Фелікс Австрія - Андрухович Софія (книги онлайн полные версии txt) 📗
Голова моя була геть гаряча, ніби я пекла її тепер у п’єці, у найбільшому полум’ї.
Ще такою дурною я себе ніколи не почувала. Заховала обличчя в долонях, схилилась так низько, як тільки могла.
Шкірою я знала: отець Йосиф від мене так близько, аж його уста торкаються моїх пальців. Я відчувала запах його подиху, тепло, яке випаровувало його тіло.
«Чому в мене таке відчуття, ніби я тебе знав завжди — і навіть ще раніше. Господь недаремно зводить людей. Ти вчиш мене, Стефо. Дякую за птисів».
Я відняла руки від лиця. Він благословив мене пошепки, перехрестивши.
Я поверталась додому і дивувалася з кожного свого кроку. Як ступня моя у дешевому мешті з тканини м’яко торкається землі, як підошва відчуває нерівності бруківки. Як повітря роздуває груди, як невидимий теплий струмінь витікає під напором із ніздрів: ще мить тому цей струмінь був частиною мене — і ось він змішується з міським повітрям. Я витікаю поза власні межі.
Я ніби прокинулась. Все стало таким чітким і прозорим. З дивовижною точністю я вихоплювала поглядом кожен листок на кожному дереві. Мені йшлося так легко, я майже летіла, і кожен рух приносив задоволення, наче то була якась приємна необов’язкова гра.
Як гарно ряботіли плямки сонячного світла і маленькі невловні тіні від хмар на вежі польського «Сокола», як танцював на вітрі флюґер. А навпроти міщанського банку раптом запахло солодкими фруктами, вугільною сажею, кінським гноєм. Я вдихала на повні груди. І дивилась просто в очі перехожим, чого завжди уникала. Тепер же їхні обличчя видавались мені такими живими, такими цікавими, що хотілося з них пити. Маленька дівчинка у великому капелюшку посміхнулась мені у відповідь беззубим ротом. Натомість її огрядна годувальниця, від чиїх грудей пашіло затишним теплом, зміряла мене недовірливим поглядом так хижо, що я аж пирхнула.
Нічого не сталось. Я просто розплющила очі і нарешті побачила свіжість цього світу. Отець Йосиф мене розбудив. Він торкнувся до мене, торкнувся до мого серця — і відтепер кожна мить мого життя назавжди залишатиметься сповненою сенсу. Нічого мені вже не треба. Тому що все вже у мене є.
У моїй голові тисячу разів зринала мить, як отець Йосиф з їмостю заходять до нашого салону. І ми зустрічаємось поглядами. Мені стискає живіт. І ми зустрічаємось поглядами. Ще раз. Ми зустрічаємось поглядами. Блискавка. Зустрічаємось поглядами. Куляста блискавка в животі. Зустрічаємось поглядами. Його очі дивляться на мене. Запирає подих. Просто на мене. Тисячу разів переживаю це знову і знову, знову і знову. Паморочиться в голові. Я не можу зупинитись.
Постать у білому виростає наді мною і вириває з ницих кігтів мерзотників. Святий із хмари. Його обличчя, стурбоване й сумне. Він вимовляє моє ім’я: «Стефо! Стефо, що сталося? Що ти тут робиш, Стефо? Стефо! Стефцю!» Мені стискає живіт. Він бере мене за руку. Його долоня стискає мою долоню. Ми тримаємось за руки. Ми доторкаємось одне до одного. Він веде мене за собою. Я йду за ним. «Стефо, ходімо зі мною». Куди завгодно. Стискає живіт. Перехоплює подих. Гаряче в грудях. Гупає серце.
Я ридаю в нього на плечі. Він огортає мене білими крилами. Ховає від світу. На собі. У собі. Запах ладану, запах теплого тіла чоловіка. Стискає живіт. Блискавка. Не можу дихати. Тисячу разів прокручую, як він притискає мене до себе. Такий близький. Стискає живіт.
«Ех, так добре біля тебе, Стефо. Так би все життя і сидів із тобою за цими кошиками».
Його голос, такий тужливий, такий замріяний.
Добре біля тебе, Стефо. Все життя би сидів тут із тобою. Все життя із тобою. Так добре біля тебе. Стефо. Стефцю. Все життя. Разом. У схованці.
Закриває мене білими крилами від решти світу, притискає до грудей. Так добре біля тебе. Все життя б провести з тобою. Сплестись би з тобою стовбурами. Ходімо за мною. Іди сюди, Стефо.
Велике напруження всередині. Задушливо, гаряче. Немає чим дихати. Тисячі, тисячі разів я опиняюсь поруч із ним, тисячі разів чую його голос — він промовляє ті самі слова. І щоразу я ледве витримую.
Дотик шерехатих пучок до моїх уст. Блискавка. Торкається пальцями моїх уст. Його очі дивляться на мої уста. Стискає живіт.
«Ти так само неохайна. Заїлася, як паця». Так ніжно торкається. «Ти така ж неохайна, як я. Така ж, як я. Ми такі схожі. Ми однакові. Так добре біля тебе. Все життя».
Запах пальців. Ладан. Ванільний зварений крем. Солодкий смак на язиці. Шерехаті пальці. Розтулені уста. Не маю вже сили, не можу витримати, несила терпіти. Я безвольна, я піддаюсь, падаю, падаю, млію. Вологий язик. Шерехата шкіра.
Чому в мене таке відчуття, ніби я тебе знав завжди. І навіть ще раніше, Стефцю. Ходи-но зі мною. Господь недаремно зводить людей. Так добре біля тебе. Ти чогось вчиш мене, Стефо. Все життя би сидів тут із тобою. Прошу тебе, Стефо.
Змилуйся.
О Господи.
[…]
Розділ 11
Народи Австро-Угорської монархії святкують сімдесяту річницю народження Цісаря Франца-Йосифа І. До святкування доєднався і наш край, який в особі Цісаря Франца-Йосифа І має особливого володаря й опікуна.
Коли доля повернула так, що уламок польської Речі Посполитої, який ми заселяємо, виявився приєднаним до Австрії, то протягом ста років наш край зазнавав украй жорсткого ставлення: його винищували матеріально, пригнічували морально, занедбували його культуру.
І щойно Цісар Франц-Йосиф І у своїй великодушності належно оцінив справжню вартість для монархії цього просторого та людного, проте страшенно занедбаного коронного краю, зрозумів наші почуття й прагнення — зрозумів нашу душу.
Саме йому ми завдячуємо тим, що в Австрії до нас не ставляться, як до politisch verdachtig від народження, що разом із рештою коронних земель ми маємо рівний голос у всіх державних справах, а в себе вдома можемо вільно працювати над розвитком нашої землі. За цю ласку й довіру справедливого монарха ми йому вдячні та сповнені до нього глибокої пошани!»
«Кур’єр Станиславівський», 19 серпня 1900 року
Минулого тижня наше місто урочисто відсвяткувало 70-літню річницю народження Цісаря Франца-Йосифа І. Вже задовго до визначної дати місто почали декорувати квітами й хоругвами, тож невдовзі воно набуло незвично урочистого вигляду.
Початком святкування, що відбувалось під орудою заступника бурмістра пана доктора Конколняка, став музичний похід, участь в якому взяли залізничний оркестр «Гармонія», добровільна пожежна охорона станиславівська з Княгинина-Колонії, а також цілі натовпи мешканців міста. Похід вирушив від кошар о восьмій тридцять вечора і пройшовся вулицею Сапіжинською, де затримався перед будинком староства, далі рушив повз ресторацію «Крона», вулицею Собеського, Ґолуховського, Іссаковича, Липовою (зупинка біля генерала Бойнебурґа та фельдмаршала поручника Маловеца — і саме в цьому місці до натовпу доєдналися ми: Аделя у вузькій ясно-блакитній сукні з високою талією, цукрово-солодка від фіалкової води, Петро, трохи знервований і знеохочений такого роду подіями, та я з малим знайдою, що сидів у мене на руках, наче дресироване мавпеня, і зосереджено крутив у пальчиках пасмо мого волосся). Нас засмоктало в юрбу, наче в ріку, і понесло вгору Липовою, до будівлі єпископства.
Далі похід рушив вулицею Собеського, Казимирівською, Карпінського, Ринком (на якому затримався перед ратушею), вулицями Галицькою, Газовою, Заболотівською, Третього травня (де ми зупинились перед помешканням пана доктора Конколняка, який наразі виконує обов’язки бурмістра) — і, нарешті, вулицею Крашевського натовп повернувся до кошар.
Літня темрява згустилась навколо людської течії фіолетово-ґранатовими клубами, та негайно відступила перед світлом лампіонів, які засяяли світляками в руках збуджених містян.
На всіх кам’яницях і будинках розвівались різнокольорові (переважно — чорно-жовті) хоругви, у вікнах палахкотіли тисячі свічок, до того ж, у кожному другому вікні можна було милуватись бюстом чи портретом нашого достойного соленізанта. На ратуші, будівлі базару, аптеках Рубля та Бейля мерехтіли світляні зірки і луки. Перед вітринами з прекрасними декораціями у захваті зупинялись численні групи глядачів.
