоровому глузді. І я лишуся при ньому. Тут! Я ще трохи пожити хочу.
Мойра клацнула пальцями, і до хати вбіг один з тих небіжчиків, що оперувалися в Павлуші. Нога, яку Штос пришивав уночі разів сто, не менше, була знову затиснута під пахвою мерця і привітно ворушила пальцями, усіма одразу.
— Вибачєйтє, пане дохтуре, — чемно сказав покійник. — У мене тут туй-во… знову бідося сталася. Допоможіть уже, ради Бога. Дуже прошу, паночку добрий!
Павло сполотнів. Крякнув, мов качур, якому прищемили хвоста, і безпомічно глянув на Мойру, потім перевів погляд на товаришів по нещастю. Геть усі витріщалися на нього, наче на прибульця.
— Ви теж його бачите? — запитав Штос. — Мужика з ногою під рукою? Он де він, на порозі стоїть…
— Тут нікого, крім нас, немає, — відповів за усіх Геник і виразно закотив очі.
— Усе ясно, — підсумував Павло. — Натяк зрозуміло, пані. Я йду останнім, за Ксенею.
Тисячу років тому я був берсерком, шаленим, як лють, і нездоланним, як смерть. І, як смерть, невблаганним. Я служив у комітаті одного з київських князів, за відвагою не мав рівних у битві і не знав поразки чи ран. Я носив вовчі шкіри й до бою йшов першим, гризучи край щита і здираючи лати з несамовитим виттям. Мій шал зупиняв ворожі загони, моя міць вкривала поле бою загиблими швидше, ніж серп женця підтинає жмут трав. Люди казали, що я перевертень. Вони помилялися, але не дуже.
Мене звали Інгольв. Королівський вовк.
Я не мав ані родини, ані дружини. Моєю матір’ю була війна, а коханкою — січа. Якщо я мав потребу в жінці, я брав жінку. Якщо хотів їсти — брав їжу. Я жив просто і вважав, що живу справедливо.
Я сіяв смерть і пожав безчестя. Я прожив довго, повернувся на рідну землю і застав ті часи, коли нас оголосили поза законом. Ті, кого ми захищали, відвернулися від нас. Ті, за кого ми вбивали голими руками, охрестили нас ізгоями й прокляли.
Я помер не як воїн. Мене згубили вигнання, ганьба і чорна зрада. Кілок у серце, доки я спав. Я не загинув на полі бою та не дочекався поховального вогнища. Мою долю було визначено. Я став драургом.
Я отримав нелюдську силу. Міг передбачати майбутнє і обертатися на будь-якого звіра. Однак я прагнув свободи. Я ненавидів скарби могильних курганів, котрі мав охороняти, й щоночі безголовою тінню тинявся серед живих, наводячи жах, куди більший, ніж коли був берсерком. Я хотів, щоби мене звільнили і шукав відчайдуха з тисовою гілкою у візерунку рун. Когось, здатного на пожертву заради спокою моєї душі.
Урешті-решт такий знайшовся. Останній з мого роду, правнук, Кюн. Але спокою я не отримав. Бо із гробниці загримів прямісінько до пекла.
Там було страшно й зле. Я гадав, що бачив усі жахіття світу, що не здатен боятися. Та я мало що знав про той, інший світ. Про червонолицих демонів та їхні тортури. Про потвор, які п’ють твою кров без упину і рвуть тіло іржавими гаками. Про гарячі сірчані ріки й крижані озера безнадії. І про те, що в пеклі час зникає, як такий. Там немає часу.
Найстрашніше в пеклі — вічність.
Я не знаю, скільки років минуло на землі, і чи це взагалі важливо. Сто років, двісті? Та якось до нас спустився з раю світлий янгол. Він шукав підручних. Помічників. Завдання було найпростіше — час від часу давати звичайним людям другий шанс. Не усім, а лише тим, на кого він вкаже. Але перед тим їх слід було помучити. За вже скоєні гріхи.
Янгол потребував двох — ніжну жінку і сильного чоловіка. Він побачив мене, пошматованого, закривавленого, на колінах — і сказав: «Один вже є. Підеш зі мною?»
Я погодився. Відразу, не роздумуючи. Після сотень років у пеклі я був більш ніж готовий мучити кого завгодно і як завгодно. Мені надали надприродні вміння — порівняно з ними невразливість берсерка та магія драурга виглядали дитячою забавкою. Я міг насилати будь-які видива, створювати реальність, на власний розсуд перетинати світи, оживляти мертвих. Я знав усе про кожного зі своїх підопічних, і про тих, кого вони тримали в думках. Це припало мені до смаку. Я тішився владою, як немовля — цицею. Владою, ілюзорною, але такою подібною до реальної…
Трохи згодом янгол привів до мене Мойру. Вона ірландка, і це її справжнє ім’я. Я не знаю гаразд, у чому її гріх, але із натяків, якими вона обмінювалася з янголом, зрозумів, що там замішані блуд, чаклунство і ворожіння. І ще самогубство.
Дивлячись на неї, я б ніколи цього не подумав.
Ми обрали собі шати — саме так назвав їх янгол, урочисто і пишно. Шати. Мо навмисне вибрала рясу й апостольник. Заявила, що сита шатами по горло. Цікаво, про що це вона? І чому саме православний убір? Я не знаю. Сам я зупинився на простому одязі часів свого київського служіння. І ми почали.
Спочатку мені це подобалося. Ще б пак, я був деміургом. Нехай і звітувався вищим силам, але сам також багато чого міг. А ті люди, яких я збирав докупи — їх завжди було семеро, — мали стільки гріхів! Я карав за них суворо, та старався тиснути не до кінця. Якщо за справу бралася Мойра, і був наказ пережити ніч, до ранку дотягували не всі.
Жінки вкрай жорстокі створіння.
Нам із Мойрою повернули душі, і тіла, і дали часу, скільки завгодно. Коли вам так кажуть — скільки завгодно — знайте, це пастка. Це красиві слова, та й усе. Направду час — це змія, що з’їдає себе за хвоста. Усе рухається по колу. Усе й усі.
І ми з Мойрою — теж. Різні люди, різні долі та обличчя, чоловіки та жінки, юні та старі… десь посередині цієї коловерті я загубив себе. Дивне відчуття, як для демона-початківця. Ще дивніше, як для берсерка.
Я став ловити себе на тому, що співчуваю декому зі своїх «кролів» — так називає Мойра наших підопічних. Не усім, і не беззастережно, але… коли я вперше відчув співчуття — можна так сказати? — то розгубився. Не відразу зрозумів, що саме я відчуваю. Я знав голод, холод, біль. Знав спрагу і хіть. Але ніколи нікого не жалів.
