Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (читать книги бесплатно txt) 📗
Староста хитро позирає на нього.
— Ну, тоді ще один тиждень не матиме великого значення.
Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:
— А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам’ятник.
— А чому б і ні? — встряю я. — Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо знадобиться, то й лева. Наші робітники прибудуть сюди за дві години.
Писар сміється.
— І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам'ятник, який уже освячено? У Вюстрінгені кілька тисяч жителів.
— І майор Волькенштейн і Союз ветеранів, — додає староста. — Всі вони палкі патріоти.
— А коли б ви навіть і спробували, то після цього не продали б у нас більше жодного надгробка.
Писар тепер уже відверто глузує з нас.
— Ще по чарці? — питає Дебелінг, теж сміючись. Ми попали в пастку. Нічого не вдієш.
В цю мить ми бачимо, що подвір’ям біжить якийсь селянин.
— Пане старосто! — гукає він у вікно. — Ходіть швидше! Біда!
— Що трапилось?
— Та з Бесте! Вони хотіли зняти прапор, і тут усе й трапилось!
— Що? Бесте стріляв? Проклятий соціаліст!
— Ні! Бесте… Його поранено…
— І більше нікого?
— Ні. Тільки Бесте…
Обличчя Дебелінга прояснюється.
— Он що! Чого ж ви тоді зчиняєте такий галас?
— Він не може встати. З рота йде кров.
— Мабуть, дістав як слід по нахабній пиці,— заявляє горбатий писар. — Хай би не дратував людей! Зараз ідемо. Все треба робити спокійно.
— Ви мені вибачте, — з гідністю звертається до нас Дебелінг. — Я особа офіційна і мушу зайнятись цією справою. Розрахунки доведеться відкласти.
Упевнений, що тепер зовсім спекається нас, він одягає сюртук. Ми виходимо разом з ним на вулицю. Він не дуже поспішає. І ми знаємо чому. Коли він прибуде, люди вже не зможуть пригадати, хто саме бив столяра. Так воно вже ведеться.
Бесте лежить у тісних сінях свого будинку. Біля нього валяється роздертий прапор республіки. Перед будинком стоїть купка людей. З залізної гвардії не видно нікого.
— Що тут трапилось? — питає Дебелінг поліцейського, який стоїть біля дверей із книжечкою для нотаток у руці.
Поліцейський починає доповідати.
— А ви при цьому були? — питає Дебелінг.
— Ні. Мене покликано потім.
— Гаразд. Значить, ви нічого не знаєте. Хто був при цьому?
Люди мовчать.
— Ви не посилаєте по лікаря? — питає Георг.
Дебелінг неприязно дивиться на нього.
— Хіба це необхідно? Трохи води…
— Необхідно. Він помирає.
Дебелінг швидко обертається й нахиляється над Бесте.
— Помирає?
— Помирає. В нього велика кровотеча. А крім того, може, ще й кістки поламані. Схоже на те, що його скинули із сходів.
Дебелінг міряє Георга Кроля довгим поглядом.
— Поки що це лиш ваше припущення, пане Кроль, не більше. Стан Бесте визначить окружний лікар.
— А хіба сюди, до нього, не покличуть лікаря?
— Це вже дозвольте вирішувати мені. Поки що я тут староста, а не ви. Поїдьте по доктора Бредіуса, — звертається він до двох хлопців з велосипедами. — Скажіть, що трапився нещасний випадок.
Ми чекаємо. На одному з велосипедів прибуває Бредіус. Він зіскакує на землю, заходить до сіней і нахиляється над столяром.
— Він помер, — заявляє лікар, підводячись.
— Помер?
— Так, помер. Це Бесте, правда ж? Той, у якого прострелена легеня?
Староста розгублено киває голобою.
— Так, Бесте. Про те, що в нього була прострелена легеня, я не знав. Може, це з переляку… В нього було слабке серце.
— Від цього не буває кровотечі,— сухо заявляє Бредіус. — Що тут сталося?
— От ми саме й виясняємо це. Прошу залишитись тільки тих, хто буде свідчити. — Він дивиться на нас з Георгом.
— Ми ще повернемось, — кажу я.
Разом з нами йдуть майже всі люди, які стояли біля будинку. Мало хто захотів стати свідком.
Ми сидимо в «Нідерсексішер Гоф». Я давно не бачив Георга таким розлюченим. Заходить молодий робітник і сідає біля нас.
— Ви там були? — питає Георг.
— Я був при тому, як Волькенштейн підбурював людей зірвати прапор. Він називав це «стерти ганебну пляму».
— А сам Волькенштейн брав участь?
— Ні.
— Ну звичайно. А інші?
— На Бесте напала ціла зграя. Усі були п’яні.
— А потім?
— Мені здається, що Бесте почав оборонятися. Вони, звичайно, не хотіли його зовсім прикінчити. А вийшло так, що прикінчили. Бесте намагався втримати прапор, і тоді вони скинули його зі сходів. Можливо, ще й кілька разів надто сильно вдарили в спину. Адже п’яний не тямить себе. Однак убивати його вони не думали.
— Що. Хотіли тільки провчити?
— Саме так.
— Це їм сказав Волькенштейн?
— Еге ж, — зніяковівши, киває робітник. — Звідки ви знаєте?
— Можу собі уявити. То так і було чи ні?
Робітник мовчить.
— Ну, вам же самим відомо… — каже нарешті він.
— Треба докладно вияснити, як усе трапилось. Вбивство— кримінальна справа. І підбурювання до вбивства теж.
Робітник злякано дивиться на нас.
— Це мене зовсім не стосується. Я нічого не знаю.
— Ви знаєте дуже багато. І, крім вас, ще чимало людей знає, як це сталося.
Робітник допиває своє пиво.
— Я нічого не казав, — рішуче заявляє він. — І нічого не знаю. Ви думаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика за зубами? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого. Я не згоден.
Він зникає.
— Так відмовлятимуться всі,— похмуро зауважує Георг.
Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштейн. Він уже не в мундирі, в руках у нього коричневий чемодан.
— Куди він іде? — питаю я.
— На станцію. Він більше не живе у Вюстрінгені. Перебрався у Верденбрюк, як окружний голова Союзу ветеранів. Сюди він приїздив лиш на освячення пам’ятника, а в чемодані в нього мундир.
З’являється Курт Бах із своєю красунею. Вони нарвали в полі квітів. Почувши, що сталось, дівчина дуже засмучується.
— Тепер балу, напевно, не буде,
— Не думаю, — кажу я.
— Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. Яке нещастя!
Георг підводиться.
— Ходімо, — звертається він до мене. — Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.
В селі раптом западає тиша. Сонце кидає навскіс проміння на пам'ятник полеглим. Кам’яний лев Курта Баха виблискує в його світлі. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.
— Сподіваюсь, що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші,— відразу заявляє він.
— Станемо, — каже Георг. — Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.
— Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.
— Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг, Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.
— У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.
— У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.
Дебелінг довго не зводить з Георга погляду. Потім спроквола питає:
— Це що — шантаж?
Георг підводиться:
— Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?
Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Георг витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.
— Полічіть і видайте квитанцію.
Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Георг перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття — щось і менше й більше.
Дебелінг бере в Георга квитанцію.
— Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете, — каже він.
